Чи коштує ця місія того?

Шлях із цього великого поглиблення був складний. Ернеста вирішила не йти протоптаною стежкою, а підніматися кам'янистим схилом, кожен камінь під ногою так і норовив хитнутися і провалитися разом із невдахою-людиною. Але таке рішення вона прийняла, щоб не зустріти ще якихось мирних чи не дуже демонів. Незважаючи на політику Теократії Ллін, вона досить миролюбно ставилася до всіх рас, навіть до всезненависних демонів. Так, вона розуміла, що ці звіролюди не щадять нікого просто так: усіх бранців вони відправляють на ринки невільників, а там уже тільки Творець знає, що з ними трапляється. У бою ці істоти безжалісні та кровожерливі.
— Але ж ми не такі самі? — питала сама себе дівчина, однак вітер, кущі та камені — погані радники.
Небезпечний схил подолали. Попереду загону відкрився пустельний краєвид: самотні бархани й широкі розломи, що іноді виглядають з-під піску. На обрії було щось подібне до лісу, але деяким людям здавалося це міражем. Орден почав шукати дорогу, орієнтуючись за компасом, проте стрілка приладу була в сум'ятті: вона металася між північчю і північним заходом з шаленою швидкістю, а зрідка пророблювала повний оберт.
— Що за чортівня? Ця погань сьогодні правильно працюватиме? — стукаючи по компасу, лаявся Арвід.
— Його щось збиває. Ці компаси ж налаштовані показувати на північ. Не до кінця пам'ятаю, як він працює, але точно знаю, що, мабуть, та величезна скеля тягне на себе його налаштування, — спробував пояснити Флінн.
— І як його полагодити? — чоловік нещадно тряс і стукав по маленькому провіднику в світі, але все було марно.
— Та ніяк, — знизавши плечі, відповів бард.
— Усім стояти! — несподівано гукнула Ернеста та завмерла на тому ж кроці, на якому стала. — Мені здалося, чи ця купка попелу рухалася? — Повільно діставши меч, вона почала тицяти ним у купку суміші попелу та піску. Не побачивши реакції, вона повернула зброю в піхви і жестом руки дала зрозуміти, що можна йти далі.
— Хм, а от казали, що Південна пустеля небезпечна, як Ліс Кінг, а то й небезпечніша. Але куди не подивись — хижої тварини і не видно, так? — почав обговорення один із воїнів, але як тільки той наступив на підозрілу купку, та одразу почала втягувати його ногу в себе. Воїн спочатку не зрозумів, що коїться, але коли ногу поглинуло вже до коліна, той почав шалено кричати, спочатку від паніки, а згодом від болю. — Воно гризе! Гризе мою ногу! Я відчуваю його гострі зуби на моїй кістці! — уже в сльозах і поту чоловік намагався проткнути невідомого ворога списом, а пара інших солдатів поскидали з себе речі й побігли на допомогу. Обхопивши його за плечі, старанно намагаючись витягти бідолаху, постраждалий кричав ще дужче та щось командував побратимам. Здавалося, у них почало виходити, але раптом довкола них з піску почали з’являтися яскраво-жовті трикутники, вони росли щосекунди. Через короткий час ці штуки вже були по коліна людям. Один із рятувальників у страху вибіг із дивного оточення — і зробив це вчасно. Трикутники, з краями, як у полотна старої пили, виявилися зубами в трикутній пащі величезного монстра. Він зімкнув свою пастку, немов велетенський капкан, і проковтнув двох людей, а потім пірнув кудись у надра, з кожним своїм рухом здригаючи землю під ногами. Після монстра залишилася широка діра, дна якої не було видно, але варто було підійти подивитися всередину, як звідти виплеснувся величезний фонтан піску та слини. Спочатку він, здавалося, закрив собою небо разом із сонцем, однак через недовгий час почав засипати яму під собою. Між міріадами піщинок можна було помітити закривавлені зім'яті обладунки з’їдених воїнів.
— Це що за хрінь була? — Арвід, який досі остовпів від жаху, нарешті промовив перші слова.
— Уявлення не маю, але думаю, треба швидко тікати! Слідкуйте, куди наступаєте! — попередила Ернеста всіх, хто вижив.
— Після такого взагалі очей від землі не можна відривати! — роздратовано вигукнув Флінн.
— Спочивайте в мирі. Нехай Творець обдарує ваше посмертя прекрасним світом з ваших найсміливіших мрій, — помолилася за полеглих командир. До неї приєднався і Арвід із ще кількома товаришами.
