Швидкоплиний день відпочинку

Прохолодний вітерець огортав тіло Ернести, а жаркі промені сонця припікали її спляче обличчя. Насилу розплющивши очі, але швидко прикривши їх рукою, вона виявила себе в ліжку, посеред маленької дерев'яної кімнати. Не схоже на тюремну камеру, швидше на звичайну спальню. Обережно пробіжавшись очима по приміщенню, вона швидко відчула, що на ній лише сорочка і шосси, броня лежала неподалік, біля платяної шафи з цікавими візерунками рослин, що плелися по гранях. Меч теж лежав неподалік, так само як і ікло того звіра, яке вона прихопила із собою після бою.
Пролунав стукіт у двері. Дівчина миттю вискочила з ліжка, одним рухом витягла пошарпаний меч із піхов і, відчинивши двері з ноги, приставила кінчик леза до голови відвідувача. Біля стіни стояв Арвід, якого відбило дверима у стіну, однак його не здивувала поведінка командира. Він відсунув рукою зброю і почав діалог.
— Командире, ви нарешті прокинулися. Можна увійти? Потрібно обговорити наші справи, — серйозно сказав чоловік.
— А, ну що ж. Проходь, у мене теж є кілька запитань, — Ернесту спочатку збентежило, що Арвід так спокійно поводиться, і те, що він хотів зайти до неї в кімнату, поки дівчина була непритомна, однак вона пропустила хлопця всередину. Він озирнувся, зазирнув у вікно, потім, задерши штори, сів на табурет. Дівчина зачинила двері й, сівши на ліжко, вичікувально подивилася на підлеглого.
— Я почну звіт, якщо дозволите. Зараз ми під заступництвом цього демона, Арієса. Ми знайшли вас непритомну у скарбниці. Вівцелюд лише переконався, що ви не померли, а потім дістав з того ящика, що привіз Муті, висохлий труп якогось демона. Мені він пояснив, що це потрібно для справи. На той час нас знайшли стражники, але Арієс заявив, що вбив того бика в чесному бою. Як я зрозумів, викликати вождя на дуель можна лише якщо заявляєш про порушення традицій чи шкоду своєму народові. Як привід наш союзник пред'явив той труп — це нібито герой, чию гробницю розорив головний демон. Дивно, але варта повірила йому і супроводила до радників, щоб ті організували оголошення для народу. Нині вже третій день після нашої перемоги, весь цей час ви спали. Нас позначили як почесних гостей з іншої країни, тому ставлення буде прийнятним. Ще хочу підмітити, що весь цей час вівцелюд ніби уникав мене, а як тільки ми перетиналися, він швидко відмовлявся важливими справами. Незважаючи на якісну медичну допомогу, мені здається, він планує зрадити нас, тому будьте уважні, — тихо розповів ситуацію чоловік.
— Гаразд, я потім ще краще дізнаюся, що і як. Зараз головне, що ми в безпеці. Флінна не знайшли? — зупинила хлопця дівчина і почала ставити вже конкретні запитання.
— Ні, Арієс насамперед послав слідопитів на пошуки, але ніхто не повернувся.
— Цей хлопець зрадив нас. Помста має відбутися, інакше який із мене командир, — із жалем сказала дівчина.
— Яким буде наш наступний крок? — чоловік швидко підвівся на ноги і ще раз перевірив вікна.
— Я хочу особисто поговорити з Арієсом. Твоя рана ще болить? — тримаючись за ребро, запитала Ернеста.
— Вже майже ні. Тутешні чаклуни вміють не лише фокуси творити.
— Добре, тоді дай мені пару хвилин, підемо до цього бестая, я хочу дізнатися в нього багато про що, — Ернеста піднялася з ліжка, вдягнула неповний комплект обладунків, співчутливо подивилася на свою знівечену зброю і, відклавши її в піхви, відчинила двері. — Веди мене до нього.
— Гаразд. До речі, він ще казав, що як тільки ви прокинетеся, він покаже нам цікаву річ.
— Що ж. Заінтригував.
Люди пройшли кілька поворотів тьмяно освітленим коридором, місцеві стражники з цікавістю дивилися на тих, хто проходив, але й слова не сказали. Дехто ховав погляд, хтось узагалі уникав прямої зустрічі, а за спинами чулися стривожені пошепки. Дійшовши до зруйнованої тронної зали, двері якої були повністю розкриті, Ернеста з гордо піднятою головою увійшла першою. Там, де раніше височів величезний трон із кісток і черепів, тепер стояв прикрашений стілець із високою спинкою. На ньому сидів Арієс, перед яким був виставлений стіл, повний різноманітної їжі.
Побачивши це та почувши запах, що заповнив усю залу — свіжого хліба, спецій і нещодавно нарізаних овочів — шлунок дівчини наполегливо дав про себе знати низьким бурчанням. Тут людей помітив і сам вівцелюд.
— О, Ернесто, ти прокинулася? Ну, звичайно, ти ж тут. Сідайте, ви, напевно, зголодніли, — Арієс поплескав у долоні, і з маленького виходу в кутку кімнати вибігли раби бестаї. — Принесіть сюди два стільці для цих гостей, швидко, — наказним, трохи суворим тоном гукнув їм бестай, і ті слухняно, підкоряючись, втекли, звідки вийшли.
