Невже кінець?

Запах вологого дерева, цвілі та тютюну, і нависаюча над Ернестою тінь. Руки та ноги стискала туга мотузка. Прокинувшись, дівчина вмить відчула все це. Промені сонця слабо проникли в темне приміщення крізь щілини між колодами, швидше за все, одного з будинків у нетрях. А ще — суперечливі голоси.
— Що ти зробив? Де ти взагалі знайшов цього завойовника? — низький, трохи бекаючий голос першим донісся до вух дівчини.
— Я чув про їхній загін від розвідників вождя! Нещодавно майже всіх їх розстріляли на головній площі. За моїми підрахунками, цих завойовників залишилося троє, — уже знайомий голос, що крихтить, відповів першому. В очах дівчини все було розмито, тому вона могла розгледіти лише силуети.
— Ти розумієш, який це ризик — зв’язуватися з ними? Що в тебе за побої? Впевнений, вона не послухала тебе одразу!
— Але зараз почує, інакше... — тепер дикобраз перевів суворий погляд на дівчину, яка тільки-но отямилася, але репліка його товариша змусила знову відвернути увагу від людини.
— Слухай, я погодився на твою ідею, бо це звучало весело і навіть здавалося, що в нас правда є шанси. Але, якщо так подумати, нічого поганого для нашого травоїдного народу вождь Булдандін не зробив.
— Не зробив? Та він убив минулого вождя, захопив владу силою, а ми просто прикрасимо його гріхи. Чи даремно той курган копали? Все, дороги назад немає. Головне зараз — повалити, інше зробить наша слава чесних та вмілих найманців і народ.
— А що робити з лоялістами? Їх набралося чимало.
— Я знаю, партизанський рух уже готується до першого великого кроку. Незабаром цього бика і так скинуть, а посприявши цьому, ми виставимо себе ще й героями.
— Гаразд, вирішили це питання, але чому ти не порадився зі мною з приводу цих загарбників? Я думав, ти мені довіряєш!
— Так, але тут справа така… Я сам не планував прямо зараз залазити в ці міжнародні справи, але так вийшло, що ця дівчина сама зустрілася мені. Успішні бестаї не шукають нагоди, а роблять її для себе власноруч.
— Гей ви, мерзенні демони, що ви хочете зробити зі мною? — нарешті повністю прийшовши до тями, дівчина почала намагатися вирватися з пастки ворогів.
— Стривай, я тобі все поясню. Ти напевно думаєш, що я спеціально відволік тебе і не дав врятувати твоїх одноплемінників, але насправді я врятував тобі життя, — виставивши долоні вперед, дикобраз спробував заспокоїти невільницю. — Там цих вартових була дюжина, ще й одна з гвардійців вождя була присутня. Ти навіть не впоралася зі мною, куди тобі до них! — низький знайомий демон-дикобраз із люлькою в руках спробував заспокоїти дівчину.
— Твої слова — точно отрута! Тобі мене не вгамувати! — не піддавалася дівчина.
— Тихіше, зараз ти у нашій владі, — він різко дістав свій шип зі спини і підніс його вістря до обличчя Ернести. — Ти ж не хочеш тут померти, правда? — але відповіддю рудоволосої був різкий рух голови, через який голка залишила глибоку рану на щоці дівчини, проте так вона змогла схопити зубами зброю ворога і спробувала відібрати її. Однак демон швидко відреагував і прибрав шип подалі від неї.
— Та вона божевільна і недоговороздатна, вб’ємо — і все, — втрутився другий демон овечої зовнішності.
— Стривай, зараз ми все з’ясуємо, — відповів дикобраз своєму другові, а потім присів на коліно і вкотре звернувся до Ернести. — Твої друзі загинули, і ти не могла змінити цього. Можеш звинувачувати всіх у їхній смерті, але точно не мене. Ти б їх не врятувала. Хоча, якби ти була ще сильніша, можливо, змогла б. Але це все...
— Сила... знову... знову через моє безсилля мої підлеглі, друзі, постраждали… — не дослухавши демона, вона почала заглиблюватися у власні думки.
— Так, мабуть, але є спосіб подолати цей бар'єр. Поодинці ніхто не сильний, але об'єднавшись, можна навіть із богом боротися. Ха! — Він трохи поперхнувся, прочистив горло і продовжив: — Ну, так ось. Допоможи нам усунути з трону вождя Булдандіна. До речі, саме за його наказом убили твоїх товаришів. Замислись. А ми поки що пройдемося, розвідаємо місцевість, — поплескавши напарника по спині, він поспішив вийти з притулку.
— Стривайте, — тремтячим голосом тихо сказала вона. — Я згодна об'єднати зусилля. Але не через помсту. Наша місія — ось що важливе зараз, — ледве стримуючись, щоб не заплакати, вона гордо підвела голову, щоб подивитися в очі нових союзників. — Але майте на увазі, помилок або зради з вашого боку я не пробачу.
— Навіть не думали. Обіцяю, ми не забудемо твоєї допомоги, — вдячно відповів дикобраз, після чого поспішив розв'язати дівчину.
— Треба познайомити вас із моїми союзниками. Вони, напевно, будуть не раді цій новині. Але я знаю, навіщо уклала з вами угоду. Мої люди — це найцінніше, що є в мене. Життя кожного, навіть морального виродка, для мене цінне, якщо він довірив мені свою долю. Але мені бракує сил і знань, щоб правильно ними користуватися, — продовжила виливати душу Ернеста.
— Так, це дуже сумно. Ну що, йдемо до твоїх слуг? — знову зневажливим тоном відповів овен.
— Тихіше, бачиш, тут життєва трагедія, — гаркнув на товариша демон. Але вона, не зважаючи на його ставлення, відповіла:
— Так... треба йти. Який зараз час доби?
— Захід сонця. Ти швидко прийшла до тями.
— Ясно. Ну що ж, сподіваюся, мої супутники не вб'ють вас, — вона встала на ноги, але не наважувалася підняти погляд і подивитися в очі співрозмовникам. Було видно, що їй важко прийняти реальність.
Союзники по змові перевірили вікна і вулицю загалом, щоб упевнитися, що за ними ніхто не стежить. Переконавшись, що все гаразд, вони одягли капюшони та ланцюжком, один за одним, а Ернеста йшла першою, немов очолюючи союз двох ворожих рас, рушили назад углиб міста. Вони пробиралися вздовж стін. На групу звичайних за тутешніми мірками демонів ніхто не звертав уваги, тож людині було легко замаскуватися.
Ось вони вже вийшли на площу перед замком. Там дівчина знайшла умовний знак від товаришів. Вона підійшла до зачинених дверей і енергійно постукала.
— Хто там? — обережно відповів їй знайомий молодий голос.
— Фліне, це я, твій командир, Ернеста Редроз.
— А, заходьте, — помітно підбадьорившись, хлопець поспішив відчинити двері. — Ми вже боялися, що вам кінець. Арвід уже розповів, що сталося на площі. — Але перед його щасливим обличчям постали три тіні у проході. — Ох, нам кінець.