— Пф, ну й маячня, головне, що ми не здохли. Шкода, звичайно, втрачати стільки ресурсів, але таке життя, — без краплі співчуття сказав Флінн і вийшов уперед загону. — О, здається, я бачу дорогу.
Попереду й справді виднілася надзвичайно плоска ділянка ландшафту. Вийшовши на неї, сумнівів не залишилося: широка кам'яниста дорога з щебенем простягалася на сотні метрів і за горизонт.
— Добре, солдати, ось ми й на місці. Тепер усім підготуватися до захоплення. Тут треба облаштувати невелике укриття, щоб з дороги нас не було видно. Всі пам’ятають план дій? Зупиняємо торговців, крадемо віз і під виглядом каравану проїжджаємо вперед, — вийшовши перед людьми, Ернеста проголосила узгоджений план.
— Але ми не маємо інструментів, — розводячи руками, резонно відповів один із солдатів на наказ.
— Егеж, і раптом ми знову натрапимо на це чудовисько? — додав другий.
— А що, як кілька людей залишаться на дорозі, поприкидаються втомленими мандрівниками, а решта сховається за тим барханом? — запропонував ідею Арвід.
— Звучить непогано, проте не думаю, що це досить безпечно, — обмірковуючи цей варіант, дівчина обійшла територію довкола у пошуках кращої ідеї.
— Нам треба, щоб Флінн зачарував караванника, а краще і його охорону, — підмітив інший солдат, схопивши друга рукою за шию.
— Все це так, але ти впевнений, що обійдеться без жертв? Ми втратили надто багато людей. Зараз ні бойового духу, ні бажання майже нема ні в кого, — нервово стукаючи ногою по каменю, тривожно перепитала дівчина.
— Ми ж не залишимо їх тут, просто посидимо в засідці, у разі чого просто вискочимо і допоможемо нашим чим зможемо.
— Мабуть, іншого варіанта більше немає. Тоді хай на дорозі залишаться Флінн, Герман та Флойд. Начепіть на них дощові плащі, щоб обличчя не було видно, решта нехай зберуться за тим барханом, але не розслабляйтеся. Я буду неподалік — тут є невелике заглиблення біля дороги, замаскуюся тут і коли щось піде не так, нападу ззаду. Усім приступити! — Допрацювавши план, Ернеста дала сигнал готуватися. Підлеглі зрозуміли накази і почали втілювати план у життя. Троє закутаних у плащі людей вийшли на середину дороги й розсілися, щоб послухати мелодію їхнього барда. Інші засіли недалеко, вдивляючись в обрій, сподіваючись виявити караван, хоча цим займався тільки Арвід, і то зрідка — основний час вони грали в карти, а дехто навіть поділився прихованою пляшкою вина, яке він вкрав у покійного Вільяма. Незважаючи на те, що це майже в минулому була найспекотніша пустеля, зараз тут розігрався різкий холодний вітер, і люди мимоволі підкапувалися вглиб піску, щоб зробити невеличке укриття, укріплене корінням невеликих кущів. За грою хлопці посварилися трохи і, як це зазвичай буває, обмінялися парою тумаків, розбитими губами та бровами. Лише Ернеста тримала себе в кулаці військової дисципліни, використовуючи свій зламаний шолом, вона викопала невелику нірку в попелястому ґрунті під дорогою, де ховалася від зайвого погляду та невеликого буревію.
Нарешті незвичайний звук почав наближатися звідкись із заходу. Ледь чутне цокання, не кінське і не кабанне, супроводжувалося скрипом дерев'яних коліс воза, а також якимись переговорами між гуманоїдами, що дивно розмовляли. Шум був усе ближче — ось, здавалося, караван уже над головою дівчини, але зараз він чомусь зупинився.
— С-с-стій. Там попереду якісь незнайомці, — сказав шиплячий голос. — І що це за крики? Вони йдуть через той пагорб. Ви двоє, перевірте, а я з вами двома поїду вперед і зрозумію, що там за клоуни. — Удар батогом, пташиний зойк і, судячи зі звуку лап, троє птахів помчали назустріч групі Флінна.
"Чим там займається Арвід? Вже й так видно, що план не спрацював," — думала про себе Ернеста, потроху визираючи зі свого укриття, намагаючись не видавати зайвого шуму. Над нею стояв довгий віз із навісом, у який були запряжені люті на перший погляд чорно-сірі вовки, вдвічі більші за звичайних, з червоними очима, які немов палали. Навколо стояло ще три комахи, одягнені в простий тканинний одяг, а сухожилля їхніх кінцівок захищали шкіряні щитки. На спинах у них висіли якісь дерев’яно-металеві палиці, схожі на ту, яку командир вибила з рук невидимого демона, що потім утік. У групи Флінна стояли три страусоподібні птахи, на яких сиділи такі ж вершники, але ті виглядали більш войовничо: шкіра вся в шипах, а з броні лише кіраси.