Через деякий час вони принесли меблі й запросили відвідувачів присісти. Люди з невеликою обережністю прийняли запрошення й посідали за стіл. Раби, виконавши своє завдання, поспішили знову зникнути з кімнати.
— Так ось, Ернесто, я радий, що ти нарешті прокинулася. Можеш брати що хочеш, — Арієс не здавався щасливим, та на його обличчі сяяла усмішка, хоча вона була лише наполовину щирою.
— Радісно бачити, що ти здоровий. Я так розумію, ти тепер місцевий вождь? Веселишся тут? — добродушно відповіла дівчина, обираючи, чим поласувати першим.
— Ага, дивись який важливий, командує тут усіма. Ти ще не бачила його виступу перед містом. Справжній узурпатор, хай і обіцянки були добрими, — вліз у розмову Арвід.
— Так, а по тобі й не скажеш, що ти такий владний, — нарешті обравши якийсь салат, дівчина потягнулася до нього з тарілкою та виделкою.
— Насправді вождем мав стати Муті... — атмосфера за столом миттю почорніла.
— Мені шкода, що так сталося...
— Я мав час обміркувати це. Ви не винні, але цей зрадник кинув і вас тут на розтерзання нам. А Муті... він помер за те, у що вірив. Я не збираюся оскверняти його пам'ять тим, що відступлю від плану або покараю вас. У нас був договір, і він би його дотримався. Тепер роль вождя доводиться грати мені. Я, чесно кажучи, не радий такому. Мені доводиться видавати себе за гідного правителя, тим самим втрачаючи себе. Вождь має бути величним, його слова повинні заглушати голоси слуг, він повинен вимагати, а не просити чи просто наказувати... Але я не такий. Ще ці питання щодо управління. Минулі радники втекли, тому зараз я сам усім займаюся. Добре, що мені прощають деякі помилки за моє добре ім'я, яке я набивав тут потом і кров'ю.
— Хіба це так складно? Узяв — наказав одне, узяв — зробив інше. Он, стражники на нас узагалі не реагують майже, а це лише одне твоє слово! Якщо психічно не готовий, то посунься, я можу за тебе царювати, — висловився у відповідь Арвід.
— Замовкни! Я не дам завойовнику, ще й такому, як ти, вирішувати долю мого народу! — вибухнув бестай.
— Заспокойтесь обидва! — сильно вдаривши по столу, крикнула Ернеста. — Арієсе, Арвід сказав, що ти чекав на мене, щоб дещо показати.
— Ага, так. Але я не доповів важливу новину. Є чутки, що принцеса, яка декілька років тому зникла, повернулася і тепер вона поверне своєму роду титул Верховного Вождя. Та й нехай, мені менше турбот. Єдине, що мене непокоїть, це те, що вона приїде сюди за короною. Я, звісно, віддам її без питань. Але як правителя вона має благословити мене. А якщо я здамся їй негідним трону вождя Зеленого Міста? І вас ще треба буде сховати, — занервував вівцелюд.
— Не треба ховати нас, я хочу побачитися з цією твоєю принцесою. Кажеш, вона істинний правитель? — зацікавлено запитала Ернеста.
— Так, її батько був Верховним Вождем, але Булдандін убив його та забрав владу собі. Потрібно ще дивитися, як мене сприймуть інші лорди. Напевно, після благословення принцеса скличе Раду Міст, де всі лорди повинні бути присутніми для вирішення важливих державних проблем. Цього разу питання буде про наступного Верховного Вождя. Я здогадуюсь, що повинен буду підтримати кандидатуру принцеси на цей титул, тому мені ще більше страшно. Не хочу наживати ворогів серед лордів, але й не хочу бути зобов'язаним. А раптом вона поставить якісь умови? — усе більше заганяючи себе думками в глухий кут, говорив Арієс.
— Ти дуже багато думаєш. А при першій зустрічі будував із себе такого-сякого — усе знає і все вміє! Та ти звичайний боягуз! Боїшся відповідальності! Навіщо взагалі прагнув вершини, якщо тобі не під силу втриматися на ній? — насміхався над співрозмовником Арвід, заїдаючи якимось супом.
— Я втримаюсь! На зло тобі, — у цей момент вівцелюд, здається, навіть розвеселився.
— Гаразд, тоді розберемося з цим разом. Ми все ще команда, співучасники. Давайте рухатися вперед, тримаючись за руки, а не наввипередки. Ти можеш нам довіритися, Арієсе, — посміхнулася Ернеста, простягнувши руки бестаю й людині.
— Якщо не заважатимете, готовий до співпраці, — Арієс несміливо потис руку дівчині у відповідь.
— Я так розумію, наша кар’єра в королівстві людей скінчена? Напевно, вважають, що ми померли. Але я все одно стану кращим за батька і доб’юся багато, навіть у суспільстві вас, демонів, — із завзяттям у погляді сказав Арвід і потис руку дівчини. Так, вони стали єдиним ланцюгом. Наскільки міцним — покаже час.
