Місто

***

“Встановлено новий рекорд! За останні сто днів було оголошено та надруковано більше двох тисяч указів короля Хорама…” – Уривок з газети “Останні новини Гааполя”

***

“…Це місце, де кожен живе як бажає його душа – це місто, що росте посеред квітів…” – Уривок з книги “Місто у квітниках”,  Герома Квієші

***

— Гюро! Гюро, Вставай…

Що? Я почув голос матері. Ні, це був лише сон. Я сидів на землі, у одному з безлюдних провулків. Я не знаю, що мені тепер робити. Я хочу їсти. Мені холодно, але в мене немає грошей. Мене вигнали з дому, де я прожив все життя. У мене був лише мішок, який дав мені чоловік, що виселив мене. Я втратив усе, а це останнє, що у мене залишилося. У мішку був мій серп, яким я допомагав батьку на полі. Я не знаю, навіщо він мені зараз, але викинути його я не міг. Це єдине, що у мене залишилося. Я майже не розмовляв і менше рухався, щоб просто менше хотіти їсти, але нічого не допомагало. Я вже почав сподіватись, що можу зловити якусь мишу чи птаха, щоб хоча б її з’їсти, але все марно. Що я зараз можу зробити? Може, я спробую піти в якусь кав’ярню, але у мене немає грошей. Може, я спробую просто пояснити свою ситуацію, і мені дадуть поїсти. А якщо й не дадуть? Але я не міг просто сидіти і думати. Треба було діяти, незважаючи на сумніви. Я боявся, щоб моя доля не склалася так, як у… Я… Я не хочу про це згадувати. Я ледве підвівся і пішов у бік площі, де були кав’ярні. Зайшовши в одну з них, мою увагу одразу привернули кавові тістечка, що лежали на вітрині. Я підійшов до продавчині.

— Добрий день, я дуже голодний. Можна мені ті тістечка?
— Звісно, можна, хлопчику, у тебе є при собі шість мідних монеток? — відповіла продавчиня.
— Я… Я не можу за них заплатити. Можете дати мені їх, а гроші я потім занесу?

 — Ой, ну хлопчику, у всього є своя ціна, може, хтось з твоїх батьків купить їх тобі?

 — Ні, вони не можуть.
— Тоді вибач, але ці тістечка залишаться тут, поки за них не заплатять.

Я не знав, що їй відповісти, але я хотів їсти. Що зазвичай роблять у таких ситуаціях? Тож я просто вийшов з кав’ярні. Погано, я так хочу їсти, але не можу ніяк отримати ні грошей, ні їжі. Може... Мені доведеться спробувати... пошукати їжу по смітниках. Але, обшукавши всі провулки навколо площі, я... О, ні, знайшов! Це були залишки якогось уже зіпсованого печива, але це була їжа – їжа, яку я так хотів. Звісно, цього мені було мало, але те, що я зміг поїсти, мене тішило. Насправді на смак вони були досить гидкі, це як згорілий цукор, який уже об’їли мухи. Але зараз мені не до смаку думати про смак. Може... Може, якщо я розповім у кав’ярні, що зі мною сталося, мені дадуть ще? А може навіть заберуть до себе, щоб я міг нарешті нормально поспати. Але дива не сталося. Коли я розповів уже в іншій кав’ярні, що сталося зі мною та моїми родичами, мене проігнорували та сказали, що без грошей не віддадуть мені їжі. Тоді я вирішив піти на важкий крок для себе…

— Стій! Злодій! — закричала продавчиня.

Я вкрав декілька тістечок із прилавка та побіг кудись, щоб сховатися, а продавчиня бігла за мною.

— Стража! Зупиніть цього злодія!

Коли я вже пробіг два провулки, а вона не змогла мене наздогнати, я побачив стражника ззаду, що біг за мною. Мені було страшно. Я боявся не тільки стражника, а й того, що залишуся голодним. Але за мить він мене наздогнав.

— Хлопче, віддай те, що ти вкрав, — сказав він, схопивши мене за одяг.

І як тільки я повернувся до нього… У мене залунало гучним дзвоном у вухах, і все потемніло перед очима. Він вдарив мене по обличчю та забрав усе, що було у мене в руках. Це було неймовірно боляче. Я лежав, важко дихаючи і намагаючись вгамувати біль. Що... Що це було? Чому він мене вдарив? Він міг просто забрати те, що було у мене, але... Мені боляче. Що це? У мене пішла кров із носа. Що... Що тепер? Я помру? Я лежав так ще дуже довго. Насправді я не знаю, скільки я так лежав. Біль був невгамовний. Вже вечоріло. Мені потрібно було знайти місце для ночівлі. Я майже підвівся, як у мене раптово закрутилася голова, і я впав назад на землю. Що мені робити? Що потрібно робити у таких ситуаціях? А... А що робила мати, коли я вдарився? Вона... Вона прикладала щось холодне. А що у мене є холодне? Нічого. У мене нічого немає. Серп я залишив у провулку, де спав минулої ночі. Мені треба було б туди дістатися. А що тут? Земля... Земля холодна. Може хоча б так. Але ні, нічого не допомагало. Що мені робити? Чому? Чому? Чому?