І ось, за барханом пролунали неспокійні крики, лязкіт і брязкіт металу. Це тривало кілька хвилин, і ті демони, що вартували віз, почали серйозно турбуватися, проте троє вершників попереду ніби нічого не помічали. Але раптом, з укриття з’явився Арвід із арбалетом і почав першим стріляти в охоронців, за ним вибігла решта солдатів із намірами штурмувати караван. Троє охоронців швидко схопили свою дивну зброю, прицілилися і з жахливим громом вистрілили, залишивши на своєму місці велику хмару диму.
Кулі зі свистом пролітали повз воїнів, і ті, в кого поцілили, з животрепетними криками падали в пісок, але штурм не припинився. До цього часу група Арвіда вже дісталася дороги; майже одночасно діставши зброю, вони накинулися на комах. Ті, начепивши на свою незвичайну зброю штики, почали відбиватися від людей, немов списом. Кучер намагався змусити віз рушити вперед, щоб утекти, проте Ернеста стрибнула до нього і зіштовхнула його прямо на звірів, які із задоволенням упіймали свого колишнього господаря і живцем, зі страшним хрускотом кісток, розривом м’яса та хляпанням крові на дорогу, роздерли його, жадібно борючись між собою за кожен шматок свіжого м’яса.
Битва тривала недовго: умілі воїни вже підібралися надто близько для ефективного бою списом, тому жуки були перемелені сокирами та мечами.
— Чудово, воїни, огляньте поранених, а я дізнаюся, як справи у Флінна, — скомандувала лицарка і, стрибнувши з воза, негайно побігла до другого загону.
Наблизившись, її зустрів один із воїнів, Герман. Він з радістю повідомив, що магія барда спрацювала чудово і тепер ці троє караванників підкоряються йому.
— Однак, пані, ця магія так виснажила його, що він ліг спати. Тому ці демони нічого не робитимуть, поки особисто їхній господар не накаже, — чухаючи потилицю, відрапортував воїн.
— Що? Так, у нас немає стільки часу! Будіть його! Впевнена, на зачарування міських простачків у нього сил вистачало з лишком!
— Флойд цим уже займається. Подивіться! — Він показав рукою на дивну сцену. Воїн у броні тицяє палицею в щоку сплячого аристократа, не дочекавшись реакції, починає легенько штовхати товариша ногою, потім обливає його водою з фляги, підводить ближче смердючих їздових птахів, але все безрезультатно.
— Ти що чудиш? Дай покажу, як треба! — Ернеста відштовхнула солдата, схилилася над сплячим і, уважно вдивляючись у його молоде обличчя з ідеальною шкірою, почала навіть трохи заздрити. Вона затиснула йому рот і ніс так, щоб хлопець не зміг дихати. Так тривало кілька довгих секунд, поки соня все ж таки раптом не розплющив налякані очі, як у рибки. Різким рухом він хотів підвестися, але головою вдарився об сталевий нагрудник дівчини.
— Хочете мене вбити? — жадібно ковтаючи повітря, Флін запитав у дівчини, спостерігаючи за її реакцією й блимаючи від переляку очима.
"У якийсь момент — так," — подумала вона, але відповіла інакше:
— Ти чого це вирішив ледарювати? Демони самі себе не переб’ють! Нам треба поринути в місто. Тож накажи цим твоїм завороженим влаштувати для нас усе! — суворо дивлячись на лежачого, вигукнула лицарка.
— Еге, так... зараз, — потягуючись, він встав на ноги, струсив пісок і, активно жестикулюючи, почав спілкуватися з караванниками. Ті з розумінням йому кивали; в їхніх шестикутних очах навіть виднілося співчуття до нас і ситуації. Комахи з упевненістю відповіли своєму господареві й попрямували у бік воза. — Вони все підготують: зайве викинуть, ми там умастимося, нас товаром прикриють — і все буде як треба, — розслаблено доповів юний дворянин.
— Дуже добре, тепер уже можеш відпочити. А чому тебе так розморило, до речі?
— Вони мають сильну волю. Важко було змусити їх бачити те, що треба.
— А що вони бачать?
— Не знаю точно, але щось на кшталт найнадійнішого друга, якому довіряють усе життя і якому повинні допомогти.
