Шлях до земель демонів

На ранок, ближче до світанку, пролунала сигнальна труба. Солдати швидко прийшли до тями і, спорядившись у кірасу, латні рукавички, а також узявши по спису, начепили на себе шоломи-салади, що стали основним піхотним розпізнавальним знаком "свій-чужий" у бою Теократії Ллін та Імперіума Гнісс. Арбалетники одягали кольчужну сорочку і шапель на голову, брали арбалет і два сагайдаки болтів — усе, що потрібно влучному стрілку. Воїни вийшли на внутрішній двір та розділилися на дві шеренги, чекаючи на командира. Дівчина гордо вийшла до бійців у повному латному обладунку та закритому бацинеті з плюмажем. Вона деякий час вдивлялася в обличчя солдатів, що з надією дивилися на неї, однак вона не бачила в них сміливих воїнів — вони були налякані, але щось все-таки тримало їх тут. Нарешті, зібравшись із думками, Ернеста голосно почала свою промову.
— Воїни, славні служителі волі Творця! Я дякую вам за те, що не залишили нашу святу справу на півдорозі. Спочатку я збираюся повідомити вам імена тих, хто залишиться тут чекати нашого повернення: Даріан, Філліп, Жимільє, Люцифан та Больтранд. Ці п'ятеро — ми раніше були членами одного загону у фортеці Щит Світлоносного, ще коли цей край був під Імперіумом, а я — молодшим командиром. Вони до сьогодні охороняли ваш сон, вони — найвідповідальніші кандидати, тож сподіваюся на ваше розуміння. — Вона чекала якоїсь реакції, але, на диво, не почула жодних обурень, навпаки, ті, хто йде в похід, забули про дисципліну і почали вітати тих, хто залишається, обіймалися, щось розповідали та бажали успіху. Прочистивши горло, вона продовжила. — Тепер вони доглядатимуть цих рабів і наші пожитки. Ходімо, беріть тільки найнеобхідніше, віз не чіпайте — все на плечах. За два дні ми повинні пробратися на територію демонів і на третій заснувати там невеликий опорний табір. Подальші дії та план місії я поясню вже на місці. Чи є якісь питання? — Вона стала в очікуванні зворотної реакції, уважно вдивляючись у кожного солдата.
— Ні, немає. А якщо й є, то тільки ті, на які ви точно не захочете відповідати, — посміючись, вигукнув хтось із натовпу.
— Я постараюся, — запевнила вона жартівливим тоном.
— На вашу думку, скільки з нас виживе? — Ернеста була готова до цього питання, тож відповіла майже без затримки.
— За вашого бажання та старання виживуть усі. Але якщо хтось і загине, то назавжди залишиться в серцях тих, хто вижив, — здається, ця відповідь не зовсім втішила солдатів.
— А серед нас є хтось, хто може скласти вам романтичну пару? — на боязке запитання молодика всі воїни засміялися та підтримали його.
— Прямо з язика зняв, друже!
— Ні, я тут не для ваших любовних підкорень, не забувайте, де знаходитесь, — трохи зачекавши, твердо відповіла Ернеста.
— Вона нас усіх відшила! — чоловік із недоглянутою бородою щосили постукав по спині іншого солдата, на що той відповів ударом кулака по шолому першого. Почалася невелика бійка, але Ернеста не розгубилася і швидко розштовхала шаленців.
— Все, досить ваших дурниць, у багатьох із вас є родина та дружини — бачили б вони вас зараз...
— То що? Прожерли б нам усі мізки своїми капризами та ревнощами. Тю, налякала… — показуючи на напарника, відповів інший.
— Вони... Вони б пишалися вами. Ви йдете туди, куди багато великих воїнів і крок ступити боялися. Ви — справжні герої Теократії. — Здається, це саме те, що було потрібно, щоб трохи заспокоїти солдатів. Усі ненадовго замислилися над словами командира, а потім схвально кивнули.
— Тепер час вирушати. Попереду нас чекають великі неприємності та багато негараздів, але не забувайте, що світло Його завжди освітлює нас. — Під бадьорий крик загін озброєних людей висунувся зі своєї фортеці стежкою вперед на південь, у Мертвий ліс ельфів.