— Почекай, я зараз усе поясню! Де Арвід? Потрібно, щоб і він знав! — спробувала заспокоїти хлопця дівчина.
— Та він на кухні, вивчає побут цих демонів, книжку якусь знайшов. Каже, мова в них дуже схожа на нашу, але писемність сильно відрізняється, — розгублено відповів хлопець, а потім жестом запросив гостей проходити. Ернеста першою зайшла до тьмяного приміщення з великою піччю та круглим столом на трьох людей.
— Командире, радий бачити вас у доброму здоров'ї, хоча не в доброму психічному... Я все чув. Сподіваюся, у вас гідна причина наводити сюди живих демонів, — чоловік стояв, обпершись об стінку печі, схрестивши руки на грудях.
— Ти менше психуй, я тут тільки заради спільної справи. Зустрів би на вулиці випадково, прибив би на місці, — огризнувся овеноподібний демон. — Я вже мовчу про те, куди поділися жильці цього будинку!
— Ану, замовчіть! Я прийняла складне рішення укласти союз із цими демонами! — з силою вдаривши рукою по столу, вигукнула Ернеста.
— Перепрошую, але ми бестаї. Наш народ називає себе бестаї, — виправив дикобраз. — До речі, нам варто назвати наші імена. Я — Муті, а це Арієс. Не звертайте уваги на його незговірливість, насправді він добряк, просто завжди підозрілий до нових осіб, — ввічливо додав бестай.
— Ти за мене не кажи.
— Ми їх убили, — холоднокровно промовив Флінн.
— Ну звісно ж, типовий завойовник!
— Арієсе, заспокойся. Вони вважали нас ворогами, тут немає нічого незвичайного. Я теж не схвалюю їхнього вчинку, але що сталося, того не повернеш, — спробував заспокоїти друга Муті.
— Дозвольте нашому командирові продовжити, — у розмову втрутився Флінн, перегородивши собою вихід із кухні та приготувавши кинджал за спиною.
— Нам вона не командир, — продовжував суперечити Арієс.
— Ну що ж, тепер я ваш командир, — рішуче відповіла дівчина. — Відтепер ви підкорятиметеся моїм наказам. Я розпоряджатимусь вашою силою, як своєю. Зрозуміло? — На її слова відповіло мовчання. — Добре. Так от, ці двоє... бестаїв хочуть захопити владу в місті, скинувши місцевого вождя. Ми їм допоможемо, а натомість отримаємо привілеї та виконаємо завдання для батьківщини. Зараз нам катастрофічно не вистачає вільних рук.
— Залишається питання, чи можна вам вірити, — Арвід, який до цього вдивлявся в підлогу, кинув пильний погляд на Арієса та Муті.
— Не переживайте, ми чесні бестаї. Кожен, хто нас знає в цьому місті, підтвердить наші слова, — обізвався Муті. — Та й ми домовилися: якщо щось піде не так, можете спокійно нападати на нас.
Арвід довго вдивлявся в очі дикобраза, що курив, а потім швидко перевів погляд на Ернесту. Вона виглядала злегка пригніченою, але вогонь рішучості в її очах горів навіть яскравіше, ніж на початку походу. Тільки тепер він був не яскравим, а наповненим темрявою і злістю.
— Ця місія з самого початку була подібна до добровільної кари. Думаю, якщо ми здійснимо переворот і станемо місцевими агентами, нас щиро винагородять і обов'язково мають підвищити. Працюватимемо разом, — погодився з ситуацією Арвід.
— М-да, мені, звичайно, бридко співпрацювати з демонами, але якщо того вимагає ситуація... Сподіваюся, нас добре нагородять майбутні панове міста, — невдоволено, але все ж таки погодився Флінн.
— Тоді обговоримо план. Арвіде, що ти виявив? — з полегшенням видихнула дівчина.
— У мене була думка проникнути, переодягнувшись у стражників. Патрулі тут, правда, часто трапляються, і ми можемо легко втрапити в неприємну ситуацію, але найголовніше — проникнути до замку. Уявлення про внутрішні приміщення я маю, не загубимося.
— Так, ідея непогана, якщо ще проникнути непомітно, а не через головний вхід...
— Я знаю про таємний тунель, через який передбачалося вивозити скарби у разі здачі міста ворогам. Я бачив його один раз, коли працював над охороною скарбів під час Параду Незалежності, — поділився відомостями Арієс.
— А ось із цього моменту детальніше, будь ласка. Що там за скарби? — з великою цікавістю запитав Флінн.
— Дуже багато артефактів і коштовностей, хоча із королівською скарбницею Білокам'яного Міста це не зрівняється... Більше дрібнички, ніж щось справді корисне.
— Добре... Тільки не кажи, що коштовні речі безкорисні. Їх можна вигідно продати. Вони дорого коштують?
— Можна знайти щось корисне для бою. А загалом — так, можна довго безбідно жити.
— Відмінно, я зможу зачарувати вартових, і ми тихо проникнемо через цей хід, — хитро посміхаючись, відповів хлопець, якого, здавалося, дуже зацікавила ця кімната.
— І там ми замаскуємося під уніформу варти, — додав Арвід.
— Але головна проблема — це гвардія Булдандіна, вождя. Черепаха Тратілла і яструб Гвідо. Обидва дуже небезпечні, але й сам вождь, величезний бик, вартий їх обох разом узятих, — продовжив інформувати союзників Муті.
— Я можу зайнятися яструбом. Демон чи ні, все одно птах. Таких я підстрелив би сотнями, — вихвалявся чоловік.
— Це дуже сильний ворог, із тобою піде ще й Арієс, на випадок, якщо ми розділимося.
— Я? Та цей завойовник тільки й думає про себе. Дивись, ще підстрелить мене у спину, — обурився бестай.
— Ми союзники, я довіряю Арвіду, тому і ти довірся йому, — відповіла вівцелюду Ернеста.
— Пф.
— Із Тратиллою ми з Флінном можемо впоратися. А тобі, Ернесто, доведеться зав'язати Булдандіна боєм, поки ми не прийдемо на допомогу. Але не ризикуй, доки ми не будемо поруч. Цей бик небезпечніший за будь-кого, кого ви зустрічали.
— Я хочу помститися цій черепасі. Чому в твоєму плані я стою осторонь від помсти?! — зірвалася дівчина.
— Тихіше. Я обіцяю, що ми помстимося за твоїх людей, але твоя сила знадобиться проти вождя. За моїми підрахунками, наші сили тоді будуть рівні, — спокійно пояснив Муті.
— Гаразд, а де тронна зала? — прийняла його план Ернеста.
— Судячи з вікон, на вершині, у величезній вежі в центрі замку, — повідомив Арвід.
— Добре, тоді ми проникаємо через прохід у скарбницю, переодягаємося в стражників і розділяємося для усунення цілей. Потім ви переконуєте народ у тому, що ви тепер нова законна влада, і ми співпрацюємо далі. Правильно? — уточнила командир.
— Так, такий наш план. Тоді дозвольте нам відділитися, потрібно підготуватися. До завтрашнього ранку будемо готові, — оголосив бестай-дикобраз.