— То що там за цікава річ, яку ти хотів показати?
— Так-так, я не забув. Йдіть за мною, — Арієс показово підвівся з-за столу й махнув своїм новим чистим темно-синім плащем, щоб той гарно розлетівся за господарем.
— Навіщо так викрашатися? Боїшся, що засміють? — продовжував знущатися Арвід.
— Годі тобі кидатися на нього. Я розумію, що у вас стосунки натягнуті, але давайте не ламати ці відносини, — висловилася Ернеста.
— Та гаразд, я ще покажу цьому довгодуму, що він, порівняно зі мною, піщинка в цій пустелі, — сказав Арвід.
Арієс встав поперед групи й повів людей за собою.
Група спустилася на перший поверх замку. Там під сходами був люк. Арієс відкрив його і жестом повів за собою друзів. У темний кам’яний підвал вели недовгі сходи. Поруччям слугував ланцюг, прибитий до стіни громіздкими цвяхами. З кожним кроком углиб повітря ставало ще сухішим і жаркішим, а за стінами було чутно рухи чогось живого. Нарешті, дійшовши до кінця спуску, трійця опинилася у приміщенні в’язниці. Тюремник, побачивши вівцелюда, поспішно підвівся на ноги й віддав честь.
— Солдате, я прийшов сюди до неї, — гордо сказав новий вождь.
— Без проблем, вона все ще там, — швидко відповів воїн.
— Ходімо. Але кажу одразу — я тут ні до чого. Я намагався її звільнити, але мені трохи важко з нею, — пошепки почав виправдовуватися вівцелюд перед людьми.
— Не подобаються мені твої ігри, — висловився Арвід.
Команда пройшла в самий кінець, де була велика, у порівнянні з іншими, камера. Усередині горіли свічки, їхнє світло відбивалося від малюнків крейдою на стінах, а в темряві було чути тихий дівочий спів.
— Ла-ла-ла ла-лу-на та-да-лу...
— Це голос не бестая... — передчуваючи недобре, Ернеста схопилася за рукоятку меча, а Арвід за свій ніж. Разом вони суворо подивилися на Арієса.
— Спокійно, я ж вам казав, я тут ні до чого, вона сама все пояснить. Сподіваюся... — почав виправдовуватися Арієс.
Почувши голоси, на світ вийшла пурпуроволоса дівчина, на вигляд років чотирнадцять, у трохи завеликому для неї чорному халаті та в дуже ширококозирчатому гострокінцевому капелюсі.
— О, новий вожде, а хто там із вами? — трохи апатичним голосом і з поглядом мертвої риби звернулася до відвідувачів дівчинка.
— Ем, як там тебе... Взагалі, це мої друзі, люди, як і ти. Вони хочуть поговорити з тобою, — ніяково відповів бестай і нервово почухав потилицю.
— Нові піддослідні? Мені здавалося, ви не такий, як минулий вождь, — дівчинка задумливо примружила очі.
— Ні, ми його напарники. Можеш розповісти, як ти тут опинилася і чим займалася? — дружелюбно посміхнувшись, Ернеста присіла на коліно, щоб бути на одному рівні з очима дівчинки.
— Я? — Вона вказала на себе пальцем і здивовано подивилася спочатку на дівчину, потім на вождя, а потім на Арвіда. На ньому свій погляд вона затримала довше, ніж на інших.
— Чого тобі? — без особливого інтересу відреагував чоловік на її погляд і поспішно відвернувся.
— Ти чого такий грубий? Це ж людина, тут, у землях демонів! — обурилася рудоволоса.
— Це не людина. Чи чули ви про відьомський шабаш у лісі Кінг? Там діти приблизно її віку, і в усіх них страшні чаклунські вміння. Вони прокляті, і несуть із собою неймовірні руйнування. Готовий заприсягтися, вона справжня відьма звідти.
— О, це не так. Точніше, не зовсім! Я зустрічалася з людьми звідти, але вони надто зациклені на собі та своїх лісах. Вони нудні, — образливо надувши щічки, відповіла дівчинка, яка, здається, значно пожвавішала.
— А ти, значить, цікава? — косо глянувши на полонянку, посміхнувся Арвід.
— Я так не думаю. Вважаю, що це вирішувати має кожен, хто зі мною знайомий, — знизала плечима дівчинка.
— А чому ти не хочеш виходити з цієї клітки? — так само доброзичливо запитала Ернеста з посмішкою.
— Не знаю. Мені казали, що не можна. Потім говорили, що можна, але я боюся виходити. Раптом знову не можна буде?
— Не хвилюйся, можеш виходити. Я, як новий вождь, не буду наказувати тобі. Вважай себе вільною, — великодушно відповів вівцелюд.
— Це правда? Мені завжди було дуже цікаво погуляти світом звірят! — очі полонянки нарешті засіяли від щастя, вона ледве стримувалася, щоб не заплескати в долоні.
Арієс урочисто відчинив двері клітки. Малеча, спочатку обережно перевіривши поріг пальцем, переступила на інший бік.
— Ух-ти! Нічого не змінилося! Може, не треба було покидати домівку?