Одинадцять людей невпинно проходили крізь щільний туман, ступаючи по попелясто-сірій, горілій, м’якій, як велетенський пудинг, землі, під якою іноді хрустіли кістки попередніх жителів лісу. Очі воїнів були сповнені страхом і невпевненістю, деякі прошепотіли молитви, але були серед них і ті, хто не сумував і не падав духом. Флінн з цікавістю розглядав навколишній пейзаж, золотооких сов, що кружляли над загоном, а коли один із птахів сідав на гілку, він відразу намагався поцілити по ній своєю новою рогаткою.
— Тю, знову промазав. Арвіде, навчиш цілитися цією штукою? — Після чергового промаху він засмучено звернувся до старшого та більш досвідченого хлопця.
— Хех, та це легко. Дивися, тут лікоть трохи підніми… тримай так, не відпускай… вирівняй лезку… трохи лівіше… — Поки арбалетник навчав аристократа, один із воїнів підкрався до них і одним рухом вибив шкіряну смужку з руки Флінна, і та зі свистом ударила по пальцях, які тримали саму рогатку, залишивши тонкий кривавий надріз.
— Ти що, хочеш убити мене? — відкинувши все убік, блондин відразу взяв поранений палець у рот.
— Ах-ха-ха-ха! Ви бачили? Смокче палець від страху, як немовля! — голосно розреготався хуліган, потім до нього приєдналися й інші.
— Замовкнути всім! Далі дорога майже зникає, дивіться, не загубіться в цьому проклятому місці... — серйозним тоном із ноткою злості попередила Ернеста. Підібравши втрачену дисципліну, воїни стали ближче один до одного і дрібними кроками просувалися вперед. Хрускіт гілок у далечині та гукання сірих птахів давили на нерви; деякі, хто починав відставати, одразу панікували, а замикаючі оберталися, щоб знайти відстаючих, орієнтуючись на злякані крики та цокання металевих з’єднань броні.
Нарешті було оголошено привал і наказ розбивати табір на просторій галявині, коли вечірнє сонце вже торкалося горизонту. Навколо були руїни широких, круглих будинків на деревах, деякі з яких уже обвалилися, а в окрузі панувала надзвичайна тиша; тільки шум річкової води, що текла неподалік, долинав до вух живих. Розвели багаття, розкладали спальні мішки, розгортали намети та освітлювали територію навколо. Флінн неквапом бринькав на струнах якусь мелодію, схожу на одну з тих, що долинає з храмів Творця цілими днями.
— Судячи з мапи та компаса, нам зараз потрібно йти вниз за течією, на південь. Там, між скелями біля озера, має бути поселення демонів, — вивчаючи пергамент, сказав один із солдатів.
— Оце так, ти вмієш читати мапу? Міський хлопець, мабуть, — захоплено вигукнув його напарник.
— Так, за часів Імперіума було багато навчальних корпусів, зараз усі ці знання під владою церкви, — ностальгічно відповів співбесіднику перший воїн.
Інша пара солдатів відійшла від світла багаття на поклик природи в найближчі кущі. Та, розслабившись, вони не помітили, як зверху з однієї з гілок дерева, на своїй тягучій, товстій білій нитці спустився величезний волохатий м’яч. Незабаром він розправив свої шість лап і з жахливим вереском схопив хлопця. Отруйні залози на лапах цих гігантських павуків з кожним дотиком впорскували в шкіру людини отруту, яка спочатку послаблює жертву, а потім вводить її в несвідомий стан. Пропажу помітили вже надвечір, коли достатньо стемніло і проводився перерахунок перед вечерею.
— Командире, у нас проблема… — невпевнено звернувся до дівчини один із солдатів. — Як ви й наказували, ми провели перерахунок і не дорахувалися людей.
— Що? Скільки? — Ернеста стривожено зіскочила зі свого місця на бережку річки.
— Е-е, думаю, трьох.
— Що? І коли їх бачили востаннє?
— Та хто його зна, дуже мені треба задивлятися на різних мужиків, — трохи засміявся солдат.