— А де зустріч?
— За замком є криниця, покинута, але вона суха й темна. Стрибайте в неї — вона веде до таємного тунелю. З міста вийти не вдасться, бо через головний вхід не пройти.
— Добре, тоді зустрічаємося завтра вранці вже в тунелі? — уточнила дівчина.
— Так, ми вас чекатимемо. Зараз я покажу вам на мапі міста, де це місце, — Арієс дістав із наплічної сумки шматок паперу та вугільний олівець. Намалював щось схоже на дитячий малюнок із квадратами, стрілками та лініями. Обвів дім, у якому вони перебували, головну вулицю та стрілкою показав шлях: пройти три провулки, на четвертому повернути ліворуч і йти на північ.
— Добре, не скажу, що план надійний, у нас багато прогалин, але діяти потрібно зараз. Готуйтеся.
— До зустрічі, — двоє демонів поспішили вийти з дому. Флінн підозріло подивився на них, але пропустив до виходу. Потім вони зникли у вуличній темряві.
— Я їм не довіряю і не дуже хочу, — промовив Арвід.
— Нам це потрібно. Тим більше, це показує, що ми не такі вже й різні. Можливо, між нашими расами колись настане мир.
— Говорите, як імперка. А як же віра в Творця? — засміявся арбалетник.
— Якщо ми все ще живі, значить, він на нашому боці, — резонно відповіла Ернеста.
— Може, ви й маєте рацію... Шкода хлопців.
— Так... Мені все ще здається, що їх можна було врятувати. Незважаючи на те, що їхні тіла пронизані зброєю демонів, це сталося на моїх очах. Як мені дивитися їхнім рідним у вічі, коли потрібно буде сповістити про загибель моїх людей? Як їхні душі зможуть спокійно жити в потойбічному світі, знаючи, що я їх покинула? — обличчя дівчини на мить набуло зловісної тіні, але теплий рум’янець знову прикрасив її щоки, а гарячі сльози відблискували яскравими вогниками на люстрі. Здавалося, в кожній сльозі можна було побачити обличчя полеглого воїна — як ворога, так і союзника.
— Вони зробили те, що від них вимагалося. Теократія може пишатися ними, навіть якщо вони всі були не зразковими солдатами, деякі навіть скидалися на розбійників. Але мені їх шкода... — нижня губа арбалетника здригнулася, і він відвернувся від людей.
— А куди пішов Флінн? — занепокоїлася Ернеста.
— До речі, про нього. Начебто йому байдуже до хлопців. Може, мені здалося, звичайно...
— Тобі, мабуть, здалося. Ти ж бачив, як він поводився з хлопцями. Вони явно були йому до серця. Зараз, напевно, десь на вулиці оплакує їх, щоб ми не бачили.
— Піду знайду його, раптом у нього виникли проблеми, — зірвався з місця Арвід і рушив до виходу.
— Бережи себе. Крім вас, у мене нікого не залишилося на цій землі.
— Я повернуся і перевершу вас як у силі, так і в званні, пам’ятайте ці слова, — усміхнувся Арвід і вийшов на вулицю.
Ернеста пішла готуватися до сну. Нарешті вона зняла важкі обладунки і вперше за декілька днів змогла розслабитися настільки, наскільки це було можливо. У голові крутилася безліч думок, але насамперед вона намагалася підготуватися морально до завтрашньої місії.
Кімната була на другому поверсі, вузький коридор об’єднував проходи в три різні кімнати, кожна з яких була різного розміру та інтер’єру. Ернеста зайшла в найтіснішу кімнату з невеликим ліжком на мішках із піском, які були заповнені не повністю для більшої м’якості та виконані з приємної на дотик тканини. Біля вікна стояла невелика шафа і дзеркало в повний зріст на стіні.
Командирка присіла на край ліжка і замислилася про повсякденне життя бестаїв. Можливо, народам людей та бестаїв потрібен провідник. Можливо, вони можуть домовитися — просто потрібно зробити перший крок.
— То чому б мені не зробити цей крок? — задумалася вголос дівчина. — Але ж за мною стоять Арвід та Флінн. Я не можу покинути їх, а на країну я вже... — Різні роздуми переповнювали її розум, тому було важко зосередитися на чомусь одному. Проте одне вона зрозуміла точно: — Бестаї такі ж для нас, як і гноми та ельфи, тільки з’явилися у світі набагато пізніше за нас... Можливо, життя командирки лицарів у Теократії для мене закінчилося...
На цих думках очі Ернести почали злипатися, а ясне мислення затуманилося настільки, що вона ледь могла продовжувати свою розмову із собою. Так і скінчився її день.
Ранок видався неспокійним. Вулицею раз у раз дзвеніли обладунки стражників, торговці та ремісники ставили свої намети, лунали звуки інструментів. Неподалік якийсь пернатий розбив чиюсь вазу з прилавка, через що розпочався гучний гамір і суперечки. Увесь цей шум рано-вранці увірвався у вуха людей, пробудивши їх від сну.
— Ось же... Котра зараз година? — неохоче пробурмотів Флінн.
— Уже торговці зазивають народ, мабуть, ранок настав, — обережно визираючи у вікно, відповів Арвід.
— Отже, час вирушати. Сьогодні ми виконаємо початкову місію і помстимося, або ж зустрінемося у світах Творця разом із загиблими, — гордо сказала Ернеста, ніби й не спала щойно глибоким сном.
— Це правда, підвищення саме себе не заробить. Поснідаємо і збираємося, — скомандував Арвід.
— Не забувай, хто тут командир. Але ти правильно сказав, збирайте найнеобхідніше для зустрічі. Хвилинку, в нас є сніданок? — принюхавшись, вона пожвавішала.
— Так, я прокинувся раніше за всіх вас і приготував щось із того, що було в льоху, — на пічці стояли дві чавунні сковорідки з якимось незвичним м’ясом, прикрашеним зеленню, а на столі стояла глиняна пляшка з соусом. Ернеста та Флінн узялися до їжі.
— Це, звісно, не їжа для шляхтичів, але за таких умов цілком їстівно, — прокоментував їжу аристократ.
Ернеста нічого не сказала, а просто мовчки, але з видимим задоволенням, доїла сніданок до останньої крихти. Тепер настав час збиратися.
Люди вдягли броню, перевірили зброю й вийшли надвір. Прикрившись шоломами і каптурами, вони намагалися привертати якнайменше уваги. Це було легко, оскільки тут на кожному кроці стояли озброєні містяни, найманці чи вартові. Через деякий час вони дійшли до колодязя, про який розповідав Арієс. На перший погляд це була звичайна стара криниця з прогнилим та з’їденим термітами козирком і відірваною мотузкою. Внизу ледве виднілося мерехтіння вогню. Навколо не було нікого — це був невеликий двір між будинками в одному з провулків, без вікон і дверей, тільки одна лавка та пара кущів.
