Мета. Частина 2

ІІ

***

“...кожна мрія там була можлива, кожна душа, що була вільна – ніколи не була самотня, у місті, що росло біля казкової річки…” – Уривок з книги “Місто у квітниках”,  Герома Квієші

***

Наступного ранку я прокинувся від співу пташок на вулиці. Старий на цей раз не стояв над ліжком. Я згадав його слова, що я можу піти до нього в кабінет, і одразу пішов туди.. Проходячи повз моторошних зелених стін, я бачив як гарно вранці падає світло з вікон. У таборі майже нікого не було, але все одно десь бігали воїни, ходили генерали та наче не помічали мене. Підійшовши до дверей та смикнувши за ручку, двері одразу відчинилися. Я побачив кабінет старого, увесь у темних, майже чорних тонах, усе було із старовинної деревини. На стіні висіла постать якогось чоловіка з короною, а навпроти неї висіли дивні сталеві трубки, об’єднані деревом. Усе було в пилюці, але не виглядало брудним. За столом, на якому було багато паперів, чорнил та якісь малюнки, сидів і сам старий і щось писав у паперах. Як тільки я зайшов, він помітив мене та посміхнувся.

— Ой, вибач, малий, я щось зовсім запрацювався з паперами та забув тебе розбудить, — зі сміхом сказав старий. — Ну що, малий, пішли до майданчика, продовжимо все ж таки йти по програмі.

Я не став його про щось питати, через те що не знав, як це зробити. Коли ми дійшли до крила, дід одразу дав мені в руки дерев’яний меч та сказав, що сьогодні будемо тренувати вертикальні удари. Але на цей раз він прибрав манекен та сказав бити по повітрю. Показав, як ставати та бити. Це тренування здавалося легшим за минуле. Але ж він казав, що я б’ю неначе серпом? Це теж програма, чи знову просто тренування? На цей раз дід не рахував, а лише дивився та якось нервуючись ходив довкола мене. Через якийсь час, коли я вже не міг підняти руки для удару і коли сонце було в зеніті, старий зупинив мене.

— Що ж, малий, сьогодні ми трохи припинемо тренування, мені потрібно буде декуди поїхати, по роботі.

— Добре, а мені що робити?

— А ти, почекаєш мене до вечора та у цей час можеш робити усе що захочеш, — сказав старий та дав мені в руки дві срібні монети.

Я одразу ж здивувався від цього вчинку, але нічого не сказав. Я не знаю, як тут усе влаштовано, але він сказав почекати всього лише до вечора, тим паче дав мені трохи грошей. Старий швидко пішов до виходу, та коли вже виходив, обернувся до мене та пішов. Так що мені робити? Я так давно не мав такого вибору, як… Так вільно. Зараз я хочу лише відпочити після тренування. Я ліг на ліжко та просто лежав. Невже я нарешті знайшов дім? Лаунум мене вигнав, але цей старий не виглядає як той, хто може вчинити так само. Але що за історія, про яку йому постійно нагадують? Він прихистив дитину у минулому та поплатився за це? Але як? Тоді, коли я вперше з ним зустрівся, з ним був його брат, що не виглядав доброзичливим, і він казав, що старий може потрапити під трибунал, але чого? Це знову якийсь дурнуватий закон? Може… Може подивитися на новини на тій дошці, що в таборі. Так, напевно, так і зроблю. Через якийсь час відпочинку та думок, я піднявся з ліжка та пішов до холу табору, але там було багато воїнів що скупчилися навколо якогось генерала, чи дошки, я не бачив точно. Генерал щось їм казав, але через шум неможливо було почути слова. Що ж, куди мені тепер йти? Подивлюсь на інші дошки у місті. Я вийшов з табору та знову почув це. Крики інструкторів, шум площі та багато інших огидних звуків. Вони насправді не були огидними, але тиша всередині табору мені подобалася більше. Я спочатку пішов до пошти, адже вона була ближчою до табору. Прийшовши туди, я побачив що новин немає, зовсім. Є лише якісь реклами, деякі з них тут схоже вже давно. Чому на дошці новин, немає новин? Це дивно. Коли я йшов до площі, я бачив ті самі вулиці, але щось змінилося, я не можу зрозуміти що саме. Проходячи повз скарбниці я побачив, що її не було, за вікнами виднілися лише обірвані пусті приміщення, наче все зникло та залишилася лише будівля. Коли я вийшов до площі, я побачив що дошка оголошень тут теж була пустою. Чому? Я опустив голову та побачив, що в моїй руці так само лежали дві срібні монети. Може… Я дійсно голодний, і тепер можу нарешті зробити те, що не міг зробити дуже давно. Я зайшов у кав’ярню та замовив кавові тістечка з чаєм, що коштували мені дванадцять мідних монет. Що ж, у мене залишилося вісім мідних монет. Я забрав своє замовлення та сів за столик на вулиці. Тістечка були неймовірно смачними. Я сидів, дивився на спустошені вулиці міста та площу. Усе виглядало дуже дивно. Багато будівель зачинені, чи покинуті, але червоні промені сонця освітлюють дуже гарний пейзаж міста. Місто наче спустувало. Але чому? Вже підходив вечір та я повернувся до табору. Там я одразу пішов до дошки новин та побачив там нову листівку: “Термінові новини, усім прикордонним військовим організаціям. На Гаавському кордоні з Гатрією було помічено підозрілу активність ворожих шпигунів та…”.

— Гей, малий, як ти тут? Що робиш? — зненацька з’явився старий та я не встиг дочитати.

— А я… я, вирішив тут… новини якісь, — не впевнено відповів я.

— Ой та не звертай на це уваги, воно тобі не потрібне, а ось що тобі дійсно потрібне – це декілька уроків, але це з годом. Пішли до крила.

Він потяг мене за руку. Я не встиг дочитати, що було написано у листівці, мені здається там було щось важливе. Гаавський кордон, це де? Я пам’ятаю, що мати розповідала про гарну річку що тече неподалік і її так і називали – Гаава. Але до чого тут кордон? Я не знаю чи є наше місто прикородним. Старий так неочікувано з’явився, я сильно перелякався. Як йому вдається так безшумно ходити? Хоча, він навіть йшов з великим рюкзаком на спині. Цікаво, де він був? Коли ми прийшли до крила, я очікував, що зараз буде якесь тренування, чи ще щось.