Старий закон

***

“…Повноправним власником приватної власності може бути лише повнолітня особа, або особа, що має дозвіл на до повнолітнє володіння приватною власністю…” – Уривок з 1608 указу короля Хорама.

***

“…Мій дім – це не будинок, у якому я живу. Це будинок, де я відчуваю себе в безпеці та місце, куди я завжди повертаюсь…” – Уривок з книги “Розповідь про мій дім”, Герома Квієші.

***

Сьогодні був вітряний день. Я грався з братами на дворі нашого дому, ми запускали летючого змія. Коли піднімався сильний вітер, я тримав мотузку, коли слабкіший – давав мотузку одному з братів. Я старався робити це по черзі, але Кейло, трохи молодший за мене, постійно хотів, щоб я давав лише йому. У цей час летючий змій літав високо в небі та дивився на вулиці нашого містечка.

— Гюро! Кейло! Муаре! Йдіть додому, сьогодні ми йдемо у храм! — вийшовши з дому, крикнула мати.

— Вже йдемо! — відповів я.

Мої брати одразу побігли за мамою, а я обережно спустив летючого змія, відв’язав мотузку та погладив його, а він досить обурено на мене подивився та полетів до себе у будочку, що була на даху. У хаті була метушня, усі збиралися. Храм був недалеко від нашого дому, але ми прийдемо додому лише під вечір. Минулого разу, коли ми йшли, була сильна злива, тому Кейло і Муаре залишилися вдома. В той день ми прийшли наскрізь мокрими, а наш одяг сушився ще два дні. Сьогодні ж небо чисте, ні хмаринки. Щоб піти у церкву, нам потрібно було вдіти гарний одяг, взяти гроші, щоб нас пустили у церкву. Кожен брав річ, яку він би хотів освятити, тобто зберегти від усіх загроз, як це не було б дивно, але мати брала нас – дітей. Я не мав таких речей, а ті, що мав, були не вдома, тому я йшов без нічого. Зібравшись, ми пішли у подорож. Наш дім знаходиться на краю невеликого міста, а церква – з іншого боку. Місто було гарне: двоповерхові будівлі, що з'єднані між собою, але різні за своїми домівками, стояли навколо центральної площі, у якій не було багато руху, але іноді туди приїжджав ринок. Деякі дуже старі громадяни казали, що колись давно туди приїздив цирк. Дошка оголошень біля площі майже завжди була пустою, через те що в місті нічого важливого не відбувається. Навколо площі у деяких будівлях були відкриті невеликі кав’ярні, вони виходили на вулицю, де були столики та вивіски. Пройшовши площу та ще один квартал, можна побачити військовий табір меча, де тренуються та навчаються воїни нашої держави. Далі йшла дорога через поля, де працювали більшість громадян міста. Пройшовши їх, ми нарешті прийшли до храму. Це невеликий храм, лише один будиночок, оточений парканом та гарним руслом джерела, де можна було за гроші набрати цілющої води.

— Хто заходить у храм вічного вогню? — голосно запитав страж храму.

— Герома, Гюро, Кейло та Муаре Квієші. Родина Кайо Квієші, — відразу відповіла мати, простягаючи йому руку з шістьма мідними монетами.

Увійшовши у храм, в центрі був великий мідний факел, де горів вічний вогонь.

— Гюро, давай на цей раз ти сам кинеш монету у вогонь, — тихо сказала мати.

Я? Чого я? Завжди коли ми приходили, кидала монету вона. Але це не важливо, якщо мати так хоче. Я невпевнено підійшов до вогню та, діставши мідну монету, кинув її у вогонь. Далі мати гукнула нас та зібрала наші речі, які ми брали. За їхнє освячення теж потрібно було платити – по три мідні монети за річ. Освячення проходило просто: ти даєш усі речі та гроші, а священик стає над речами та зачитує молитву. Після цього ми пішли додому. Всі вже втомилися, але нас ще чекав шлях назад. Вийшовши з храму, ми побачили, що на вулиці вечоріло. Поле по дорозі додому виглядало безлюдним, а місто навпаки – як один великий вогник, що світив у пітьмі ночі синім полум’ям. У кав’ярнях сиділи люди, дехто розмовляв, хтось грав у карти. На площі нікого не було, але біля дошки оголошень…

— Гюро! Не дивись туди! — повертаючи мою голову, сказала мати.

Але я побачив, як троє стражів били якогось незнайомця, він не виглядав злочинцем. А на дошці оголошень була нова листівка – “Встань проти закону!”. Що означав цей напис? Навіщо комусь воювати з законами країни, в якій вони живуть? Не розумію. Коли вже майже стемніло, ми прийшли. Батько вже був вдома та відразу, як нас побачив, пішов з мамою на ганок. Мати сказала мені вкласти спати братів. Коли брати полягали в ліжка, вони майже одразу заснули, але мене досі бентежила одна думка. У цей час зайшла мати та сказала, що тато досі на ганку, і якщо я хочу, то можу до нього підійти. Мати пішла до себе у кімнату, та дивлячись на світло, вона буде писати книжки. Я вирішив все ж таки підійти до батька. Тато працює на полі, тому вдома з’являється пізно, та коли він приходить, я люблю з ним поговорити на ганку. Коли я вийшов на ганок, він, як завжди, сидів на сходах та палив люльку, а поруч з ним стояла відкрита пляшка спиртного. Я присів поруч та почав розмову.

— Привіт, татку, як сьогоднішня робота?

— Гюро, ти ж знаєш, що в мене кожен день однаковий. Що ти хотів спитати? — чистивши люльку, сказав батько.

— Сьогодні, коли ми ходили у церкву, мати мені сказала, щоб я кинув монету. Та я не знаю, чому саме я.

— Герома хотіла вдачі? Розумієш, сину, є такі речі, що, як традиції, передаються з покоління у покоління, і у нашій родині є прикмета, що якщо старший син у сім’ї кине монету у вічний вогонь, тоді світ благословить сім’ю на вдачу.