— Мабуть, нас уже зачекалися. За мною! — крикнула дівчина й, не думаючи, пірнула в глибину. Летіти вниз довелося недовго. Від приземлення на кам'яну підлогу заболіли литкові м'язи й коліна. — Ох, ну і гидота ці стрибки в обладунках. Хлопці, будьте обережні, готуйтеся до твердої посадки! — крикнула командир нагору. Почувши шум вітру, вона швидко відскочила від місця приземлення — і вчасно, бо Арвід приземлився далеко не м'яко, а просто на свій зад.
— Ай-ай-ай! Як боляче! А раніше не можна було попередити?
— Вибач, — сказала дівчина й допомогла підвестися чоловікові.
— Ось і ви. Довго спали, панове люди, — на зустріч із темряви вийшов невдоволений вівцелюд.
— О, привіт, Арієсе! Ти вже не називаєш нас завойовниками, — усміхнулася Ернеста.
— Людьми простіше, та й це синоніми, врешті-решт.
— Си... що? — не зрозумів слово Арвід.
— Арх, ну схожі слова, як "вдарити" та "лупнути", — роздратовано відповів вівцелюд.
— А, вибач за мою неписьменність, усе життя в лісі провів, майже не вчився наукам. Що в житті знадобилося — те й знаю, — засміявся арбалетник.
— Воно й видно. А де ж третій? Злякався чи що? — відштовхнув співрозмовника вівцелюд і подивився нагору, намагаючись розгледіти того, кого бракувало. У цей момент Флінн уже стрибнув і приземлився ногами прямо на демона.
— О, дякую, що не дав замаратися в цьому мерзенному бруді. Тобі буде окрема подяка. Ну так, куди далі? — аристократ струсив із себе пил і пройшов уперед.
— Ах ти бридкий… — обурився Арієс.
— Ось і ви, ми на вас чекали, — з напівтемряви вийшов Муті, тягнучи за собою візок із довгою коробкою.
— Що це в тебе за спиною? — поцікавилася лицарка.
— Нічого страшного. Дізнаєтеся, коли здолаємо вождя. Це наш козир для правдоподібності сюжету, — хитро підсміхнувся дикобраз. Потім, прочистивши свою люльку, він почав заповнювати її новими травами й оглянув усіх присутніх. — Не хвилюєтеся? Справа ж досить небезпечна.
— Ми саме для цього і прийшли у ваші смердючі землі. Ідемо вже до замку — там хоч чисто і є чим око порадувати, — з огидою відповів Флінн і рушив першим.
— Гей, не поспішай, ідемо разом, не відходьте одне від одного. Поворотів не повинно бути, але хто зна, які пастки тут можуть чекати на непроханих гостей, — вигукнув Арієс і кинувся слідом за людиною. За ним потягнулися й інші соратники. Одна з найважливіших битв була попереду.
Густа темрява відступала перед палаючими смолоскипами, полум’я яких намагався загасити прохолодний вітерець, що з’являвся десь позаду соратників. Кроки воїнів по невеликому струмку води хлюпали й відбивалися від круглих кам'яних стін, змішуючись із гулом міста, що долинав із поверхні, і розчинялися вдалині. Шлях був недовгий: хвилин десять, і революціонери вже стояли перед кам’яними сходами та пандусом. Муті першим піднявся слизькими сходами й обережно відкрив замаскований під цеглу люк. За ним відкрилися неймовірної краси скарби, що свідчили про прибуття команди до потрібного місця.
Дзвін монет і сяйво прикрас били по вухах і могли привернути увагу вартових, але іншого виходу не було. Нарешті, розчистивши прохід від усіх цінностей, шлях був вільний, і вся команда вибралася нагору. Вони також затягнули довгу скриньку, яка з гуркотом упала на купу скарбів.
— Ви тільки подивіться на цю красу! Ось це я розумію — скарби іншого царства! За більшість із цього торговці та шляхта віддали б у три, ні в п'ять разів більше! Подібних орнаментів на чашах у нас немає. А це, можливо, магічний артефакт? — не стримуючи емоцій, захоплювався юний аристократ.
Він хапав усе, що привертало його увагу, і жбурляв те, що не сподобалося. Через його гучний голос команда не почула кроків, що наближалися з коридорів, і помітили ворогів тільки тоді, коли ті з’явилися в полі зору.
— Так і знав, що не здалося! Це завойовники! — крикнув олень у мундирі, тримаючи мушкет на плечі. За ним лунали інші голоси.
— Приготуйтеся до бою, дивіться, щоб ніхто не вислизнув. Нам не потрібна тривога завчасно, — скомандував Муті.
— Я зараз сам упораюся з усіма! — випередив усіх Флінн зі своїм музичним інструментом. Він перевірив струни і почав грати приємну мелодію, щось шепочучи собі під ніс. Потім купка різнобарвних іскор зіскочила зі струн у бік вартових, і їхні погляди раптово стали порожніми. Їхні обличчя й рухи більше не здавалися живими — немов ляльки, вони опустили зброю і смиренно дивилися на хлопця.
— Ось як, я зачарував їх. Тепер вони мої підлеглі, — похвалився блондин.
— Неймовірно, ніколи не бачив такої магії. Ось що значить люди з півночі, — вражено прокоментував Арієс.
— Так, це я. Отже, ви йдете вперед, а я вас наздожену. Перевірю артефакти, може, знайду щось корисне.
— Непогана ідея, але не затримуйся. Почуєш шум бою — одразу йди, один я не впораюся, — відреагував на пропозицію дикобраз.
— Звичайно. Арвіде, можеш не діставати уніформу варти, тут її повинно бути вісім комплектів, і всі вони під моїм контролем. Думаю, поблизу нікого не буде, тож можете спокійно шукати командирів, — попередив хлопець.
— Гаразд, якщо всі згодні з планом, ходімо, нема часу зволікати через дрібниці. Наша місія чекає, — скомандувала Ернеста й, діставши меч, повела загін уперед.
Широкі низькі коридори, зроблені з колод, майже не мали вікон; невеликі отвори нагадували бійниці для оборони, а не освітлення чи милування видом. Проте підлога була паркетною, всюди дерев'яні дошки та колоди. Незабаром вони дісталися роздоріжжя: шлях ішов прямо та праворуч. Обережно зазирнувши за ріг, Ернеста помітила патруль із трьох бестаїв, яких вела знайома черепаха Тратілла. Командирка активно розмахувала руками й щось пояснювала підлеглим.
— Там троє стражників і вона, — з ненавистю прошепотіла Ернеста, стискаючи зуби.
— Тратілла? Це наша з Флінном ціль. Ідіть уперед, а я її відволічу та підведу ближче до вашого хлопця, — швидко прибравши люльку з рота, дикобраз виступив уперед. — За моїм сигналом — біжіть.
— Який буде сигнал? — запитав Арвід і тут же отримав відповідь. Муті кинув під ноги стражам димову гранату. За мить усе приміщення заповнив густий білий дим, сигнал був зрозумілий, і решта групи побігла вперед, а дикобраз у цей час готувався до бою.