— Це не дім, це в’язниця. Ми ж повернемо тобі свободу, а ти розкажеш нам більше про себе і про те, чим ти тут займалася. Згодна? — відповіла командир лицарів.
— Добре, — без роздумів погодилася дівчинка.
Разом вони вийшли з підвалу й знову опинилися в замкових коридорах. Весь цей час вона наспівувала собі під ніс якусь мелодію, а за її спиною постійно літала закрита, протерта майже до дірок книжка. Щойно чарівниця побачила вечірнє світло, книга, яка раніше ширяла в повітрі, просто впала на підлогу, піднявши невелику хмару пилу.
Зі здивуванням кинувшись до вікна, чарівниця вперто вдивлялася в небо.
— Яка велика клітка! Навіть не видно прутів! — радісно вигукнула вона.
— Ем, звичайно, ні. Це ж не клітка, — пояснив Арвід.
— Це справді реальний світ? Я знову зможу дивитися на зірки, скільки захочу? — Наче не вірячи в те, що відбувається, здивувалася дівчинка.
— Так. А ти ще не забула нашої умови? — до неї підійшла Ернеста і ніжно поклала руку на її плече.
— Звичайно, я вам розповім усе, що знаю! — не відводячи погляд від неба, вигукнула маленька чаклунка.
— От і добре. Не підкажеш, звідки ти тут узялася?
— У сенсі, як я потрапила у світ тварин-людей? Ну, це сумна історія.
Коли я була зовсім маленька, то не могла рухатися. Батьки дуже переживали, але завжди давали мені дивитися на зоряне нічне небо в чистому полі неподалік від будинку. Тато з радістю виносив мене туди щовечора. Він завжди казав, щоб я не засмучувалась, адже скоро може пролетіти зірочка виконання бажань! Що не побажаєш — усе виконає! Отак диво, так?
— Авжеж. Я, до речі, теж чула про таке, — підтримала розмову рудоволоса.
— І ось, однієї зоряної ночі я побачила її! Справжню падаючу зірочку! Звичайно, я загадала бажання — щоб я змогла рухати своїм тілом, як завгодно! І вона виконала моє бажання! Коли вона впала зовсім поряд, було дуже страшно: все горіло і було так світло, немов удень! Я відчула якусь силу й упевненість у собі. Моє тіло почала обвивати фіолетова спіраль, і я змогла рухатися. Просто захотіла — і рушила!
Було складно, спершу я кликала батьків, але ніхто не приходив. Коли я навчилася рухатися, то пішла до будинку. З’ясувалося, що зірочка впала прямо на нього. Батьків я так і не знайшла, тому вирішила, що вони втекли далеко, щоб зірочка їх не зачепила. Багато років я блукала світом, дізнаючись більше про цю фіолетову спіраль і про магію.
Найбільше я дізналася від хлопців із гарного лісу. Вони розповіли про магію і як нею керувати. Тепер я могла без рук піднімати речі та тварин! Я шукала далі, поки на мене не накинули якусь сітку. Так я познайомилася з минулим вождем. Він давав мені багато книжок і навчив читати. Я тепер знаю багато про магію і фокуси.
Ще він просив дізнаватися про різні магічні штуки, які приносив, але часто йому не подобалося, що я казала, і тоді він сильно бив. А тепер тут новий вождь, і я хочу попросити тебе не бити мене так сильно, будь ласка.
— Ой, а чому ви плачете? — раптом звернулася вона до Ернести, закінчивши свою розповідь і розвернувшись до слухачів із простодушною посмішкою, нахиливши голову трохи набік.
— Та я так... В око цибуля потрапила, — прикриваючи обличчя долонями, відповіла рудоволоса. — Арвіде, відійдемо?
— Чого? А, гаразд, — арбалетник і командир відійшли до закутка й почали тихо обговорювати.
— Що думаєш про неї? — уже прийшовши до тями й витираючи сльози, спитала дівчина.
— А що? Бідолашна дівчинка. Не знає всієї правди, але я відчуваю в ній якусь небезпеку. Не можу сказати, що саме, але щось мене насторожує.
— Та книга?
— Не тільки. Її камера була списана якимись малюнками чи символами. Вона дивна для звичайної дитини, і ця магія, її знання, це вбрання... Потрібно бути насторожі поряд із нею, — спостерігаючи з-за рогу, як чарівниця безтурботно спілкується з Арієсом, він намагався роздивитися щось у її очах.
— Так, ти правий. Ось і наглядай за нею ти.
— Я? Але чому? — обурено вигукнув чоловік.
— Схоже, що ти їй сподобався. Якщо я помиляюся, то мусиш сподобатися. У нас попереду може бути важкий шлях. Не хочеться це визнавати, але ця дитина нам обов’язково знадобиться.
— І в чому ж?
— Час покаже, — поплескавши його по плечу, вона повернулася до нової знайомої.
— Ернесто, це в тебе ікло бестая на поясі? — раптом запитав Арієс.
— Так, мабуть. А що?
— А звідки воно у тебе?
— Так, випало з голови лева якогось. Ще я ніби чула голос, — не розуміючи, до чого йде розмова, відповіла рудоволоса.