Я прокинувся вже вранці, біля стіни того самого провулка. Біль уже майже відступив, а на місці, де я лежав, були залишки крові. Може... якщо я ще спробую пошукати їжу у місті, зможу втамувати голод. Насправді, хоч я й жив у цьому місті все життя, я майже ніколи не гуляв ним сам, тож не знав усіх місць. Тож я думаю, що в місті може бути щось ще, щось, де я міг наїстися. Я ледве підвівся на ноги, але цього разу витримав. Вийшовши на площу, мене засліпило сонце, і дзвін знову вдарив у вуха, але цього разу все було нормально. Було дуже гучно. На площу приїхав ринок. Я бачив, що багато людей вже стояли у чергах, щоб щось купити на прилавках, а деякі торговці лише розставляли свої ятки та товари. Через шум, що лунав звідти, я вирішив повернутися у провулок та піти іншою вулицею. Будівлі були сполучені, тому провулки між ними були дуже довгі. Вийшовши звідти, я потрапив на звичайну вулицю. Я не міг сказати, чи був я тут раніше, тому що вона була схожа на більшість інших вулиць у місті. Я, намагаючись обійти площу, йшов вулицями, заглядаючи в кожен провулок і поворот, щоб зрозуміти, де що є, але окрім багатьох двоповерхових будинків, нічого не було. Я ішов по серп, думаю, що якщо він буде при мені, то мені буде спокійніше. Шум ринку раніше мене радував, але тепер був досить набридливим. Нарешті діставшись потрібного провулку, я зайшов туди та забрав серп разом з мішком. Я дуже зрадів, коли побачив, що мій мішок із серпом лежав на тому місці, де я його залишив. Я думав, що якщо й так залишати речі, то їх обов’язково вкрадуть. Я вирішив обійти усе місто, щоб знайти, можливо, щось нове, де я міг би заробити грошей або поїсти. Ходячи вулицями, я подумав, що міг би піти працювати на те поле, де працював із батьком. Власник поля мене знає, та й я вже багато разів добре виконував роботу там. Можливо, це мій єдиний вихід. Заглибившись у думки й згадуючи дорогу до поля, я побачив у місті один будинок, що відрізнявся від інших: він був маленький, біля нього стояли коні, а біля дверей висіла дошка з оголошеннями. Підійшовши, я побачив напис над дверима: “Пошта”. Я не знав, що в нашому місті є пошта. А на дошці були не просто оголошення, а листівки з останніми новинами нашої держави. Тут були вирізки з газет та книг. Цікаво. Чому я ніколи не чув про це місце? Чому ж тоді дошка оголошень біля площі завжди пустувала? Біля цієї дошки стояв якийсь чоловік і читав, що там написано. Я теж підійшов почитати: “Реформи! Новий король Вальхіо Хорам за останні сто днів розширив Кодекс громадян із ста двадцяти указів до двох тисяч указів, які назвав указами короля Хорама.” Вальхіо Хорам… батько згадував про нього. І виходить, через нього і його дурнуваті укази я втратив усе? Але що я можу зробити? Я не знаю. Я не знаю, як. Ні, краще я ще продовжу читати: “Захисти свою державу від пропаганди! У Касто розшукується велика організація революціонерів, що пропагандують та дискредитують закони нового короля Вальхіо Хорама. Якщо ви бачите, що хтось погано відгукується про закони або розклеює пропагандистські листівки у вашому місті, негайно звертайтеся до стражі або будь-якого державного працівника. Якщо такої можливості немає – позбудьтеся його самі.” Революціонери? А Касто, наскільки я пам’ятаю, – це наша столиця. Мені здається, я вже чув щось схоже. Я розумію, за що вони борються. Може, якщо зустріну когось із них, спробую поговорити. На дошці оголошень було не так багато новин – більшість із них стосувалася указів, які проголосив король. Більшість із цих указів були дурними та абсурдними. Ну наприклад це: “Сьогодні король Вальхіо Хорам оголосив про новий указ – указ 2103: "Крадіжка, в результаті якої з магазину викрадено будь-який хлібобулочний виріб або кисломолочний продукт, буде каратися додатковим штрафом. Злодій повинен сплатити 1 мідну монету за кожен грам товару". “Нова монета! Сьогодні король Вальхіо Хорам оголосив про зміни у грошовій системі, і тепер у нас є нові монети номіналом одна друга мідної монети, одна друга срібної монети, одна друга золотої монети та одна друга платинової монети. Ці монети мають унікальну форму півкола…”. Вальхіо Хорам... Вальхіо Хорам... Що за абсурд у нього в голові відбувається? Нарешті я вирішив піти на поле, де працював батько, адже голод уже сильно давав про себе знати. Я йшов вулицями. Іноді мене охоплювало відчуття, що я загубився. Місто було неначе лабіринт із поворотами, глухими кутами та перехрестями. Ніяких магазинів чи інших орієнтирів – лише дорога та будинки з обох сторін. Я вирішив йти на звук ринку, щоб потрапити на площу; звідти я вже знав дорогу до поля. Блукаючи містом, я зустрічав багато людей. Вони розмовляли між собою, були радісні. Я теж так хочу ходити, хочу повернути все, що в мене було. Чому все так сталося? Це укази так вплинули? Чи хтось із нас припустився помилки? Нарешті, діставшись площі, я пішов прямо в бік свого дому. Мого минулого дому. Проходячи повз нього, я бачив, що там порожньо. Вони забрали усе і навіть вбили нашого літаючого змія. Це за указом?.. За указом Хорама? Я йшов, згадуючи дорогу, у спогадах про те, як ми їхали з батьком. Нам було весело... з батьком... Ми... Ми їхали: спочатку – поля, широкі безлюдні поля. Ми їхали прямою дорогою, поки не почався ліс. Тихий, але страшний ліс, у деяких місцях через листя дерев нічого не було видно. Потім ті самі ями… Я йшов, думаючи про дорогу та згадуючи батька. Чому, тату? Навіщо ти пішов? Чому не повернувся? Вже вечоріло, а я все ще ішов до поля. Золотисте, як саме золото. Коли я прийшов, вже було темно, тож я одразу постукав у двері млина. Але ніхто не відповів. Я спробував ще раз, але марно. Я ліг спати під тим самим млином.