— Що це за гидота? — обурилася черепаха, кашляючи й намагаючись зброєю розвіяти стіну диму. У цей момент кілька гострих голок вилетіли з диму в бік варти; частина шипів влучила в Тратіллу, але її міцний панцир легко відбив їх. Проте звичайні солдати в мундирах, майже без броні, не мали такого захисту — шипи встромилися в їхні тіла, завдаючи смертельних поранень.
— Що сталося? Ви там як?! — ошелешено вигукнула черепаха, побачивши солдатів, що корчилися від болю на підлозі, стікаючи кров’ю.
— Іди сюди, п'яна безмозка! — крикнув їй навздогін Муті. Він вирішив триматися в диму, ховаючись і шукаючи зручний момент для атаки.
— Е-е? Це ти? Ну я тебе порубаю на шматки й відправлю в Білокам'яне Місто до Роккі! — розлютилася гвардійка вождя й кинулася в погоню за порушником, занурюючись у густий дим. Незграбно розрубуючи дим своєю зброєю, Тратілла прокладала собі шлях. І тут прямо перед нею знову з’явився Муті, тримаючи голки й цілячись у незахищене горло. Проте вона чи то зреагувала, чи просто випадково ухилилася, ледь не впавши на спину.
— Ой, щось не те... Перепила, мабуть. Шатусь у всі боки... Але не час падати, треба вшанувати пам'ять загиблих! — взявши себе в руки, черепаха різко рвонула вперед, приготувавши удар для ворога, але той знову зник у диму. Чуючи віддалені кроки, вона зрозуміла, що він тікає. — О, не втечеш від мене! — пробурмотіла Тратілла, вистрибнула з туману, втягнула кінцівки в панцир і покотилася вперед, немов величезна куля для боулінгу, відштовхуючись від стін і набираючи інерцію.
Муті біг так швидко, як міг. Піт заливав йому обличчя, важке дихання видавало втому від довгого куріння, але він не зміг добігти до кінця коридору. До скарбниці залишалося всього кілька метрів, коли на нього налетіла велика куля, що з гучним звуком вдарилася об підлогу, набираючи розгін. Нічого не залишалося, як виставити свою колючу спину, сподіваючись відлякати нападницю, але панцир черепахи з величезною силою врізався в бестая. Голки хрустіли від удару, але найгучнішим був хрускіт хребта. Вся вага Тратілли впала на нього, і хоча Муті залишився живим, він був повністю паралізований.
— Флінне! Куди ти подівся? Допоможи! — у розпачі закликав союзника дикобраз, але відповідь вразила всіх присутніх.
— Відчепись, подихай у цій дірі сам, а я додому, житиму як король! А цих звірят продам у цирк або на рабській арені Лосаноса. Коротше, прощавай, — молодий голос із насмішкою луною рознісся з таємного проходу і по скарбниці, вже тихо долинаючи коридорами до вух бестаїв.
— Що? Він обчистив скарби Булдандіна? — збентежено вигукнула черепаха й, діставши кінцівки з панцира, попрямувала до приміщення. — І справді, добру половину винесли! Гей, халопе, хто це був? — розлючено запитала вона, побачивши розграбовану кімнату.
— Люди. Завойовники з півночі... як я міг їм повірити? Усі вони однакові. Повівся... на псевдо... доброту... — кашляючи кров’ю, промовив свої останні слова Муті, після чого його очі заповнила біла пелена смерті.
— Дідько, вождю таке не сподобається. Ех, піду вип'ю за упокій загиблих... Але не за твій, — відповіла вона, звертаючись до трупа, і попрямувала далі блукати замком.
У цей час решта команди вже піднімалася на верхні поверхи. На шляху їм траплялося кілька патрулів, але Ернеста з легкістю знаходила способи обійти їх або, в крайньому разі, нейтралізувати. Арієс вважав, що чим безкровніше повстання, тим більше воно буде підтримане народом. Команда піднялася скрипучими дерев’яними гвинтовими сходами круглої кам’яної вежі, припускаючи, що саме на другому поверсі знаходиться тронна зала. Арвід добре проаналізував вікна і зробив висновок, що такі великі вітражі можуть бути тільки там. Двері за поворотом наприкінці коридору, на його думку, вели саме туди. Однак між ними стояла темна постать посеред проходу — пташолюдина з кавалерійською пікою. Вона нерухомо дивилася на порушників.
— Гей, друже, а де пан вождь? — несподівано чемно запитав Арієс.
— Я тобі не друг, зраднику роду бестаїв. Співпрацюєш із завойовниками? Отримаєш по заслугах! — з цими словами птахолюд націлив зброю на загін, а потім, додавши собі швидкості за допомогою крил, рвонув уперед. Свист і завивання повітря від його стрімкого польоту створили справжній маленький буревій у приміщенні.
— Це Бруно! — крикнув вівцелюд своїм друзям. Він приготувався ухилятися, але вже через мить побачив ворога на відстані двох кроків. Ще секунда — і його насадять на металевий наконечник. Раптом почувся клац і дзвін, і спис ворога відхилився вбік, з гуркотом врізавшись у стіну й проламавши її. Зруйновані колоди посипалися вниз у внутрішній двір.
Арієс подивився на Арвіда, який перезаряджав свій арбалет.
— Ернесто, біжи, виконуй план! Ми впораємося з цим типом і наздоженемо тебе, як тільки зможемо, — схвильовано скомандував пухнастий бестай і, кивнувши напарнику, обернувся до розгубленого Бруно. Руки пташолюда тремтіли після удару, і він не міг нормально тримати спис. Проте, повернувшись до Ернести, він почав розправляти крила, готуючись до чергової атаки. Арієс дістав із глибини своєї вовни рукояті шабель без лез і став у бойову стійку.
— Ти чого робиш? Діставай зброю! — схвильовано крикнув йому Арвід.
— Непокоїшся за мене? Битва дійсно зближує. Але не бійся, зброя в мене вже в руках, — відповів бестай і змахнув рукояткою у бік ворога. Той відчув незвичний порив вітру й швидко відскочив убік.
— Маг і стрілець, значить… — промовив сокіл грубим голосом.
— Що він там бурмоче?
— Немає значення. Головне — прибрати його з дороги, тож не заважай більше, — впевнено відповів овен.
— Це я врятував тебе від його списа! Ще побачимо, хто кому заважає, — у відповідь роздратовано вигукнув Арвід.
— Ще невідомо, у кого ти цілився. Може, хотів мене підстрелити. Типовий завойовник, спритний, як піщана змія, — відказав Арієс. Їхня суперечка відволікла їх від битви, чим скористався Бруно. Він різко злетів до стелі, схопив вівцелюда своїми пазурами за плечі й жбурнув його об стіну.
— Ось тобі за балачки! — зловтішався Арвід, намагаючись прицілитися в птаха, але той постійно маневрував у повітрі, чіплявся за стіну, відскакував і пролітав під високою стелею. Арвід зробив постріл, але сокіл упіймав арбалетний болт лапою й кинув його назад у стрільця. Той ухилився, шкутильгаючи, але не встиг відреагувати на наступну атаку Бруно. Птахолюд штовхнув арбалетника, і той, випустивши зброю, почав падати спиною до дірки в стіні. В останній момент він зумів ухопитися пальцями за колоду, що стирчала, й повис над страшною висотою.
