Доля маленької Каелум та Арвіда

Каелум і Арвід довго блукали людськими землями. Приблизно тиждень чоловік тільки хотів повернути Каелум, дівчинку, яка всюди супроводжувала його, до рідного села. 

Вони знали тільки його назву, але цього вистачало, щоб перший торговець показав шлях і попередив мандрівників, що вони тепер на спірній території і ходити там небезпечно. Коли друзі нарешті дійшли до місця, то перед ними розкрилася страшна картина. Спалені покинуті будинки, спалена земля та мертві дерева. А на невеликому пагорбі, трохи віддалік знаходився напівзруйнований будинок родини Каелум. 

Сильно занепокоївшись за рідних, вона покинула Арвіда і щосили побігла до будинку. Спочатку вона перевірила чи немає мами на кухні, чи не працює батько у майстерні? Але у відповідь вона зустрічала зруйновану кухню, обкрадену майстерню та величезний кратер біля городу, в центрі якого стояв якийсь незнайомець у чорному балохоні та каптурі, він щось копав, але з далеко не було видно що саме. Каелум почала обережно підходити до незнайомця, почувши її, він зупинився копати.

— Стій на місці чи стрілятиму! — Арвід встиг зупинити дівчинку і вже вихопивши свій арбалет цілився в спину незнайомцю. — Повільно підніми руки і представся! — незнайомець кинув лопату в рук та повільно підняв руки над головою.

— Мене називають Кірі, я ельф, простий дослідник та літописець. — несподівано, він повільно повернувся обличчям до людей, його сяючі фіолетові очі виглядали з-під капюшона, а шкіра на руках була вся забруднена чимось чорним. На поясі в нього висіла запечатана в кількох ланцюгах і закрита кількома замками книга.

— Що ти тут робиш? — не зводячи зброї запитав арбалетник. 

— Ти не бачив моїх маму та тата? — стривожено перебила дівчинка.

— Так, бачив, щойно… — спокійно, без краплі страху, агресії чи хочаб радості відповів ельф.

— Це ж прекрасно! Де вони? — розвеселішала дівчинка.

— Тут. — Кірі опустив руку і вказав пальцем підійти до нього.

— Каелум стій! — спробував зупинити дівчинку Арвід, що вирвалася з чіпкої хватки його руки.

Як тільки вона підбігла до високої за мірками людей постаті, він повільно відійшов у бік і перед дівчинкою постали дві недокопані могили з надгробними знаками, зроблені з дощок, на яких були написані імена батьків Каелум. Березня та Ельгард.

Малеча впала на коліна у свіжий бруд, її обличчя перекосило від смутку, з очей струмком потекли сльози, а її рев розпачу був схожий на вереск гарпії, яку спалюють живцем. Від цього звука у всіх кров застигла в жилах. У всіх, окрім Кірі. Він безтурботно спостерігав за сценою, розвішавши руки по швах.

— Тобі сумно? Тобі боляче? — байдуже спитав ельф.

— Я не хочу це відчувати. Не хочу більше бачити у цьому світі біль та смуток. А тобі? — скрізь сльози відповіла дівчинка

— Мені теж сумно. Але скажу так, твої батьки померли не даремно. Вони показали тобі правду світу.

— Що? Яку правду? Якого світу? Мені не потрібно це без них! — Каелум відштовхнула від себе ельфа та продовжила ридати.

— Правда така, що в посмерті немає ні страждання, ні горя, ні болю. Твої батьки цього не відчують. А ті, хто ще живе... їхнє життя продовжиться наповнюватися цими почуттями. Ти й сама знаєш, як це – жити не знаючи нічого, окрім смутку та мрій, дивлячись на зірки…

— Але що ж мені робити з цим?

— Допомогти. Допомогти всім знайти вічний спокій. Вічне життя, без поганого. Ти можеш це зробити. Тобі даровано цю силу, але тільки тобі вирішувати, як нею розпоряджатися. — підозрілий ельф підсіл навколішки поруч з Каелум та лагідно пробняв її.

— Що ти говориш? Ти хочеш, щоб я робила з усіма те, що сталося з татом і мамою?

— О, вони загинули страшною смертю... Ти повинна дарувати швидку, але безболісну... ні, не смерть. Визволення. Хто той хлопець? — ельф показав своїм довгим пальцем на Арвіда. Він тобі подобається?

— Він мій друг, один із перших! І я думаю, що кохаю його. — прошепотіла йому на вухо дівчинка.

— Це прекрасно, кохання, як і страждання, - дар життя, між почуттями немає різниці. Уяви, що твій друг піде грати з іншими і забуде про тебе. Що ти відчуєш?

— Я сумуватиму… — трохи заспокоївшись відповідала вона.

— Так, а сумувати ти будеш, бо любиш його. Тому, щоб не пізнати це жахливе почуття знову...

— Ні! Я не звільню його! Принаймні... поки він не зрадить мене, або поки я не звільню решту світу.

— То ти вирішила? — вже з нотою підступності перепитав Кірі.

— Так, ти кажеш правильні речі, ти добрий. Я тобі вірю.

— Тоді, не буду заважати. — раптово, тіло ельфа почало розчинятися у повітрі, поки той зовсім не зник.

— Арвіде! — дівчинка підбігла до арбалетника і міцно обійняла його зі спини.

— Гей, ну чого ти? — він збентежено поклав руку їй на голову.

— Я… Мені… треба йди. — сумніваючись в словах сказала дівчинка.

— Що? Але чому? Тут більше нікого немає. Мені нема на кого тебе залишити.

— Я в нормі. Зі мною все буде добре. — вона повільно відпустила людину, зробила кілька кроків назад і натягла свій великий гострокінцевий капелюх.

— Ти що надумала? — намагаючись зазирнути під козирок головного убору, на обличчя дівчинки, спитав Арвід.

— Ми ще зустрінемося. У мене є справа, яку я маю виконати. — несподівано її голос став чутися немов розтроєний, а візерунки на тілі стали світитися і просвічувати скрізь мантію.

— Почекай, давай... — людина хотіла зробити до неї крок, але одразу щось невидиме вдарило його в груди і той упав навколішки.

— Пробач, я не хочу робити боляче, тому маю навчитися. Тобі пора йти, як і мені. — з цими словами Каелум почала підійматися у повітря..

— Що ж, я приходитиму сюди щотижня, чекатиму в тому селі. Але обіцяй, що повернешся і не зробиш нічого страшного! — на прощання викрикнув Арвід.

— Ні, я робитиму тільки добро. Обіцяю. — її слова звучали щиро та з упевненістю. — Але краще не приходь... будь ласка.