— Та щоб вас… Так, повідом усім, нехай не розслабляються, у цьому лісі нас може чекати будь-що! І поклич до мене Флінна та Арвіда. Негайно! — З очей дівчини зник блиск теплоти та добра; там було щось темне, металево холодне. Воїн одразу схаменувся і поспішив виконати наказ.
Солдати, що розбилися на декілька груп, розглядали руїни ельфів і навіть примудрялися щось привласнювати собі серед цих обгорілих руїн. З заходом сонця всепоглинаюча темрява все сильніше стуляла своє кільце незвіданості навколо єдиного джерела світла — похідного багаття. Напружені солдати захопили зброю і пильно вдивлялися в темряву між деревами.
— Командире, ви звали нас? — до Ернести підійшов стривожений арбалетник, здається, у нього на обличчі з’явився новий синець.
— Арвіде, ти щось знайшов довкола? Може, сліди якісь?
— А, ні, я особливо й не вивчав місцевість, такі цікаві байки хлопці розповідали, — протираючи забите місце, весело відповів чоловік.
— Я рада, що ви вже потоваришували, дружній дух дуже важливий у нашій справі, але зараз розмова не про це. Я підозрюю, що тут блукають якісь хижаки. Ти з іншими арбалетниками маєш розвідати місцевість, але розділіть усіх на пари і не відпускайте факел.
— Як накажете! — помахом руки віддав честь солдат і пішов до натовпу.
— Міледі, ви звали мене? — з-за спини арбалетника вистрибнув Флінн.
— Так. Як настрій серед солдатів?
— Хм, розумно, що ви звернулися до мене. Зі мною вони дуже відкриті. Я не помітив важких переживань через зникнення, більшість схильна думати, що ті троє просто знайшли якісь чарівні гриби.
— Сподіваюся, це правда. — Їхню розмову перервав несамовитий крик з боку солдатів. Слідопити були атаковані, і Ернеста негайно кинула всі справи, щоб очолити бійців, і разом з усією своєю озброєною братією вони побігли на допомогу. На їхніх очах величезний павук, уже встигнувши отруїти одного зі стрільців, загортав людину в кокон.
Воїни натовпом накинулися на тварюку і швидко зарубали її, але за їхніми спинами, наче нізвідки, з’явилася ще пара велетенських комах. Вони вчепилися своїми клешнями то за шию, то за руку, але люди, що перевершували в кількості, майже без труднощів розправилися з монстрами, перетворивши їх у кашу з хітину, м’яса та крові. Однак через відсутність протиотрути цього і ще кількох поранених воїнів довелося добити, щоб не мучилися.
— Будь проклятий цей ліс, я не збираюся тут вмирати! — в істериці один із воїнів кинув свою зброю та спорядження і кинувся кудись у темну хащу.
— Стривай! Командире, ми маємо наздогнати його! Він наш односелець, він не виживе самотужки тут! — вигукнули його товариші.
— Так, ви двоє, за ним! Поверніть його цілим!
— Хвилинку! Ми не витрачатимемо життя наших солдатів на пошуки трусів. Вважайте його мертвим, — висловився Флінн. Від його слів у Ернести немов зупинилося серце.
— Що? Ми ж не можемо просто дивитися в спину тим, хто тікає в пащу чудовиська! — виправдовувала своє рішення дівчина.
— Можемо. Ті, хто не втік, цінніші за ці дурниці. У нас тепер замало людей, сил і спорядження, і дуже мала ймовірність, що ті двоє, хто підуть шукати втікача, повернуться. Ви рахували вцілілих? Враховуючи вас, тут вісім чоловік, — рівним тоном висловився хлопець.
— Але... — дівчина хотіла заперечити, але тут і заперечувати було нічим. Солдати налякані, а декого засмутить таке ставлення, але воно логічне та раціональне. — Пустимо, як ти й сказав: вважайте його мертвим... Тому я рекомендую нікому більше не відбиватися від групи. Нам додому ще повертатися. — Тяжко зітхнувши, вона закінчила свою відповідь і наказала повернутися назад до табору. Більшість полегшено зітхнула, швидко помолилася за померлих, не забувши обшукати мерців та забрати вподобані речі, і поспішила до світла табору. Ніч видалася напруженою, майже ніхто не зімкнув очей, тому щойно стало світати, був наданий наказ збирати речі і вирушати далі в дорогу.