— Я ж казала! Дуже гарна річ! Краще переробити його на щось красивіше, — радісно вигукнула дівчинка.
— Ось як? О, я знаю декого, хто нам може допомогти. Дай-но його мені, я віднесу майстру. А ще дай свій меч.
— Навіщо вони тобі? — схопившись за потрібні предмети, підозріло подивилася на вівцелюда дівчина.
— Я це… подарунок хочу зробити. Тому не скажу, що задумав. Повіриш мені? — він простяг руку і посміхнувся.
— Хм, гаразд. Не перший зустрічний таки, — з натяжкою погодилася дівчина й вклала йому в руки ікло. — Зброю я залишила в кімнаті.
— Чудово. За кілька днів усе буде готове. Ну, ви тут розташовуйтеся, почувайтеся як удома, а я піду. І так відволікся дуже вже.
Уже зібравшись іти, Арієс зупинився на порозі й, розвернувшись, спитав:
— Так, як тебе звуть, дівчинко?
— Ах, так! Мама і тато звали мене Каелум!
— Каелум... Тобі підходить, — усміхнувся вівцелюд і попрямував у своїх справах.
— Ну, то що нам робити? — поцікавився Арвід, який тільки-но підійшов.
— Давайте відпочивати. Рани ще повністю не загоїлися. Арвіде, прослідкуй за Каелум і не забудь відпочити. Якщо буде складно — веди до мене. Я теж піду обмірковувати подальший план. Але якщо чесно, я не особливо бачу, що нам зараз робити. Втім, дій, — проте залишати знайомих без нагляду вона не поспішала.
— Ех, гаразд. Каелум, давай за мною, відпочиватимемо. Покажу тобі нову кімнату, — схрестивши руки на грудях, хлопець не обертався і дивився у вікно.
— А чи можна мені перенести свої книжки? Вони ще залишилися там, унизу.
— Роби, що знаєш, — байдуже відповів він.
— Не ображай його, добре, Каелум? Він любить ображатися, — лагідно посміхнулася Ернеста.
— Гаразд, але я не хотіла таким займатися, — відгукнулася дівчинка, опустивши голову.
— От і розумничка. А тепер іди, — попрощалася Ернеста й, уже зі спокійною душею, попрямувала до кімнати, де прокинулася. Арвід залишився чекати дівчинку біля входу, поки та спускалася назад до в’язниці.
— Ем, людино, можу поставити вам кілька запитань? — раптом до чоловіка підійшов хом’якоподібний бестай. Його синьо-зелений мундир здавався трохи замалим, а високий циліндричний капелюх із пензликом на верхівці, вочевидь, позначав його вид військ.
— М? Чого тобі? — неохоче відповів Арвід, спершись на стіну зі схрещеними руками на грудях.
— М-м-м, а ви сюди прийшли не завойовувати нас? — незнайомець здавався трохи наляканим, а за рогом, позаду хом’яка, видно було кілька тіней інших бестаїв. Арвід, звісно ж, помітив це.
— О, звичайно. Ми обов’язково повбиваємо всіх вас. Можеш не сподіватися втекти від мого ножа, — хлопець демонстративно вийняв із-за пазухи великий ніж і пустив сонячного зайчика в очі співрозмовника. Той не лише примружився, а й відійшов, ніби намагаючись своїми руками стерти з обличчя застиглий бруд. Розсміявшись, хлопець додав:
— Ха, та не бійтеся. Цей дружок увійде у вас тільки якщо я програю вам усі свої гроші в картах. Ха-ха-ха-ха. А тепер тупай звідси, — розвівши руками, він відштовхнув хом’яка.
У цей момент у приміщенні в’язниці Каелум сиділа в камері, розбираючи, що їй потрібно, а що ні. Пошарпані книжки, крейда, чорнильниця з пером і кілька стопок якихось паперів — усе це вмить піднялося в повітря, трохи світячись фіолетовим. Спотикаючись об свій плащ, вона поспішила повернутися на поверхню, а предмети, які трохи погойдувалися в повітрі, наче намагалися наздогнати господиню.
Вартовий зі страхом спостерігав за цією картиною. У нього навіть не вистачило сміливості запитати, куди дівчинка йде. Він лише сильніше притулився до стіни, бажаючи, щоб цей день нарешті завершився.
Нарешті, вона вискочила з темного підвалу назад у втоплений вечірнім сонцем коридор. Помітивши Арвіда, який усе ще чекав на неї, Каелум радісно помахала рукою й поспішила до нього. Але плащ, що бовтався під ногами, таки зіграв злий жарт, і дівчинка впала обличчям на підлогу, розсипавши всі свої пожитки прямо на себе.
— Ай-ай. Це боляче. Допоможеш мені? — потираючи забите чоло й виглядаючи з-під великого козирка капелюха, звернулася до хлопця чарівниця.
— Гаразд, — глибоко зітхнувши, Арвід подав їй руку й майже з легкістю витяг її з-під бібліотечного завалу. — Давай, проведу тебе до твоєї нової кімнати, — байдуже відповів арбалетник.
— А, ну й добре, — Каелум знову підняла в повітря свої речі й, грайливо сміючись, учепилася в руку людини.