— Ясно, ну вільний, — поплескала вона його по плечу, проте від цих ударів його ноги помітно підкосилися, і вже тягнучи їх, він попрямував до інших. — А ви двоє, сторожитимете зі мною місцевість, поки приготування не закінчаться. А то раптом ще один караван з’явиться, — тепер командир зверталася до Германа та Флойда.
— Та ну-у-у, ми ж теж хотіли з чоловіками відпочити, — образливо протягнув Флойд.
— Відпочинете у возі, а зараз — працювати! — без співчуття відрізала Ернеста.
— Угу, а натомість ви нам покажете дещо? Наодинці, щоб ніхто не відволікав… — хитро посміхнувся Герман.
— Друг, у тебе ж діти, дружина... — тривожно відреагував Флойд.
— Та годі тобі, це ж...
— Германе, я тобі торговка тілом? — вона розлючено подивилася на солдата, а її рука інстинктивно лягла на рукоять меча.
— Та гаразд, ви, напевно, не так зрозуміли... Я... Я мав на увазі тренування майстерності меча! Так! Покажете нам кілька прийомів фехтування? — активно розмахуючи руками й ховаючись за товаришем, почав виправдовуватися воїн.
— Що, правда? Тоді вибач, мабуть, я сама зайвого надумала. Я рада, що ви хочете навчитися новому, — від її злої посмішки не залишилося й сліду, тепер обличчя, яке колись випромінювало кровожерливість, сяяло добродушністю і турботою. — Але це можна відкласти. Ідіть на варту.
— Звичайно! — крикнули хлопці та побігли вперед.
— Гей, ти даремно такі жарти жартуєш. Ти чув історії про неї? — пошепки сказав Флойд.
— Які? Ті, що вона нам розповідала? І ти вважаєш це правдою?
— Вона, звичайно, командир не найкращий: дисципліни майже немає, статуту сама не дотримується, спілкується з нами, немов ватажок банди, але вона не просто так обіймає посаду голови нового ордену. А до цього вона керувала каральним загоном у фортеці "Щит Світлоносного". Це вже не її балачки, а чутки, що ходять у народі.
— То й що там каже народ? — без зацікавлення перепитав чоловік.
— Там складна історія, але один мандрівник у нашому селі назвався дезертиром із того замку. Він увесь тремтів від страху. Розповідав, як жменя лицарів різко збунтувалася після новин про релігійне повстання у Віндерхолді. Вони відразу атакували своїх колишніх товаришів — семеро проти двохсот. Уявляєш, яка там була кривава лазня?
— Ти говориш… — Герман хотів перебити розповідь товариша, але той не дав.
— Так, ці хлопці ще ті монстри, а на чолі в них була наша командирка Ернеста Редроз. Кажуть, її волосся почервоніло від крові, що просочилася в нього, тому такий і колір.
— Та брехня це! — нарешті добився свого слова друг. — На ній же шолом повинен був бути. Та й не може настільки приязна дівчина бути вбивцею сотні лицарів. Цей пройдисвіт просто шарлатан, ти ще скажи, що він гроші за це просив.
— А якщо подумати... Він і справді щось про "довірчу плату" говорив... Ну й гаразд, головне, що нас не ображає особливо, — швидко перевів тему Флойд.
— Та тільки ось наші друзі дохнуть як мухи... Страшнувато мені з нею бути. Все-таки командирські риси в неї кульгають точно, — обернувшись назад, Герман вдивлявся в далеку фігуру в блискучих білих обладунках.
— Тут нас наче не побачить. Давай поспимо чи що? — зайшовши в невеликий яр, Флойд розвалився на піску.
— Так, нам дозволено відпочити після важливої ролі в цій справі, — заплющивши очі, хлопці зручно вмостилися в ямці. Якби не пісок, що засипався за комір, то було б доволі затишно.
— Чогось не спиться після твоїх розповідей. Раптом прийде, а ми спимо. Пам'ятаєш, як вона за меч ухопилася після моєї пропозиції? — боязливо звернувся воїн, йорзаючи всім тілом.
— Та заспокойся, чи вб'є вона нас чи що?
— Цілком може надіслати на вбивче завдання.
— Ми й так у страшенно небезпечному місці. Такі хвилини відпочинку — рідкість для нас.
— Нас можуть залишити прикривати тили, поки інші втікають від демонів.
— Та заспокойся. Краще не думати про таке жахіття і жити далі, — у результаті хлопці все-таки заснули, і ледь не запізнилися на посадку в караван.