Іти вниз берегом річки було складно: скрізь стирчали корчі та каменюки, а щільні чагарники очерету змушували робити невеликі гаки. Але ця річка мала особливість, яка відрізняла її від звичайних. Не було чутно нічого живого: ні жабки, ні комашки, ні рибки, ні пташки, окрім всюдисущих сов. Димка, що тяглася вздовж землі, підступно приховувала нерівності ландшафту і гострі, немов ікла морського чудовиська, камені, об які легко можна було розбити голову при падінні.
Під вечір загін вийшов із туманного мертвого лісу. Кожен член команди з полегшенням видихнув і ще раз помолився за душі тих, хто посіяв свої життя в тому проклятому місці. Але ось нова зловісна тінь нависла над воїнами — від величезного гірського хребта, що майже повністю перетинає континент від західного берега до східного. Ці кам’яні вершини мали лише дві пробоїни — західну та східну. В одній з них, а точніше в східній, і розташувалося демонічне місто, яке відкрилося групі вже на горизонті. Велика брудно-зелена галявина, що так незвичайно виглядала між мертвим лісом і дикою порожньою пустелею. Широкі халупи розташовувалися біля міських стін, охороняючи відносно малі поля екзотичних культур: кукурудза, соняшники, але й без знайомих ріпчастої цибулі, картоплі та квасолі. Майже людські дахи будинків стирчали з-за дерев’яного частоколу, а білі стовпи диму з димарів намагалися зрівнятися по висоті з найвищим піком хребта, що являв собою супервулкан під назвою Драконячий. За легендами, там досі мешкає дракон, незважаючи на те, що вся скеля вже давно охолола.
Ернеста наказала зібратися навколо себе й обговорити план.
— Командире, ось ми майже на місці. Яким буде наш наступний крок? — запитав Арвід.
— Для початку потрібно проникнути в поселення, злитися з місцевими та дізнатися про їхні внутрішні проблеми. За логікою, наше завдання буде натиснути на них, а потім, скориставшись метушнею, вбити їхнього ватажка.
— Фу, жити серед цих демонів... Починаю шкодувати, що погодився приєднатися до цього походу, — встряв Флінн.
— Накази командування не обговорюються. Працюємо заради батьківщини та миру. Це наше головне завдання, — суворо зиркнула на хлопця дівчина.
— Та мені взагалі начхати, наскільки більше жере лорд чи імператор. Головне, щоб самому вистачало вдосталь, — вигукнув один із воїнів.
— Кхм, повертаємося до теми. Потрібно непомітно розвідати навколишню місцевість і знайти можливі лазівки до поселення. Усіх свідків убити, але цим теж не захоплюйтеся: трупи також привертають увагу, як і ви самі. Усі зрозуміли? Тоді розподіліться на пари. Підмічайте кожну примітну деталь, — командирським тоном сказала дівчина. Солдати швидко знайшли собі напарників, а Ернеста залишилася за невеликим горбком під горою, чекаючи звітів.
Приблизно через годину місія на загальний подив пройшла успішно: тривогу вороги не піднімали, і всі повернулися цілими й неушкодженими. Пара солдатів доповіла, що міський частокіл не має проломів, а сторожових веж надто багато. Головні ворота охороняються ще краще, проте каравани проходять усередину без жодних перевірок — вартовий не оглядає вантаж і торговців.
— Але, командире, ви впевнені, що ми впораємося з цими демонами? Ми бачили там справжнього кабана на двох ногах у броні та зі зброєю, прямо як людина, — злякано сказав воїн з круглими очима.
— Так, воно точно того варте? Я не впевнений, що не обгажусь від страху, коли ця штука замахуватиметься на мене своєю довгою сокирою, — додав другий.
— Не бійтеся, це звичайні звірі зі зброєю. Від вас вони відрізняються лише зовнішністю та розумом. Знала я декількох демонів у минулому...
— І те, деякі дуже схожі на мавп — шкода, що без хвостів, — пожартував Флінн, показуючи пальцем на свого волохатого товариша по зброї.