— Ти чого надумала? І прибери свої магічні штучки, що тут літають, подалі від мене, — злякався хлопець.
— Та нічого. Думала покатати тебе своєю магією, але ж ти сильно образишся, — демонстративно засмутившись, вона знову надула щічки.
— Так, це точно, тому відчепись уже нарешті від мене. Будь ласка, — відштовхнувши від себе дівчинку, він почав підніматися сходами на другий поверх. Дівчинка охоче пішла за ним.
Перед ними з’явився недовгий коридор із безліччю кімнат уздовж стін. Двоє пройшли в самий кінець. Біля великого вікна були три двері: крайня належала Ернесті, через одну була кімната Арвіда, а між ними — порожня кімната, у яку вирішили поселити дівчинку.
Кімната була незамкнена. Усередині, на диво, пахло вологим піском, іноді пролітала новонароджена міль, але загалом було цілком чисто — навіть павутиння не виднілося. Ледь Арвід відчинив двері, як дівчинка миттєво вбігла всередину й прилипла до вікна, де вже сутеніло, а на згасаючому небі поступово з’являлися міріади блискучих зірок. На горизонті вже піднімався величезний місяць, який міг би привернути увагу будь-кого, але не Каелум. Її цікавили саме зірки — такі маленькі, тендітні, далекі, але водночас рідні.
— Ну, розташовуйся. Я в сусідній кімнаті. Якщо треба — клич Ернесту, — попрощався Арвід і, не дочекавшись відповіді, зайшов до себе.
Обходячи кімнату, яка була вдвічі меншою за її в’язницю, на очах дівчинки виступили сльози. Вона плюхнулася в м’яке ліжко, попередньо розкидавши всі речі по кімнаті.
— Цей день настав, мамо, тату. Мабуть, у мене з’явилися друзі... — тихо сказала вона, сховавшись у ліжку.
Чим займалася Ернеста? Вона замкнулася у своїй кімнаті. Стукаючи ногою по підлозі від нервів і гризучи нігті, вона сперлася на двері й затуманеним поглядом дивилася у вікно.
— Що ж робити? Хто тепер я для своєї країни, моїх людей? Мертва, зрадник чи зникла безвісти? Чи пам’ятає про мене начальство? Недаремно до мого ордену відправили всіх цих бідолах. Вони й солдатами повністю не були, звичайні селяни, трохи навчені військової справи. І всіх їх немає через мене, мої рішення... Я ж хотіла пройтися по їхніх сім’ях, від щирого серця попросити пробачення, прийняти їхній гнів на себе, як я того й заслуговую… За свою слабкість, невмілість і недалекоглядність, — на мить вона замовкла.
Перед її очима спливли спогади про день революції. Їй не вистачило сил протидіяти словам батька. Не змогла чи не захотіла?
— Мені варто було раніше бути більш рішучою, щоб піти на ризик проти цієї нової гнилої системи, створеної навколо церкви. Але чи могла б я повести за собою всіх цих людей? Чи були вони готові до таких змін? Мене покинув той, кому я довіряла більше за інших. Флінн... — згадка про нього викликала хвилю люті, і вона вдарила ногою стілець. Той відскочив у стіну, а потім покотився назад до її ніг.
— Нова знать зовсім не вважає нас за людей, для них ми лише інструмент. Навіть якщо у нього був конфлікт із батьком, як я могла забути їхню єдину загальну гнилу рису? Але повертаючись на початок... Що нам робити? Хто я тепер? Точно вже не лідер ордену, — відчуваючи власне безсилля, вона сповзла спиною по дверях і сіла на підлогу, підігнувши ноги до грудей.
— Хто я? Колишній лицар теократії? Так, напевно, вони очікували, що ми всі помремо тут... Зараз я не можу сподіватися на вірність Арвіда й доброту Арієса. Треба показати їм, що я варта довіри, не здаватися їм зайвим вантажем... За моєю спиною стільки гріхів, стільки невдач... Немає потреби утримувати його біля себе клятвою вірності. Бачить Бог, час розійтися. З Каелум йому вистачить турбот і без мене. Можливо, він знає, чого хоче і як жити далі. Може, він спробує повернутися назад. Але мені дороги туди немає, принаймні в такому стані.
Ернеста раптом підвелася й підійшла до вікна. Темносиній світ під наглядом місячного неба. У напівтемряві ховалися великі й горді гори, вулиці бестаїв, що пустіли з кожною хвилиною. Вуличні фокусники закривали вистави й згортали намети, втомлені чоловіки й жінки різних тваринних видів розходилися по домівках, а діти, що вдосталь награлися, поспішали вечеряти й пропустити нудну ніч заради нового грайливого дня. Білий дим із димарів ставав густішим, у вікнах миготіли тіні, створюючи відчуття бурхливого життя навіть після заходу сонця.
— Вони так схожі на нас, людей. У кожного є своя мета, своє життя. Вони не якісь звірі чи демони. Вони щось більше. А я перетворилася на щось нижче, — майже в розпачі сказала вона, знімаючи обладунки.