Усі дев'ять чоловік змогли вміститися в широкий віз: їх накрили якимись тканинами, заставили скриньками та столом, зібраним із кісток якогось місцевого монстра. На жаль, ніхто крім трьох демонів-вершників не вижив, від чого Ернеста призначила Арвіда кучером. Його можна представити вартовим як раба.
Віз рушив з місця. Колеса стукали по нерівностях, впадали в щілини між цеглинками, через що іноді сильно перекошували транспорт. На горизонті сяяв захід сонця, що іноді затулявся темним вихором, а піщинки, які підхоплював вітер, хаотично розліталися в різні боки.
Високий частокіл ставав дедалі чіткішим; дуже скоро група людей вперше в історії потрапить до міста демонів не як раби. Віз зупинився перед воротами. На посту стояли четверо демонів із виглядом різних травоїдних тварин.
Один із стражників, схожий на цапа, пильно дивився на, на його думку, дивно одягненого раба, але головний караванник швидко відвернув увагу на себе, зав’язавши розмову про небезпеку місцевих доріг.
— Я б побажав вам здоров'я, але занадто засмучений. Ці черв'яки так близько підійшли до дороги, майже всіх моїх охоронців зжерли! — нарікав він.
— Вибачте, зараз армія готується до колонізації нових земель за наказом Верховного Вождя Булдандіна. Скоро цим жителям півночі мало не здасться! Багаті та родючі землі нові будуть! — поспішив заспокоїти торговця стражник.
— Це все гарно, але спочатку добре було б у нас порядок навести, перш ніж нові території забирати... Гаразд, дай пройти.
— Звісно, проходьте, гості шановні, — охоронець доброзичливо вишкірився й, чухаючи борідку, проводжав поглядом віз. Раптом він помітив якийсь рух усередині. Придивившись, він помітив ногу, що тупцювала і виглядала з-під тканини на столі. — Постійте! А що це там у вас у возі ще?
— Нас знайшли, всім у розсипну! — скомандувала Ернеста. Солдати повистрибували з транспорту, хто як зміг, і, товкаючись між собою, майже відразу зникли в місцевих провулках та товпі наляканих демонів. Охорона почала погоню, але шлях їм перегородили три вершники на страусоподібних тваринах.
Зав'язався бій. Один із вершників одразу дістав пістоль і застрелив переслідувача, решта стражників, озброївшись алебардами, постаралися спершу вбити тварин. Після влучного удару одна з птахів жалісно верещачи впала на землю, притиснувши своїм важким тілом свого вершника, який незабаром втратив голову. Інші двоє спробували атакувати піхоту з флангу, але ті встигли перегрупуватися, через що птахи повторили долю першої, а другий вершник теж пропустив удар прямо в шию і вижити не зміг. Третій із караванників встиг відскочити й приземлився на ноги. Він дістав свій кинджал і, вміло крутячи його в руці, парирував випади алебард у свій бік, але одна все ж таки влучила по жуку і, хоч і не поранила його, оглушила, тож варта теж швидко з ним покінчила. Тепер, коли ніхто не заважав, вони кинулися в погоню за людьми, що втекли, але вже стало незрозуміло, куди вони поділися. Пролунав тривожний дзвін.
Ернеста побігла останньою, щоб запам’ятати, хто куди побіг, а потім зникла в провулку до сусідньої вулиці, куди втекло найбільше людей. Вона розштовхувала переляканих городян у пошуках своєї команди. Орієнтуючись на крики та перевернуті прилавки, вона змогла наздогнати Арвіда та Флінна, загнаних у глухий кут між будинками.
— Гей, хлопці, куди решта зникла? — важко віддихаючись, спитала знайомих дівчина.
— А, це ти. Фух, я не знаю, вони кудись втекли й зникли. Сподіватимемося, що їх не спіймали, — вдивляючись за спину зустрічної, відповів арбалетник.
— Так, ось би Творець дав їм свій захист і сховав від сторонніх очей, — помолилася командир.
— Та й бог із ними. Давайте думати, що робити далі. Я пропоную пограбувати місцеву скарбницю і повернутись на батьківщину з екзотичним добром, — запропонував Флінн, з посмішкою потираючи руки.
— Ти дурень? А що ми скажемо сім'ям загиблих? — вона повела пальцем по скроні. — Мало того, що ми провалили завдання, так ще й втратили всю експедицію, за що? За ці прикраси?
— Ну, ти командир, прийдеш, даси що-небудь дороге, що дістанеш тут, і справа зроблена, — знизав плечима хлопець.
— Це місто дуже схоже на наше. Ви не помітили? Будинки з колод, ринок, навіть одяг схожий, — прихиливши руку до стіни будинку, Арвід змінив тему, а може, він і не слухав їхньої розмови.