У цей час Арієс, прийшовши до тями після удару, спробував підійти ззаду й завдати удару своєю зброєю. Однак, відчувши це, Бруно розвернувся до вівцелюда і дунув крилами, піднявши в повітря тирсу й тріски, що осіли на рукоятці. Раптом сміття закрутилося навколо неї, утворюючи вигнутий силует леза шаблі.
— Так і знав, магія вітру, що розрубує порив. Ти примудрився перетворити його на невидиме лезо — розумно, але мене, хто відчуває вітер усім тілом, тобі не перемогти, — проказав Бруно і, скориставшись паузою, підняв із підлоги спис і злетів у повітря. Він миттю вилетів надвір, зникнувши з поля зору та розчинившись у небесах.
— Де він, людино?
— По-твоєму, в мене очі на потилиці? Я тут назад видертися намагаюся, — крекчучи і напружено дихаючи, відповів Арвід. — Гей, чую свист ліворуч!
— Ліворуч від кого? — не встигнувши обговорити це, Арієс побачив, як права стіна розкололася, заповнивши приміщення новою хмарою трісок та уламків дерева. Серед цієї метушні блищало холодне вістря списа птахолюда. На останній секунді Арієс ухилився і навіть контратакував, порізавши ворогові руку, але сам отримав глибоку рану в боці, що змусила його впасти, миттєво втративши всі сили.
— Ось же, безкорисна людино, — притулившись спиною до стіни, Арієс акуратно сів, притискаючи кровоточиву рану. У Бруно справи були трохи кращі — хоч ліва рука була паралізована, він усе ще міг літати, хоча вже не тримав списа.
У цей момент Арвід, що видерся з небезпечного становища, дістав ножа й спробував підкрастися ззаду. Він зміг підрізати Бруно крило.
— Можете вважати це перемогою, але коли Булдандін розмаже вас, я посміюся від душі, коли ваші трупи зжеруть канібали Роккі! — закричав Бруно. Розлютившись від болю, він завив і відкинув Арвіда, а потім розвернувся, вилетів надвір і знову зник у хмарах.
Вважаючи це за перемогу, Арвід кинувся до пораненого вівцелюда. Той тяжко дихав, стискаючи зуби й терплячи біль, аби не показатися людині слабким.
— Ех, ми не вбили його, — засмучено сказав Арієс.
— Ага, помстимося ще потім. Ти як, нормально?
— Та так, трохи болить і щипає, — посміхнувся бестай, вишкіривши зуби.
— Шкода, що ти не заслуговуєш на болісну смерть. Я б не лікував тебе, але договір дорожчий за гроші, — чоловік побіг до початку коридору, де залишив свій рюкзак. Знайти його було легко, але розуміючи, що нема часу шукати ліки тут, він схопив сумку й підбіг назад до пораненого.
— Я сказав би те саме, якби ми помінялися місцями. У тебе там багато всього корисного? — голос Арієса став тихіший, здавалося, йому вже було важко говорити.
— Так, щось знайдеться, — повернувшись, Арвід поклав рюкзак поруч і почав порпатися в ньому. Вівцелюд теж не сидів без діла, намагаючись допомогти в пошуках ліків.
— Е-е-е! Що тут таке? — з витріщеними очима по сходах піднялася п'яна черепаха. — Йду я до свого друга, а тут такий бардак! Що ви тут наробили? Де Бруно?
— Неможливо, очам не вірю… Муті і ваш… ваш товариш мали б її… — примружившись від болю, зірвався на словах Арієс.
— Так, мені теж це не до вподоби. Ти, мабуть, сам оброби себе, а я розберуся, — Арвід став серйозним. Приготувавши мисливський ніж, він узяв його у зворотний хват і почав повільно підходити до Тратілли, поки поранений вівцелюд крекчучи діставав щось із сумки.
— Ех, довіряю своє життя людині. Батько б точно був незадоволений, — тихо посміхнувся сам до себе Арієс.
— Я вас питаю! Що ви тут наробили? — невгамовно кричала черепаха, підвищивши голос до максимальної гучності.
— Твій приятель утік, тільки п'яти виблискували, — знущально відповів Арвід.
— Ти тупий? Він же з пташиного роду! Полетів би, а не втік! Ти просто... — вона раптом помітила кинутого списа товариша. Придивившись і оцінивши обох ворогів, черепаха загарчала, дістала сокиру і приготувалася до бою. — Я вже прикінчила вашого дружка, а другий утік, обчистивши скарбницю.
— Утік? Флінн? — з недовірою перепитав Арвід.
— Я не питала його імені, не на побаченні ж була. А тепер відповідай за свої слова і за свого товариша! У фарш тебе перерубаю, але дізнаюся, що ви тут задумали! — з цими словами Тратілла зробила випад уперед, намагаючись розрубати ворога згори донизу. Арвід спритно ухилився вбік і, помітивши відкриту точку, завдав удару ножем у бік, а потім — у серце. Проте міцний панцир черепахи не дав залишити навіть подряпини.
— Що, хотів швидко прикінчити мене? Вийде навпаки — це я прикінчу тебе, — розсміялася вона. Тратілла розвернула сокиру і швидко провела її у бік Арвіда, але він перехопив її ліву лапу і заламав її за спину, намагаючись знерухомити супротивницю. Та нахилилася назад, щоб упасти і розчавити його панциром. Арвідові довелося відступити на кілька кроків.
Швидко перевернувшись на ноги, Тратілла знову кинулася до арбалетника. Арвід прийняв удар і спробував відхилити його ножем, але недооцінив силу супротивниці, яка вдарила так, ніби це був ковальський молот. Його рука не витримала тиску, і лезо пройшлося по плечу. Та, вигнувшись, Арвід скористався збентеженням черепахи, яка вже подумала, що перемогла, і завдав їй глибокого порізу на дзьобі. Та, розлючена, відмахнулася сокирою, відкинувши його від себе. На щастя, Арвід упав біля арбалета.
Якнайшвидше заряджаючи арбалет, він бачив, як на нього несеться палаюча гнівом Тратілла. Лікоть правої руки болів, а рана на плечі неприємно пекла; кров стікала до долонь, роблячи пальці слизькими. Нарешті, снаряд сів у пази. Не довго цілячись, він натиснув на важіль, і після гучного клацання болт пролетів у повітрі, пробивши руку демона наскрізь, аж доки не встромився в груди. Тратілла впала на спину. Обережно підійшовши до неї, Арвід побачив, що панцир ворога потріскався, а сама черепаха важко дихала, відхаркуючи кров.
— Відправ мене до всіх, кого я вбила... Я вб’ю їх ще раз на тому світі... А потім і тебе... Вождь... теж тебе... — не дослухавши її марення, Арвід перерізав їй горлянку.
— Так, треба повідомити командиру, що я особисто вбив тебе. Підвищення гарантоване, — притискаючи поранене плече і повільно втрачаючи свідомість, він присів поруч із Арієсом. Той дивився на нього з повагою. Слів не треба було — усе було видно з погляду. Коли Арвід упав на нього, вівцелюд почав обробляти його рани.
