Шлях до земель демонів

На ранок, ближче до світанку, пролунала сигнальна труба. Солдати швидко прийшли до тями і спорядившись у кірасу, латні рукавички, а також узявши по спису, начепили на себе шоломи салади, що стали основним піхотним розпізнавальним знаком свій-чужий у бою Теократії Ллін та Імперіума Гнісс. Арбалетники одягали кольчужну сорочку і шапель на голову, арбалет і два сагайдаки болтів, все що потрібно влучному стрілку. Воїни вийшли на внутрішній двір та розділилися на дві шеренги чекаючи на командира. Дівчина гордо вийшла до бійців у повному латному обладунку та закритому бацинеті з плюмажем. Вона деякий час вдивлялася в обличчя солдатів, що з надією дивились на нею, однак, вона не бачила в них сміливих воїнів, вони були налякані, але щось все таки тримало їх тут. Нарешті, зібравшись з думками, Ернеста голосно почала свою промову.

— Воїни, славні служителі волі Творця! Я дякую вам за те, що не залишили нашу святу справу на півдорозі. Спочатку, я збираюся повідомити вам імена тих, хто залишиться тут чекати нашого повернення. Даріан, Філліп, Жимільє, Люцифан та Больтранд. Ці п'ятеро, ми раніше були членами одного загону у фортеці Щит Світлоносного, ще коли цей край був під Імперіумом, а я молодшим командиром, вони до сьогодні охороняли ваш сон, вони найвідповідальніші кандидати, сподіваюся на ваше розуміння. — вона чекала якоїсь реакції, але на диво не почула жодних обурень, навпаки, ті, хто йде в похід, забули про дисципліну і почали вітати тих, хто залишається, обіймалися, щось розповідали та бажали успіху. Прочистивши горло, вона продовжила. — Тепер вони доглядатимуть цих рабів і наші пожитки. Ходім, беріть тільки найнеобхідніше, віз не чіпайте, все на плечах. За два дні ми повинні пробратися на територію демонів та на третій заснувати там невеликий опорний табір. Подальші дії та план місії я поясню вже на місці. Якісь питання є у кого? — вона встала в очікуванні зворотньої реакції, уважно вдивляючись в кожного солдата.

— Ні немає, а якщо і є, то тільки ті, на які ви точно не захочете відповідати. — посміючись вигукнув хтось з товпи.

— Я постараюся. — запевнила вона, жартівливим тоном.

— На вашу думку, скільки з нас виживе? — Ернеста була готова до цього питання, тож відповіла майже без затримки.

— За вашого бажання та старання, виживуть усі. Але якщо хтось і загине, то назавжди залишиться в серцях тих, хто вижив. — здається, ця відповідь не зовсім втішила солдатів.

— А серед нас є хтось, хто може скласти вам романтичну пару? — на боязке запитання молодика всі воїни засміялися та підтримали його.

— Прям з язика зняв, друже!

— Ні, я тут не для ваших любовних підкорень, не забувайте, де знаходитесь. — трохи зачекавши, також твердо відповіла Ернеста.

— Вона нас усіх відшила! — мужик з недоглянутою бородою щосили постукав по спині іншого селянина, на що той відреагував ударом кулаком по шолому першого. Почалася невелика бійка, але Ернеста не розгубилася і швидко розштовхала шаленців.

— Все, досить ваших дурниць, у багатьох є своя родина та дружини, бачили б вони вас зараз...

— То що? Прожерли б нам усі мізки своїми капризами та ревнощами. Тю, налякала… — показуючи на напарнику відповів інший.

— Вони... Вони б пишалися вами. Ви йдете туди, куди багато великих воїнів і крок ступити боятися. Ви справжні герої Теократії. — Здається, це саме те, що було потрібно, щоб трохи заспокоїти солдатів. Усі ненадовго замислилися над словами командира, а потім схвально кивнули.

— Тепер, час висуватися. Попереду нас чекають великі неприємності та багато негараздів, але не забувайте, що світло Його завжди освітлює нас. — під бадьорий крик, загін озброєних людей висунувся зі своєї фортеці стежкою вперед на південь, у Мертвий ліс ельфів.

Одинадцять людей невпинно проходили крізь щільний туман, ступаючи по попелясто сірій, горілій, м'якій точно велетенський пудинг, землі, під якою іноді, хрумтіли кістки попередніх жителів лісу. Очі воїнів були сповнені страхом і невпевненістю, деякі прошепотівали молитви, але були серед них і ті, хто не сумував і не падав духом. Флінн з цікавістю розглядав навколишній пейзаж, золотооких сов, які все кружляли над загоном, а коли один із птахів сідав на гілку, то відразу намагався поцілити по ній своєю новою рогаткою.

— Тю, знов промазав. Арвіде, навчиш цілиться цією штукою? — Після чергового промаху він засмучено звернувся до старшого та більш досвідченого хлопця.

— Хех, та це легко, диви, тут лікоть трохи підніми... тримай так, не відпускай... вирівняй лезку… трохи лівіше… — Поки арбалетник навчав аристократа, один із воїнів підкрався до них і одним рухом вибив шкіряну смужку з руки Фліна, і та зі свистом ударила по пальцях, які тримали саму рогатку та залишила по собі тонкий кривавий надріз.

— Ти що, хочеш вбити мене? — відкинувши все убік, блондин відразу взяв поранений палець у рот.

— Ах-ха-ха-ха! Ви ба? Смокче палець від страху, як немовля! — голосно розреготався хуліган, потім до нього приєдналися й інші.

— Замовкнути всім! Далі дорога майже розчиняється, дивіться не загубіться в цьому проклятом місці... — серйозним тоном із ноткою злості попередила Ернеста. Підібравши втрачену дисципліну воїни встали ближче один до одного і дрібними крочками просувалися вперед. Хрускіт гілок у далечіні та гукання сірих птахів давили на нерви, деякі, хто починав відставати, одразу починали панікувати, замикаючі оберталися щоб знайти відстаючих і зазвичай одразу це робили, орієнтуючись на злякані крики та цокання металевих з'єднань броні.

Нарешті було оголошено привал та наказ розбивати табір на просторій галявині, вже коли вечірнє сонце торкнулося горизонту. Навколо були руїни широких, круглих будинків на деревах, деякі з яких уже обвалилися, а в окрузі було надзвичайно тихо, тільки шум річкової води, що текла неподалік, долинав до вух живих. Було, розведено багаття, розкладалися спальні мішки, розгорталися намети та освітлювалася територія навколо. Флінн неквапом бриняв по струнах якусь мелодію схожу на одну з тих, що долинати з храмів Творця цілими днями.