— На що натякаєш?
— Їхнє суспільство не так сильно відрізняється від нашого. Ми навіть більше схожі, ніж уявляли. Можливо, Імперіум був би радий укласти з ними союз, — зробивши невелику паузу, він продовжив. — Так ось, я це до чого? А до того, що не забувайте: це демони, ми на війні. Не шкодуйте їх і не вагайтеся, як би вони не нагадували нам людей. Нам треба винести з цього походу більше нагород. Я ж правий, командире?
— Так... — її голос звучав невпевнено, схоже, вона глибоко замислилася над словами товариша.
— Ну, то який план?
— Нам треба знайти укриття, знайти наших хлопців та дізнатися більше про місто й палац їхнього ватажка.
— Я займуся збиранням інформації, — зголосився Арвід.
— Ну, тоді я спробую розібратися з укриттям. Знайду будиночок попримітніше, ближче до палацу, — неохоче запропонував свої послуги бард.
— Тоді я шукатиму інших. Нехай знаком укриття послужить килим біля порога на вулиці. Або будь-яка барвиста тканина.
— Ну гаразд, домовилися, — вони потиснули один одному руки, і, дочекавшись, поки вулиця все більше наповниться мешканцями, змішалися з натовпом і розійшлися.
Арвід, злившись із натовпом, швидко скинув шолом і закрив обличчя каптуром, затягнувши його максимально глибоко. Мало хто звертав на нього увагу, лише тоді, коли хлопець когось штовхав. Він намагався помітити будь-яку корисну дрібницю: де ходять стражники, як озброєні, де який поворот, про що кажуть городяни. Одного разу його мало не затягнули п’яні звірі до себе в таверну для компанії, проте швидкий тичок кинджалом у живіт змусив бідолаху відстати, можливо, назавжди.
Вийшовши на центральну площу, де красувався фонтан, що стояв у тіні невеликого кам’яного замку (хоча все інше місто було повністю дерев’яне), він уважно став вивчати рельєф головної споруди. У голові він уявляв внутрішній план будівлі, орієнтуючись за вікнами і відчиненими дверима, в яких можна було розрізнити частину кімнат і коридорів. Споруда була оточена кам’яним парканом із залізними прутами.
Але тут його помітив один із стражників.
— Гей, чого ти тут нишпориш? Пішов геть! Не чув сигнального дзвона? — махаючи рукою, ніби відлякуючи кішку, мавпоподібний стражник почав швидко крокувати до Арвіда. — Стривай, а ти випадково не... — підійшовши досить близько, стражник почав помічати відсутність тваринних ознак у незнайомця, але було вже пізно. Кілька різких ударів ножем у живіт, а потім хлопець спокійно поклав його руку собі на плечі, щоб зробити вигляд друзів, і поки мавпа ще була жива, відвів його в провулок, де й дорізав демона. Тут Арвіду прийшла ідея, що костюм варти може стати в нагоді. Він почав роздягати труп, але й тут виникли труднощі. У провулок із обох боків зайшли демони, лише троє — двоє ліворуч, один праворуч. Вони не були стражниками, одягнені в поношену броню різної якості і носили на поясі саморобну зброю.
— Братці, тут у нас заліковий раб. Примружив цього законника й оком не блимнув, — бризкаючи слиною, заговорив дрібний щуроподібний.
— Так, такий у гладіатори піде за дорого... — відповів своєму поплічнику півник.
— Тоді, беремо живцем? — третім у розмову вступив величезний бегемот.
— Та ні, чую, не дасться. Грохнемо і нагороду за голову візьмемо. Напевно, вбив господаря і втік, — розстібаючи футляр для метальних ножів, щур поклав руку на ручку двох із них.
— А це ви — місцеві грабіжники? Я тут новенький, тому за вашими правилами грати не збираюся, — давши швидку відповідь, людина кинулася до двох ворогів.
Півень дістав свій меч і зробив кілька помахів у бік Арвіда. Той парирував перший удар своїм арбалетом, на другий він пропустив кінчик меча в стремені арбалета, а потім провернув його з зусиллям, переламавши іржаву зброю. Поки один ворог був приголомшений, другий уже кинув кілька ножів. Арвід встиг відбити їх сталевими плечима арбалета, й один з ножів полетів у бік півня. Зброя пролетіла попід руки, зрізавши кілька пір’їнок, але врешті-решт пройшла повз і встромилася в стіну. Іншим кінцем арбалета людина вдарила пернатого по обличчю, позбавивши його свідомості, а потім штовхнула щуроподібного так, що той відлетів у двір.