— Пробач, Ернесто... не дійдемо ми до тебе. І Муті теж... — ледве тримаючи очі відкритими, пробурмотів Арвід.
То ж що сталося з Ернестою? Вона була націлена на перемогу, в той час як за спиною гуркотіли жахливі звуки бою, вона відкинувши майже всі емоції йшла до мети. Зараз у її серці палав обов'язок. Обов'язок перед країною, перед товаришами та підлеглими, хоча вона й розуміла, що та сама батьківщина, швидше за все, відкинула її новий орден на смерть. Навіть усвідомлюючи це, дівчина не зречеться принципів, адже хто вона тоді без них?
Боротьбу з власними думками довелося відкласти, адже перед командиркою стояли відчинені двері, що сягали аж до стелі й вели у велику світлу залу з високими склепіннями. У центрі, на протилежному боці, височів трон, прикрашений кістками та черепами. Важко було сказати, кому належали ці останки, але одна голова явно привертала більше уваги за інші: голова великого лева була насаджена на пік спинки трону. На цьому троні, між іншим, розслаблено сидів сам Верховний Вождь Булдандін, витираючи серветкою корону у вигляді золотого обруча з різнокольоровими камінчиками.
— Ха, я думав, це повстання, а тут завойовники з півночі! І даремно тільки гінця послав. Багатьох із вас я свого часу вбив. Ви — жалюгідні, нижчі створіння, які не можуть змиритися з тим, що світ змінюється не так, як вам того хочеться! Хоча... жінка ти чи чоловік? Не зовсім розрізняю ваш рід по обличчю, а ці обладунки приховують тіло, — як зі старим другом заговорив білий, наче вкритий борошном, бик із зламаним рогом.
— Ти той самий вождь, який жадає війни? — запитала дівчина, приготувавши зброю до бою.
— Так, я Верховний Вождь Булдандін, володар усіх бестаїв, а невдовзі й усього світу. Тому я навіть не сприймаю тебе як перешкоду, лише армія може зупинити мене, — велично представився бестай.
— Хочеш налякати мене? Не вийде! Я прийшла, щоб відправити тебе до твоїх підлеглих, а не теревенити! — З цими словами лицарка кинулася в атаку.
— Так, мій колір називають білим, як сукню леді Смерті. Думаю, ти зараз зрозумієш, чому, — Булдандін піднявся на копита і з-під трону дістав свою прикрашену велетенську сокиру. Силою тупнувши по підлозі, він зрушив кілька колон, які підтримували стелю, змусивши дах потріскатися й частково обвалитися.
Поки каркас стогнав і тріщав, Ернеста вже була біля ворога, що перевершував її у зрості вдвічі, а то й утричі. Вона замахнулася мечем, стискаючи його в обох руках, і завдала удару. Булдандін поставив на її шляху сокиру, але дівчина змінила напрямок, і лезо майже досягло мети, коли бик в останній момент змахнув своєю великою зброєю й ударив Ернесту обухом. Вона переоцінила швидкість маневру і прийняла удар, відлетівши на кілька метрів. У польоті їй вдалося зачепитися мечем за одну з колон і змінити кут падіння, тож після кількох перекатів вона приземлилася на ноги майже без ушкоджень. Її нагрудник був зім'ятий, але виконав своє призначення. Швидко відстебнувши ремінці, дівчина скинула захисну пластину, яка з дзвоном упала на кам’яну підлогу.
— Мої товариші прийдуть, я не одна. А поки що треба виснажити його, — прошепотіла Ернеста собі під ніс, поміняла хватку на мечі й кинулася в нову атаку. Булдандін теж не барився і побіг їй назустріч, виставивши вперед свій єдиний цілий ріг. Вони мчали один на одного без тіні сумніву. Перед самим зіткненням дівчина проявила чудеса реакції — вона на льоту відрубала ріг, використала його як поручень і перестрибнула велетня, притиснувшись до його спини. Проте витягти зброю з його броні вона не змогла. Від безвиході вона почала бити по чорній броні бика кулаками, закутими в латні рукавиці.
— Гей, розумієш же, що це дорого мені коштує, між іншим! — Булдандін влаштував справжнє родео, намагаючись скинути дівчину зі спини. Нарешті, він ухопив її руками, відірвав від себе і жбурнув просто до підніжжя трону. Ернеста боляче забилася, і її голова закрутилася, а біль пронизав кожну думку. Бик повільно наближався до знесиленої ворогині, але забув, що порушив стійкість опорних колон. Черепиця почала осипатися, і частина стелі обвалилася просто на нього. Поки він копався з-під уламків, життя мигцем пролітало перед очима дівчини.
Її суворий батько, любов до країни, страшна кривава революція, підлеглі — спершу із загону, потім із ордену, й у результаті цей похід. Усіх їх об'єднували невдачі та цей вічно пустий погляд на знайомих обличчях, наче в розмитих силуетах. Ернеста завжди була надто слабкою, щоб досягти свого ідеального результату в кожному зі спогадів. Батько не пишався нею, батьківщина відвернулася, перших друзів і підлеглих довелося залишити, орден було знищено, а похід не вдався.
Допомога не прийде.
Усього цього можна було б уникнути, якби вона була хоч трохи сильнішою, спроможною впливати на події. "Сила в єдності," — раптом згадалися слова Муті. І справді, якщо всі слабкі, то разом вони стають однією силою. Так і працює світ: ніхто не досягає могутності самотужки. Навіть Творець потребує помічників для великих справ, адже кожен поодинці слабкий. Ернеста завжди діяла сама, вважаючи себе сильнішою за інших, тому намагалася все робити самостійно, одна — для всіх. Але, можливо, замість цього потрібно було більше довіряти, менше брати на себе й розділити відповідальність з іншими. Навіть зараз вона змирилася з тим, що залишилася сама. Вона сильна, бо всі вірять у неї, але всі слабкі, бо вона не вірить у них. Може, час спробувати не тримати на собі тягар відповідальності, а розділити його з усіма?
"Допомога не прийде" — хто це сказав? У команди був чіткий план, вони мали втриматися. Потрібно повірити в них і продовжити битися, бо це їхній спільний обов'язок — перемогти в цій битві.
З новими силами вона піднялася на ноги. Тіло відчувалося набагато легшим, ніби з неї зняли кайдани, що стримували її рухи. Булдандін уже викрикував прокльони, вилазячи з-під завалів. З його рога все ще стирчав меч дівчини. Ернеста мала намір повернути свою зброю і продовжити бій, виграючи час, поки інші не прийдуть.
Тільки-но вона почала обмірковувати план, як бик метнув свою сокиру в її бік. В останній момент дівчина ухилилася, але кінчик леза все ж зачепив її праву щоку, залишивши глибокий поріз. Сокира з гуркотом врізалася в трон, розламавши його під основу. Частини меблів розлетілися в різні боки, а на Ернесту впала найбільша й ціла голова лева, приземлившись мордою вниз. Із рота випало ікло, яке встромилося в підлогу, а голова покотилася в куток. Ернеста підповзла до нього і помітила, що ікло все ще гостре та міцне. З огидою вона підняла його, як кинджал, відчуваючи, наче чує його тихий голос: "Використай мене. Помстися. Хочу."