— Ти хочеш, щоб я тобі відрізав цей палець? Припини, інакше постраждає не лише він, — пригрозив чоловік у відповідь.
— Спокійно, ви зараз мені підказали ідею. Але попереджаю: мій план у разі невдачі надішле нас усіх до Творця.
— Що у вас на думці?
— Генрі, так? Як гадаєш, зможеш зійти за демона?
— Пані, і ви туди ж? — образливо відповів воїн.
— Ні, просто це справді може спрацювати. Захопимо один із караванів і причаїмося в возі, а ти, як торговець, проведеш нас, — очі дівчини немов сяяли геніальністю; здавалося, вона дуже пишалася цим планом.
— Зачекайте, надто ризиковано. У мене є план трохи кращий. Своєю магією та музикою я зачарую торговця демонів, і він сам проведе нас, поки ми відпочиватимемо серед їхніх товарів, — підкоригував її Флінн.
— Якщо їхні товари — це не людські голови, — пожартував інший воїн.
— Ага, чи ще якась мерзенна річ. Горщики, повні черв'яків-людожерів, наприклад.
— Так, не лякайтеся заздалегідь. Звідки ви взагалі ці казки дізналися? Ми візьмемо цю ідею на озброєння, Флінне. Зараз ми розпочнемо виконання плану щодо проникнення до столиці ворога. Але спочатку треба обійти місто і вийти на дорогу. Ідемо повільно та обережно, а також шукайте гарне місце для табору. Операцію будемо виконувати під ранок, коли дістанемося їхньої дороги, — закінчивши збори, лицарша очолила загін. Люди зшикувалися ланцюжком і обережно, огинаючи кам'яні пагорби просто під горою, рухалися вздовж річки, що впадала в туманне озеро на низині.
Вони йшли за два кроки від урвищ, уважно стежачи за кожним рухом, адже одна помилка могла коштувати всьому загону життя. Невеликими стежками, стрибаючи по валунах та впалим деревам, вони спустилися прямо до берега озера. На рівному пісочному пляжі розкинулося велике поле незвичайних фіолетових грибів.
— О, я вже думав, вечері не буде! — побачивши поле, один із солдатів кинувся до грибів і став жадібно їх зривати. — Вони ніби їстівні, пахнуть добре, — повідомив він своїх соратників і почав нещадно гризти шапочки.
— Гей, а ну виплюнь швидко! Я тобі що, мама? Стежити, щоб ви всяку гидоту в рот не тицяли? Дорослі чоловіки ж! — розлютилася Ернеста.
— Та заспокойтеся, я досвідчений травник був у себе на селі. За запахом розрізняю вже, яка отруйна рослина, а яка ні. Налітай, браття! — з повним ротом вигукнув він. Інші солдати, що явно зголодніли, почали пожирати гриби.
— Ну як так? — Ернеста зітхнула. — Хоча, судячи з усього, тут місце непогане для табору. Майже без відпочинку шастаємо цими каменюками, — сказала вона сама собі. — Гаразд, солдати, слухайте мене: готуймося до ночівлі, розпалюйте вогнище, — наказала Ернеста.
Почувши про відпочинок, солдати на мить зраділи, але, згадавши минулу ніч, помітно занепокоїлися.
— А на нас демони не накинуться?
— Не впевнений, що тепер засну десь окрім рідного ліжка, — шепотілися воїни, але наказ послухали всі. Кинувши гриби, вони почали облаштовувати табір.
Цього разу воїни побудували укріплення: гострі кілки були розставлені по периметру, намети поставили щільніше один до одного. Але почуття небезпеки не покидало людей. Вони боялися далеко відходити, втратити напарника з поля зору, ступити у в’язку пітьму. Бачачи душевні муки своїх підлеглих, Ернеста виступила перед ними з промовою.
