Похід справедливості

Під ранок пролунало безліч барабанів, з супроводом трубного реву. Спочатку Ернесті здалося, що це сигнал тривоги, але виглянувши назовні, вона виявила, що вже половина табору була зібрана і солдати вже готувалися в дорогу.

— Вітаю, Ернесто. Як спалось? — недалеко сиділа Левіора, вона наточувала свою незвичайну косу і щось співала собі під носа.

— Доброго ранку, непогано, дякую. Але в замку було краще звісно. — від гарного настрію людина посміхнулась і вже не відчувала моральної тяготи, як вчора. 

— Так це точно. Теж не любителька походів, але що вдієш.

— Я не казала, що не люблю походи.

— Ну і добре. Про тебе тут чутки ходять... Кажуть, ти вчора обгризала одного із солдатів. Але всі командири загонів повідомили, що все на місці. Я б на твоєму місці з цим розібралася... Тобі ще довго жити серед нас. — спокійно поділилася думками птахолюд.

— Дякую за попередження. Піду "розберуся" у цій ситуації. 

— Успіхів. За намет не переживай, скоро його теж приберуть до воз.

На цьому двоє знайомих розійшлися. Незабаром армія продовжила рух, праворуч вже почався високий гірський хребет з вулкантичного грунту та каменю. Якщо придивитись, то можна було розібрати великі канали застиглої магми, а на землі все більш частіше можна помітити невеликі кратери від гарячих каменюк, які з силою виривалися з недер вулкану та відривалися від суміжних скель, після чого нищівно вгризалися в місцевий піск, змінюючи собою його структуру.

— Десь там, за горами ваша батьківщина? — несподівано до неї підійшов вчорашній сірий вовколюдина з зеленими очима.

— Чого? А це ти? Не страшно? Можу захотіти з'їсти. — Жартівливо посміхнулася дівчина, зображуючи хижу щелепу своїми руками.

— Я, ем, просто хотів подякувати вам. Біль уже минула і в очах більше не каламутить. — трохи знервовано пояснив бестай, але все одно тримався на шанобливій відстані.

— Я рада. Ще щось? — не видаючи своєї зацікавленості коротко відповіла вона.

— Та я просто... не розкажите про себе? Я чув багато про ваш народ, але ніколи не чув оповідань від самих завойовників. Ви точно не їсте нас як делікатес? — трохи несміливо запропонував вовк. — Мене, до речі, Микаїл звуть. Потрапив у цю армію тому, що хотів подорожувати світом, та й добре діло робимо. Відновлюємо справедливість. А як вас звати?

— Я Ернеста. Стала на служіння особисто принцесі Шармі. Більше у мене немає мети... Всіми покинута… — на мить її лице знов сповнилося тугою.

— О, у вас мабуть сумне минуле. Вибачте, що змусив згадати. Всього вам гарного, ще раз дякую за те, що врятували життя. — ввічливо вклонившись вовк швидко загубився в юрбі інших бестаїв.

— Хм, чого приходив? — глянувши на небо, вона замислилася. — Що ж змушує мене рухатись уперед тепер? Навіщо я допомагаю принцесі, цьому вовку?

Весь другий день до неї також ніхто не підходив, а надвечір вона знову завітала до командирського немету. На цей раз вона розповідала про класову систему в обох країнах людей. Це сильно відрізнялось від структури бестаїв. У них, за всю правову систему відповідають спцеціальні військові загони, які у війнах приймають участь лише під час захисту свого міста. Це вартові у яких є свій лідер, обраний вождем, та майже всі учасники повинні бути рівня вище середнього у майстерності магії. На цьому другий день походу закінчився.

Весь наступний, третій день, Ернеста теж намагалася не заважати своєю присутністю іншим воїнам. Однак деякі сміливці вже наважувалися чи-то чомусь навчити, чи-то щось розповідати людині. Взагалом, то були, не позбавлені знущань, розповіді про велич бестаїв, їх значну перевагу над людьми як расою. А були і такі, хто намагався битися з Ернестою, щоб зрозуміти хто кращий воїн. ТА зазвичай битва йшла не довше п’яти хвилин, і завершувалася перемогою людини.

На вечір третього дня їхня армія зупинилася біля Вулканового Міста, батьківщини людоящерів і притулок Червоного Дракона, бога всіх бестаїв. Шарма, Левіора, Лілфіна та Плюмус вирушили до міста, поговорити з місцевим лордом особисто, на цей час армію дозволили розмістити у казармах усередині стін, які являли собою сітку печер у самій скалі. Зовні місто було не видно, воно ховалося за товщею гірських порід, вхід був виконаний у вигляді великих дерев'яних воріт із металевим малюнком дракона. За скріпуче відчиненими брамами виднілася глуха темна печера, кінця якої не розглянути навіть із підзорною трубою. Лише світло смолоскипів виглядало із віконець в стінах, впродовж всієї печери, а в ніс вдарив запах сірки, перемішаний з вугільною пилкою.

Тут Ернесту вперше потурбували за весь день. Вартові міста помітили її в натовпі бестаїв і вміло виловили, повалили на гостру кам’яну землю та надягли кайдани, що були у вигляді каменю в який запхнули долоні. Перед одягененням його розм’якли магією а топім він швидко затвердів, не даючи ворохнути і пальцем всередині. Тихо та майже непримітно, без зайвого галасу та битв.

— Завойовникам тут не раді! Гей, забери все спорядження та у в’язницю її. — мабуть, командир у самурайській броні з маскою на шоломі віддавав накази і оглядав решту воїнів принцеси.

— Ану, відпусти, я слуга самої Принцеси Шарми, ніякий я не шпигун! — спробувала виплутатися із ситуації дівчина.

— Ага, повірив, та ви монстри, що ненавидять нас, хоча це взаємно. Ніколи не повірю, що ти на служінні у такої високопоставленої особи! — заламавши руки і притиснувши Ернесту обличчям до стіни, інші стражники почали обшукувати людину. Всі речі і навіть броню вони знімали і складали в якусь скриню.

— А що ви робите? Вона ж... — єдиний, хто втрутився в цю справу, став Микаїл. Всі воїни просто проходили повз, ніби не помічали того, що відбувається, але сірий вовк явно був іншої думки.

— А ось і її спільник! Ти допоміг їй пробратися сюди? Його теж у камеру! Завтра палацу буде чим зайнятися. — так само заарештувавши бестая, драконячі притиснули хлопця  до стіни поруч.