Сівши навпроти дзеркала, вбудованого в письмовий стіл, вона почала оглядати своє обличчя. Новий шрам на правій щоці, червоне, як кров, волосся, що раніше було слухняним і прямим, тепер розтріпалося. Деякі кінчики почали завиватися.
— Де б знайти ножиці? Та й хороша ванна не завадила б. Можливо, у воді я зможу обміркувати все спокійніше...
Тут у двері постукали.
— Хто там? — невдоволено гукнула вона.
— Це я, Каелум. Тут із Арвідом, схоже, щось сталося! — стривоженим голосом відповіла дівчинка.
— Що з ним? — миттю взявши себе в руки, Ернеста вистрибнула зі стільця й поспішила відчинити двері.
— Скоріше, він у своїй кімнаті! — з відчинених дверей, що вели до кімнати арбалетника, долинали дивні зітхання.
Дівчата вбігли до кімнати й побачили Арвіда.
— Тридцять шість... Тридцять сім... Тридцять вісім... — із голим торсом хлопець стояв на руках, роблячи силові вправи, і тримав на ногах велике відро, наповнене водою.
— Ось, він ні на що не реагує. Постійно щось рахує й робить ці дивні рухи, — стривожено сказала Каелум.
— А, ти про це. Адже не одна я казала йому, що це не зовсім нормально, — полегшено зітхнула Ернеста.
— То що з ним? — дівчинка смикала рудоволосу за руку, ще більше хвилюючись.
— Йому нудно. У будь-якій ситуації, коли немає прямого заняття, він не втрачає моменту виконувати подібні вправи. Але він забув, що у нього все ще глибока рана не загоїлася, — останню фразу вона вимовила з усією суворістю, яку тільки могла знайти в собі.
— Так, не заважайте, дівчатка, я тут трохи зайнятий, — намагаючись не збити дихання, відповів хлопець.
— Тільки після того, як ти перестанеш страждати нісенітницею.
— Агрх... — із невдоволенням зітхнув Арвід. Потім акуратно поставив відро на стіл і встав на ноги. — Задоволена? — обурено запитав він.
— Ага. І одягнися, бо напівголий стоїш тут — застудишся, — на прощання сказала Ернеста й повернулася до своєї кімнати.
— Ох, ця ситуація зводить мене з розуму, — прошепотіла вона, але не встигла продовжити свій монолог, як у двері знову постукали.
— Та хто там знову?
— Ем, міс Ернесто? Пан Арієс бажає вам гарного вечора й дозволяє скористатися купальнею вождів. Якщо хочете, я можу супроводити вас, — з-за дверей пролунав незнайомий молодий голос.
Відчинивши двері, Ернеста побачила зайця у формі дворецького.
— Ах, пані Каелум також може скористатися цим приміщенням. Чи не хочете вирушити туди просто зараз?
— Ну... У мене немає потрібних речей... — засумнівалася Ернеста.
— Не хвилюйтеся, мило і рушник там є, — відповів заєць і витягнув щось блискуче з-за спини.
Ернеста миттєво зреагувала: вдарила зайця по животу, перехопила його руку й притиснула до стіни, утримуючи другу руку біля його горла. Придивившись, вона побачила, що в нього в руках ключі, а не зброя.
Засоромившись, вона відпустила дворецького. Той упав на коліна, відкашлюючись, і боязко глянув на неї.
— Вибачте... Я не знаю, чому так різко... Я сама дійду! — розгублено відповіла Ернеста, підняла ключ із підлоги й поспішила піти коридором. Втім, швидко зупинилася і запитала:
— А куди йти?
— Це ключ від скрині з потрібними речами. Саме приміщення знаходиться на найвищому поверсі, на протилежному боці замку, — потираючи кисть, відповів заєць.
— Дякую. Ще раз перепрошую, — квапливо сказала Ернеста й побігла.
Вона довго піднімалася знайомими сходами на самий верхній поверх, потім пройшла коридором в іншу частину замку. Чим ближче вона підходила до купальні, тим вологішим ставало повітря, наповнюючись характерним запахом води й свіжості.
Нарешті вона дійшла до великих подвійних дверей, з яких виходила слабка пара. Злегка відчинивши двері, Ернеста оглянула приміщення.
Це була велика кімната з високою куполоподібною стелею. В одній зі стін була дірка, у якій висіла мотузка з кількома прив’язаними відрами. У центрі кімнати стояла величезна баддя з теплою водою, а поверх неї лежала широка дошка зі свіжими фруктами.
— Хм, мабуть, удень це приміщення освітлюється через це вікно, а зараз — при свічках... — пробурмотіла вона й попрямувала до невеликого передбанника, де стояла скриня і були вбудовані кілька полиць.
Ернеста відкрила скриню й побачила все необхідне для гігієни.
— Раз дозволяють, мені точно треба розслабитися. Уже тиждень вся на нервах... — промовила вона, знімаючи верхній одяг, готуючи себе до ванни.
— У тебе гарний шрам, — почулося зі спини.
Злякавшись, Ернеста схопила ключ і вже приготувалася кинутися на ворога, але там стояла Каелум. Вона не виглядала наляканою, а лише з цікавістю спостерігала за командиром.