— Солдати, всі слухайте мене! Я, Ернеста Редроз, клянуся всю цю ніч не спати, не втрачати пильності та готовності до бою. Я ваш командир і повинна йти на жертви заради вас, тому що вірю в вас. Я вірю у вашу рішучість та хоробрість у відповідальний момент. А зараз прошу довіритися мені, моєму мечу, хоробрості та відданості нашій справі. Я присягаюся стати берегинею вашого сну. Більше я не можу дивитися на ваші страждання, як і на страждання нашого народу. Поки що я не можу захистити країну, але можу захистити вас, а ви — захищайте те, у що вірите самі, як я захищаю вас, бо вірю у вас. Спіть спокійно, бо Кривава Роза з вами, — з піднятим догори мечем дівчина сміливо стояла перед воїнами у повному обладунку. На місячному сяйві її обладунки сяяли білим кольором, немов ангельське дихання огортало її постать.
— Кривава Роза? Я чув це прізвисько раніше...
— Це прізвисько одного з членів загону Довгого Леза. Найсильніші воїни були зібрані разом, щоб перемагати сотні демонів, а їхні особистості надійно приховували. Однак під час революції ми змінили рід діяльності та почали вбивати воїнів Імперіуму. Так, жодного разу і не буваючи в демонічній державі... — пояснила Ернеста тихим голосом, із тягарем на обличчі. — Але демонів ми вбивали. Багато розвідників та шпигунів посилалися в землі людей, гномів, ельфів. Але своє призначення ми так і не виконали і стали катами людей...
— Браво, чудова історія, Кривава Розо, — з натовпу вийшов Флінн, повільно плескаючи в долоні. — Цікава розповідь, але хочеться подивитися на вас у справі. Якщо ми хочемо спокійного сну, треба знати, чого варті ваші слова.
— Не називай мене цим ім’ям. Ти не знаєш, якою ціною воно закріпилося за мною.
— Гаразд-гаразд. Але все ж... Як щодо показового бою?
— Залиш свої ігри, тут ідеться про життя людей! Я ніколи не кидаюся порожніми обіцянками, якщо знаю, що не зможу їх виконати, тим паче, коли йдеться про життя людей, — вже значно розлютившись, дівчина не втрималась і вдарила хлопця по носі. Поки Флінн перетерплював удар, Ернеста перехопила його руку, підставила ногу та кинула хлопця на землю обличчям у гальку, сильно давлячи зверху й водячи його по дрібних камінчиках. Усе відбулося настільки швидко, що інші воїни зрозуміли, що сталося, тільки коли обличчя хлопця вкрила свіжа кров. Вони відтягли її від шляхтича та спробували заспокоїти командира.
— Ну що, ти зрозумів? Всі зрозуміли?! Я не хочу вашої смерті, тому зроблю все можливе, щоб усе йшло за моїм планом! Я не помру, це точно! І вам вмирати не дам! — рознервована Ернеста виривалася з рук кількох чоловіків. Але вона швидко прийшла до тями, коли побачила, що блондин знепритомнів.
— Гаразд, пройдусь уперед, розвідаю місцевість. А ви відпочивайте, будь ласка, — сказала вона. Діставши з рюкзака шматок м’яса, командир вирушила далі в туман.
Уже, коли чавкання і переговори солдатів стали віддалятися, Ернеста сіла на повалене дерево й почала обмірковувати ситуацію. Вона корила себе за нестриманість; у голові миготіли спогади про побиття її підлеглого. Згадалися минулі часи, коли її руки по плечі були багряні від крові, плюмаж на шоломі просочився кров'ю та став схожий на справжню червону троянду. Перед нею лежить її командир. Він проти цієї революції, але наказ батька... Інші Довгі Леза... Найпростіше буде самотужки придушити кожного, хто не згоден з позицією Теократії.
"Кривава Роза... Ти немов кривава роза. Захоплюєш своєю чарівною красою володіння мечем та калічиш ним, немов шипами, й ростеш у кривавій багнюці. Ось, яке прізвисько тобі підходить для цього загону... Але не тут твоє місце. Знайди себе та роби те, що хочеш, а не те, що потрібно іншим. Будь ласка..." Останні слова міцно зачепилися у свідомості дівчини, з'являлися перед очима і швидко зникали.
На сталевих рукавицях обладунків стікала свіжа кров, провина давила на скроні, а дихання почало згасати, ніби щось передавлювало їй шию. Ернеста повернулася до тями й відчула тиск чогось тонкого на шиї — її душили якоюсь мотузкою.