У цей момент ззаду підкрався велетень бегемот із кийком у руках. Він широко замахнувся, але, не встигнувши завдати удару, отримав каблуком чобота по коліну. Від болю здоровань пригнувся, випустивши палицю. Людина скористалася цим і миттєво спробувала перерізати горло ворогові, але шкіра була надто міцною для такого кинджала. Через це Арвід вирішив відійти і зарядити арбалет. На той час бегемот уже оговтався й потягнувся до зброї, але нарешті арбалетний болт, з волі механізму й стрільця, вилетів та встромився в горло демона. Однак той знову не помер. Стріла не змогла увійти досить глибоко через товстий підшкірний жир. Тоді ворог нарешті завдав удару зверху вниз, але людина в останній момент ухилилася, притулившись до стіни. Арвід узяв під контроль усе своє тіло, кожен м'яз і нерв. Він застрибнув на кийок і, вдало балансуючи, пробігся по ньому, а потім і по руці, щоб рукояттю ножа забити болт далі в шию демона. Грабіжник намагався відмахнутися, але й до цього арбалетник був готовий: він підстрибнув і в момент падіння завдав найсильнішого удару по знаряддю, який тільки міг. Болт, як наметовий кілочок, плавно пробив перед собою перешкоду, і тепер, задихаючись у власній крові, здоровань упав спочатку на коліно, а потім на живіт, безуспішно намагаючись сказати останнє слово.
— Думайте, до кого лізете наступного разу, — віджартувався хлопець, звертаючись до вмираючого бандита. В очах демона кипіла ненависть, без жодної краплі каяття. — Прокляття, зіпсували ще й мій задум, — дивлячись на роздавлений труп гвардійця, сплюнув чоловік. — Гаразд, треба ще краще дізнатися про місто, — знову натягнувши каптур, Арвід вийшов з іншого боку провулка, але ідея з перевдяганням у стражника засіла в його голові. — Треба все ж таки перевірити.
У той же час Ернесті було складно злитися з натовпом. Її обладунки лязгали й дзвеніли з кожним кроком, привертаючи зайву увагу. Добре, що тканина, яку вона прихопила з воза, добре приховувала обличчя, бо інакше накинулися б демони і не помітила б, як зжерли на місці.
Довгий час вона тинялася від одного темного кута до іншого, поки не почула гучний інтенсивний дзвін. Прийшовши на звук, що долинав від головної площі, дівчина побачила всіх членів загону, яких бракувало. Роздягнених, із зав'язаними очима. Глашатай, віслюкоподібний демон з дзвоном у руках, оголошував натовпу, що зійшовся подивитися на нову виставу.
— Мешканці Зеленого міста! Зараз перед вами прибульці, які вирішили, що можуть наплювати на наше бажання жити! Вони прийшли сюди, щоб нас поневолити! Але ж цьому не бувати! Наш бравий командир варти Тратілла особисто брала участь у пошуку цих шпигунів! — звір розвернувся і вказав рукою на черепаху, що весь цей час стояла за його спиною в гарній броні з сокирою в руці. Її зустріли бурхливими оваціями та свистом.
— Так, я теж рада, що ніхто з вас не постраждав, чого не скажеш про наших захисників! То… що там у нас далі за планом? — похитуючись і задумливо походжаючи з боку на бік, сказала вона. — Ах так! Ці мерзенні загарбники! Ну ви отримаєте заслужене! Знаєте, що я роблю з такими, як вони? — звернулася черепаха до публіки. У відповідь полетіли різні припущення, від тортур до жорстоких страт. — Ну, у чомусь ви маєте рацію… Вбийте їх! — тут Тратілла махнула своєю сокирою в бік варти, але зброя вискочила з її руки і полетіла прямо в стражника. Оленеподібний встиг пригнутися, і сокира застрягла в його рогах. — О, пробач! Я потім заберу! А поки що, вбийте їх!
Ернеста більше не могла чекати: вона вже схопилася за меч і ось-ось була готова вистрибнути з натовпу на сцену, але тут щось гостре доторкнулося до незахищеної частини тіла.
— Не роби дурниць. Один невірний крок — і ти небіжчик, людино, — брутальний, низький голос, що ковтав деякі літери, пролунав із-за спини. — Забудь про них. Своєю витівкою ти їм не допоможеш.