— А, це ти. Вибач, я сама не своя останнім часом. Теж прийшла розслабитися? — видихнула Ернеста, відкладаючи ключ.
— Так. Я тут була раз на кілька днів, а зараз можу заходити сюди, коли захочу. Все-таки новий вождь кращий за минулого.
— Ось як. Ну, ясно...
Нарешті, Ернеста залізла в баддю. Намилюючи тіло й миючи волосся, вона невдовзі побачила, як до неї приєдналася Каелум.
— А ти худіша, ніж здається в тому вбранні, — помітила Ернеста.
— Так? Але я добре їм! Цілу миску каші на день! — гордо відповіла дівчинка. Її довге волосся, кольору нічного неба з фіолетовим відтінком, розкривалося у воді, наче квітка, центром якої була сама Каелум.
— Який жах. Це ж зовсім мало! Щоб стати сильнішою і щоб було більше сил на пошуки батьків, треба їсти хоча б тричі на день, — повчально сказала Ернеста.
— Ото як? Завтра почну! — усміхнулася дівчинка. — Слухай, а звідки в тебе шрам?
— Це не дуже приємна історія. Тобі справді цікаво?
— Звичайно! Ти ж моя подруга. Я хочу знати більше про тебе!
— Подруга? Так, напевно, — Ернеста легенько підсміялася.
— Це було років десять тому. Мені тоді було одинадцять. Мій батько був шанованим шляхтичем і офіцером лицарського корпусу. Він виховував мене, як майбутнього лицаря. Але через мої здібності я часто була третьою на турнірах і на теоретичних перевірках. Батько сильно це сприймав, адже від моїх успіхів залежала пошана родини. Однієї ночі на наш маєток напали. Будинок зайнявся пожежою. Я ледве вибралася, але зіштовхнулася з одним із нападників. Як гарна дочка аристократа, я вирішила прийняти бій. Узявши завеликий меч, я замахнулася, але одразу отримала стрілу в спину від другого нападника. Було боляче, але я вижила. Лікарі сказали, що стріла застрягла в лопатці й не дісталася серця... Але моя мати... Я не змогла її врятувати… Я часто звинувачую себе за свою слабкість, — завершила Ернеста й тихо видихнула, похнюпившись.
— О, це правда дуже сумна історія. — Дівчинка зі співчуття погладила співрозмовницю по голові. — Мама перед сном завжди гладила мене по голівці.
— Дякую… — стримуючи сльози Ернеста поклала свою долонь на долонь дівчинки. Від її дотику було дивне почуття, щось було не так, але тепло у надзвичайній доброті все одно почала обволікати тіло. Вперше, за довгий час, вона змогла відчути домашній затишок, яким обдаровували її покоївки.
— Я жива, можу робити, що хочу, шукаю батьків, яких обов'язково знайду. Іноді буває самотньо, та й ці дні вже позаду! У мене з'явилася ти та Арвід. І я не вважаю тебе слабкою. Ти хороша і добра, добріша за багатьох, кого я зустрічала. Ти не злякалася мого тіла, моєї сили.
— Ти мене бентежиш. — Покрилася рум'янцем дівчина.
— А ти мене! — У відповідь дівчинка бризнула водою в обличчя подруги.
— Та годі, зараз усе розіллєш! — сміючись, рудоволаса почала бризкати у відповідь. Дівчата веселилися так до самої ночі, поки вода не охолола до холодного стану. Закінчивши з пустощами та ритуалом гігієни, вони дружно спілкуючись між собою на різні теми повернулися до своїх кімнат.
— Давай, Каелум, добраніч.
— І тобі було весело і цікаво разом приймати ванну, можемо повторити завтра?
— Ну ні, щодня таке робити, швидко набридне. Потім, може через  місяць...
— Тоді через місяць! — махаючи рукою, дівчинка зайшла до себе в кімнату. Ернеста ще деякий час літала в думках дивлячись у порожній коридор, доки не почула крик.
— Та щоб я здох! Знову у тебе комбінація вища!
— Використовуй свою голову друже, хоча ти програєш все одно. — завзято відповів якомусь бестаю Арвід. Обережно зазирнувши в кімнату хлопця, Ернеста побачив кілька стражників і самого Арвіда. Вони розбилися в коло і грали в карти.
— Ти назвав мене дурнем? Ви завойовники вічно нас утискаєте! — образливо вигукнув один ламалюд.
— Я нікого не утискаю, кажу чисту правду.
— Так, ця людина має рацію. — додав другий бестай.
— Та йдіть ви... я думав хоч на новачках піднімуся, звідки мені було знати, що вони там грають у схожу гру?
— О, я вас можу навчити ще одній грі, потрібні монети і... Дайте цю дошку, розмальовувати треба. У гномів її називають нарди… — потираючи долоні з задоволенням запропонував арбалетник.
— Мабуть, ти вже звик жити у місцевому суспільстві. Вже кращий за мене... — тихенько сказала Ернеста і зайшла до себе в кімнату. Після ванної тіло було легким і розкутим, але важке почуття в голові не давало спокою. Вона лягла у ліжко і швидко впала в порожнечу сну.