— Добре, — кивнула вона своїй новій зброї й побігла до Булдандіна, який тягнувся за своєю сокирою. Поки він нахилився, дівчина встромила ікло йому в коліно. Той від болю завив на весь замок і впав, притискаючи рану. Ернеста з легкістю залізла йому на спину і, зробивши кілька натискань та розхитувань, витягла свій меч.
Бестай, розлючений до краю, глянув на неї палаючими червоними очима, знову відкинув її й, піднявши сокиру, почав наближатися, кульгаючи. Ікло все ще стирчало з його ноги, він тягнув свою зброю, важко дихаючи, а з його ніздрів різкими потоками вилітав гарячий пар.
Ернеста кинулася назустріч. Зробивши хибний замах праворуч, вона різко змінила напрямок і вдарила мечем по іклу, увігнавши його ще глибше в плоть ворога. Поки бик був відкритий до атаки, вона спробувала пронизати йому горло, але його товста шкіра та затуплений меч залишили лише подряпину. Швидко обміркувавши наступний крок, Ернеста встромила свою зброю йому в око. Лезо довго проходило до самого мозку, але на останньому зусиллі дівчина змогла досягти життєво важливої точки, остаточно вбивши бестая-тирана.
— Гей, схоже, все скінчилося, — апатично звернувся до напарника Арієс, зрідка поглядаючи на свою рану, кров із якої, здається, вже перестала текти. — Скоро і до нас дістанеться.
— Чого ти так вирішив?
— Чуєш? Ці моторошні звуки та крики припинилися, — трохи піднявшись, сказав вівцелюд.
— Ну, вже немає значення. Я не дамся так легко. Я даремно стільки тренувався? Даремно так старався? — сперся на свій арбалет, потім схилився на стіну й додав Арвід. — Напевно, наш командир, хай спочиває з миром, завдала йому серйозних ран. Він не міг вийти сухим із води.
— Сухим із води? Це як?
— Та неважливо. Зараз головне — досягти результату, і результатом має бути перемога. Можеш тут сидіти, але я йду вперед, — сказав Арвід, сповнений впевненості, й без того хворим кроком рушив далі.
— Ну й іди, якщо хочеш швидше померти. Муті віддав своє життя заради цього плану, ми зробили так багато, але в останній момент виявилися слабкими… Я не хочу вмирати, але якщо смерть неминуча, то я хочу насолодитися цим світом востаннє. В тиші та спокої, — змирившись із долею, вівцелюд не відводив погляду від величезної діри в стіні, що утворилася після недавнього бою. Протяг колихав його вовну й охолоджував гаряче тіло воїна в плащі. — О, я вже відчуваю холодні обійми смерті. А хмари все такі ж темні та важкі…
Маленькими кроками, притискаючи рану, Арвід ішов до тронної зали, приготувавши арбалет до останнього пострілу.
Раптом з-за рогу вискочив знайомий силует. Коротке червоне волосся грайливо колихалося на вітрі, постать швидко наближалася, і, нарешті, Арвід упізнав її обличчя. Він почув голос…
— Арвіде, ви живі? Як решта? — досить жваво, хоча з важким подихом, гукнула Ернеста. Із нової рани витекло достатньо крові, щоб пофарбувати половину її обличчя в яскраво-червоний колір, а брудні розводи, що залишилися від спроб дівчини витерти кров пальцями, лише додавали страшного вигляду.
— Це Ернеста? Але що з її обличчям? — пробурмотів собі під ніс арбалетник, а потім його наче вдарило струмом. — Гей, не підходь! Я чув про цих живих мерців! Знав, що тут поширена магія, але не думав, що некромантія теж!
— Ти про що? Я жива! Чи ти вже зайняв моє місце? — радісно розсміялася Ернеста, підбігла до підлеглого й повисла на його лівому плечі.
— Ай-ай-ай! Що ти робиш? — вигукнув Арвід.
— Ой, вибач! Тяжкий був бій? А де інші? Я чекала на вас, але, судячи з твого стану, підмога була б дуже слабкою, — весело запитала командирка, не втрачаючи радості в голосі.
— Та ось, цей баран сидить і насолоджується “останніми хвилинами життя”. Ти теж не зволікай, краще вже вбий мене, чудовисько воскресле, — змирившись, відповів Арвід.
— Я жива! Я здолала того демона! — з полегшенням промовила дівчина.
— Сама? Але як? — не вірячи в почуте, хлопець спробував відштовхнути дівчину, але втратив рівновагу й упав. Ернеста швидко допомогла йому підвестися.
— Потім усе розповім, але це було дуже складно. Недарма я голова ордену. Вам ще далеко до моїх умінь, — сказавши це, вона раптом стала серйозною, але добродушною, забувши про радість перемоги. — Отже, ви обробили рани?
— Так, усе в порядку. Але є важлива новина... Флінн, схоже, нас зрадив, — слова Арвіда були наче лезо, що розітнуло її навпіл.
— Постривай, це як? Він же людина, не міг би так просто зійтися з бестаями, — слабкість раптом охопила Ернесту, повернулося запаморочення. У свідомості випливав образ Флінна, який розчиняється в натовпі бестаїв.
— Сам не дуже вірю, але черепаха казала щось про пограбування скарбниці, а ще… Муті загинув.
— Я піду вниз і подивлюся сама. Ти приведи до тями Арієса, а потім обидва йдіть до скарбниці! — стурбовано вигукнула Ернеста й побігла назад до сходів.
— Так, командирко, як тільки зможемо, відразу. Але будьте обережні, другого гвардійця ми поранили, але він утік, — згадавши військову муштру, відповів Арвід.
Пробігаючи повз перехрестя, де лежали мертві вартові, вона виявила попереду, біля металевих дверей скарбниці, дивне криваве місиво. По залишках голок і ледь упізнаваному силуету вона змогла впізнати Муті. Дівчина на кілька секунд застигла, сповнена жаху.
— Ти бився як міг. Нехай Творець прийме тебе, хоч ти й не людина, — промовила Ернеста, сказавши прощальні слова. Обійшовши загиблого, вона увійшла до сховища.
Там усе було не так, як перед відходом. Багато чого зникло, а що не зникло — лежало на підлозі, наче поквапливо розкидане.
Нікого більше не було.
— Флінне! Виходь негайно! Інакше я оголошу тебе дезертиром і виконаю належну кару як командир! Здайся, боягузе! — вигукнула вона, розуміючи, що нікого тут немає, й опустилася навколішки від безсилля. На руки почали капати гарячі сльози. — Якби не ти, ми б обійшлися з меншими втратами. Невже ти з самого початку не хотів бути солдатом? Тільки шукав можливості нажитися? Та будь ти проклятий сто разів, негіднику! — зі злості вдаривши по купі монет, дівчина втратила свідомість.