— Та хто ти такий? Сміливості багато, щоб загрожувати мені? — розлютившись, вона нахилила піхви меча й ударила ними ворога ззаду. Той не чекав цього і отримав удар у живіт, через що змушений був прибрати зброю. Ернеста розвернулася, щоб побачити, хто це був, але низький силует уже поспішав сховатися в натовпі. Вирішивши, що зараз не до нього, вона повернулася до площі, але в той момент почула численні постріли. Побоюючись найгіршого, вона розштовхала роззяв, щоб побачити, що сталося.
— Не встигла... — від побаченого її ноги втратили сили, і вона впала на землю. Усі зниклі члени загону вже лежали бездиханні, з кількома дірками в тілах, з-під яких розтікалася калюжа крові, що згодом могла досягти й натовпу. Поаплодувавши на прощання, люди почали розходитись. Задоволені своєю роботою, стражники перезаряджали мушкети, а черепаха, не дивлячись на побоїще, неквапливо залишала ділянку.
— Це... Це все він! Якби не він, я встигла б їх врятувати! — від неймовірної гіркоти, змішаної зі злістю, дівчина закричала, здавалося, на все місто, а потім, зібравши сили в ногах, кинулася в напрямку, куди рухався незнайомець, що погрожував їй.
Низька тінь промайнула за поворотом. Вона побігла вперед, гналася за незнайомцем. Сльози в очах заважали чітко бачити шлях, а лють, що поглинула розум, затуманила розсудливість. Зараз їй було байдуже на маскування й непримітність, головне — дістати ворога.
Ось, будівлі навколо вже мали більш хисткий вигляд, а місцеві жителі носили менш яскравий і не такий цілий одяг. Як тільки Ернеста забігла досить глибоко в нетрі, незнайомець зупинився. Він скинув свій плащ, і виявилося, що під ним ховався дикобраз у шкіряній куртці й невисокому капелюсі-циліндрі. Похмуро глянувши на дівчину, він почав говорити.
— Кхм. Я… — Але розлючена Ернеста не дала йому навіть сказати слова. Вона завдавала розгонистих ударів по противнику, але демон швидко зорієнтувався і відскочив назад, ухилившись від усіх помахів.
— Якщо хочеш повоювати — давай повоюємо, — сказав він, висмикнувши зі спини пару своїх голок і ставши в бойову стійку. Наступні удари дівчини він уже парирував, попутно намагаючись контратакувати. Декілька хвилин здавалося годинами. Кінчик леза меча пролітав за міліметри від носа демона.
Двоє обмінювалися ударами, сподіваючись, що наступний стане для ворога останнім. Але майстерність дівчини у володінні мечем змушувала негідника відступати. Дикобраз заскочив в один із покинутих будинків-землянок; усередині дівчині було складно замахуватися, тоді як низький демон своїми голками міг легко завдавати колючих ударів. Тепер вона була в обороні. Кілька ударів лицарка пропустила, але всі вони були заблоковані бронею.
На вершині своєї люті Ернеста почала стискати рукоять сильніше і, зробивши один потужний помах, перерубала внутрішні перегородки будівлі. Тепер на її шляху не було перешкод; тріски летіли в різні сторони, пил заповнював приміщення, а лезо меча зі свистом розсікало клуби пилу в пошуках ворожої крові. Дикобраз метався по хаті, намагаючись урятуватися від гострого леза. Він кидав стільці, столи, перевертав шафи, але кожну перешкоду було нещадно знищено.
— Та що ти за людина така? — витираючи піт із чола, висловився втомлений демон.
— Я не зупинюся, доки твоя кров не покриє лезо цього меча! — з новим помахом гукнула дівчина. Цей удар зміг перерубати міцні голки супротивника. Зрозумівши, що тепер він у невигідному становищі, низькорослик вискочив у вікно, уламки якого розлетілися на всі боки. Опинившись на вулиці, він витяг ще кілька коротких голок і кинув їх назустріч дівчині. Та теж вистрибнула за ворогом, наче не помічаючи нової атаки та не відчуваючи болю від порізів склом. Вона зробила декілька швидких помахів у бік ворога, проте той зумів проскочити під мечем і між її ніг, опинившись за спиною. Використовуючи свою природну зброю, він устромив одну з голок під коліно. Це змусило дівчину впасти, проте болю вона не відчула — швидше це сталося через пошкодження сухожилля. Але вона встигла розвернутися і вдарити кулаком по обличчю демона. Той трохи відлетів і впав на спину, і поки він приходив до тями, Ернеста дошкандибала до нього і з останніх сил піднесла меч над ворогом. Проте для останнього удару їй не вистачило сил. Довгий біг і напружений бій виснажили її до краю, і вона впала, знепритомнівши.