РОЗДІЛ 25

Шейхан

Заміра пішла з Віталом. Я трохи ревнував спочатку, не буду брехати. Але потім ніби заспокоївся в се таки пішов до бібліотеки. Елекіан і справді був там.

«– Айро, можеш прочитати його думки?

– Можу.

– І про що він думає?

– Як би запропонувати Айві піти разом завтра в кафе.

– Прекрасно.»

Я вийшов за рогу. І попрямував просто до нього.

– Привіт. Моє ім’я Шейхан Тейріан. А ти Елекіан Бурей, чи не так? – я став навпроти нього і обперся руками на стіл.

– Принце Шейхан. – він встав і вклонився.

– Давай без формальностей. Я хочу щоб ти завтра пішов з нами в кафе в місто. І це не обговорюється. – додав я бачачи що він збирається сперечатися, і підняв руку в гору. Він відразу затих. – Приблизно в три години дня. – він важко зітхнув, але кивнув. –  А тепер бувай. – сказав це і попрямував на вихід. Прекрасно. План працює. Оскільки решта мала попередити старост про похід в місто, а разом з ними і Алексіана та Бетіара. Тож все пройде чудово. Оскільки я витратив на це все тільки п’ять хвилин, то вирішив перевірити клумбу. І не дарма.

Я саме підійшов до стежки, як побачив Заміру, яка бігла трохи спереду. Я побіг за нею і побачив як одногрупники Валері та Кальмії запалили на своїх долонях вогні і в складі п’яти драконів попрямували до нашого саду. Ну нічого, зараз ми їм швидко крила підріжемо. Маємо повне право. Я зосередився і переніс сюди тих, хто був найближче. Зорієнтувалися вони досить швидко і вже біжучи складали захисне заклинання. Метр до саду, і ми вже накинули дзеркальний купол на наше творіння і він відбив атаку цих бовдурів, потрапивши в них самих. Я блискавично підлетів до них і зв’язав їх мотузками, перенесеними сюди з моєї кімнати у Темному палаці. Я завжди зберігаю там декілька, мало що станеться. Ось і тепер знадобилися. Коли вони вже були зв’язані і не могли рухатися, я здивовано подивився на Заміру, яка взагалі-то була з Віталом. Вона все і зрозуміла і на моє мовчазне запитання відповіла:

– Мені прийшов лист, відійшла відповісти. Вже збиралася повертатися, коли побачили цих, - вона кивнула у бік зв’язаних хлопців.

– Ну тоді все зрозуміло. Піди перенесу їх до директора.

– А я піду знайду Вітала. До зустрічі. – вона помахала рукою і побігла в протилежну сторону. А я перенісся в кабінет директора. Він між іншим там був не один. Ось сидить собі ректор Максиміліан у кріслі, навпроти нього якийсь лорд та леді і тут я, з’являюсь просто з повітря, а біля моїх ніг п’ять зв’язаних студентів. Уявили цю картину? Тепер забудьте. Тому, що ви навіть не уявляєте, які очі були у ректора і які здивовані від моєї наглості обличчя були у тих лорда і леді. Але я не зважаючи на них, дивився тільки на ректора. Він швидко опанував себе і розірвавши наш зоровий контакт, перевів погляд на зв’язаних хлопців.

– Що вони накоїли?

– Хотіли знищити нашу роботу. Ми допомагали Валері та Кальмії виконувати проект.

– Гхм… - леді кашлянула і я перевів погляд на них. – Як ви смієте вриватися сюди без стуку? – ректор встав і хотів щось сказати, але я зупинив його, піднявши руку вгору.

– Знайте своє місце. Ви розмовляєте з принцом Шейханом Тейріаном. І я маю право робити те, що захочу. Аронгара знаходиться і в Королівстві Темряви і в Королівстві Світла одночасно, тож я маю тут владу таку саму як і принцеса Заміра. Тож підбирайте слова. Я пробачаю тільки на цей раз. – я говорив спокійно, але метал в моємк голосі між розрізати навіть камінь.

– Вибачте Ваша Високосте. – вони встали і вклонилися. А полонені захвилювалися і спробували звільнитися. Одного погляду вистачила щоб вони заспокоїлися.

– Ваша Високосте, можете розповісти конкретніше, що сталося? Леді Кассандра Віар, лорде Кореміан Віар, не могли б ви покинути кабінет.

– Звичайно лорде ректоре. – вони ще раз вклонилися мені і покинули кабінет. Я провів їх поглядом до дверей. Далі я повернувся до Максиміліана і переповів йому історію, але набагато коротшу і без деяких важливих деталей, таких як Острів Сутіні. Вклався я в три хвилини.

– Можете бути впевнені, вони будуть покарані. Документи на відрахування я вже готую.

– Дякую. – сказав і зник. Хотілося знайти Заміру і сказати їй, що вині будуть покарані. Я десять хвилин шукав її на арені, вона витягала кинджал і схоже готувалася нанести удар.

Я  побіг туди і побачив, що це Вітал. Мене пройняв гнів. Я ногою вибив кинджал з рук Заміри і дав їй ляпаса. Вона впала, а я разом з Віталом перенісся до цілителів. Відавши їм Вітала, я повернувся до арени. Заміра лежала все на тому ж місці, а по її щокам текли сльози. Я не звернув на це уваги. Я підняв її:

– Через тебе Вітал ледь не загинув. Не можу повірити, що я тобі довіряв! – я щосили штовхнув її в одну зі стін арени і розвернувся геть. Я перенісся до цілительського крила. Через п’ять хвилин, у палату Вітала відкрилися двері, я розвернувся і побачив як у палату влітає розгнівана  Вітанія, бачить мене. Вона підбігає і дає мені ляпаса. В мене аж голова повертається в бік. Я переводжу на неї здивований погляд.

– За що?!

– Ти навіщо Заміру вдарив ідіот?!

– Вона хотіла Вітала вбити!

– Вона його рятувала дятел! На ось, дивися. – вона протягує мені іскру. Іскра відкривається, і я бачу, як нитки магії вириваються з кулона Вітала, підлітають до Заміри і з неї зникає ілюзія. Перед нами постає лице Хардіса Валоена. Він дістає кинджал і  б’є ним у серце. Оскільки іскра показує все очима власника, то ми бачимо, як кинджал просто направляється туди, де має бути серце. Наступне що ми з Вітанією бачимо, Заміра з мечем біжить на нападника, але не встигає. Вона підхоплює Вітала і кладе на земля:

— Тримайся Вітале, зараз, зараз я дістану кинджал і стазис почне діяти. Почекай  трохи. Обіцяю все буде гаразд. – вона виймає кинджал і її рука заноситься вгору. Далі підлітаю я і вибиваю кинджал з її руки. Даю їй ляпаса і вона падає. Потім ми з Віталом переносимося сюди.

– Чорт. Що я наробив… - я дивлюся на Вітанію. Розуміння того, що я зробив приходить як грім серед ясного неба.