Вже на краю свідомості вона схопила кинджал на поясі та завдала кілька глибоких ударів по невідомому нападнику. Коли той упав, вона знову змогла дихати. Обернувшись, Ернеста побачила велетенську куницю, зростом з людину, в шкіряних обладунках і капюшоні. Вона корчилася від болю, а під нею розтікалася темна калюжа крові.
Кілька секунд Ернеста не могла зрозуміти, що відбувається. Вона була впевнена, що це хлопець прийшов помститися, але перед нею лежало повільно остигаюче тіло демона. Щойно вона захотіла доторкнутися до ворога, який ще мучився в останніх хвилинах життя, як відчула сильний удар по голові. Шолом злетів з її голови, вухами прокотився нестерпний дзвін, що заважав чути навколишній світ, а ноги підкосилися, і вона впала обличчям униз. Все розмилося перед очима. Вона мала знайти ворога, але органи чуття зраджували її. Проте слух почав повертатися, і вже можна було розібрати чиїсь кроки, що цокали все ближче. Здається, незнайомець підійшов до мертвого демона.
Вирішивши, що це гарна нагода для атаки, Ернеста почала повільно підніматися, проте обладунки видавали кожен її рух. Почувши її, ворог зі скаженим, нелюдським виском почав розчинятися у повітрі. Єдине, що вона встигла зробити, — це завдати удару мечем, вибивши в нього зброю, проте він повністю зник, і настала тиша.
Ще деякий час Ернеста залишалася напруженою. Що ховалося за темрявою? Коли демони повернуться? Що буде далі? Кожне з цих питань мучило її. Серце не зупиняло своєї шаленої ходи, кожен камінчик, кожен подих вітру між скелями викликав жах у її душі. Та нової атаки не було.
Трохи розвідавши місцевість, дівчина почала заспокоюватися. Нарешті вона могла дозволити собі опустити зброю, коли нова хвиля страху знову накотилася. Ернеста почула глухий стогін і чийсь плач.
— Батьку, навіщо ти покинув нас? — почулося незвичайною мовою, схожою на загальну, але з відмінностями. Ернеста пригнулася і сховалася за найближчим каменем. У тумані вималювалася людиноподібна постать з витягнутим обличчям і довгими рогами. — Дивись, його гриб уже добре проріс. Решта також, як тато? — Більша постать підійшла до першої й немов присіла поруч на коліна.
— Так, доню, кожен цей гриб — чийсь батько, мати, чоловік чи дитина. Така наша природа: коли наші тіла потрапляють у землю, на їхньому місці з’являються такі гарні гриби. Мудреці кажуть, що в них зберігаються душі померлих, і таким чином твій тато бачить нас прямо зараз. — Їхній голос був сповнений смутку. Після короткої паузи інший голос продовжив: — Гаразд, коханого ми відвідали, час повертатися додому, — це був грубий жіночий голос з особливим наголосом на звуки.
— Так, бувай, батьку, — на цих словах дві істоти зникли в тумані так само несподівано, як і з’явилися.
— Пані! — раптом зі спини пролунав інший чоловічий голос. Ернеста швидко виставила меч до обличчя незнайомця, кінчик леза завмер біля носа несподіваного гостя. Але, впізнавши Арвіда, вона полегшено зітхнула.
— Арвіде, бовдуре, хіба можна так підкрадатися до дівчини? Що хотів?
— Пробачте, що налякав. Ви спостерігали за цими демонами? Я бачив труп там позаду. На вас напали? — стривожено запитав чоловік.
— То були демони. Я не одразу зрозуміла… Вони володіють якоюсь магією, один із них немов сильно вдарив мене по шолому з відстані й розчинився у повітрі прямо на моїх очах, — стримано відповіла командир.
— Якщо чесно, я досі трохи сумніваюся, але швидше за все, то були розвідники. То точно були демони — таких створінь не може існувати на світі. А ще, судячи з розмови тих двох, ми, мабуть, на їхньому цвинтарі, — солдат пройшовся навколо, штовхаючи ногою капелюшки фіолетових грибів.
— Схоже, а ці гриби... О Творець, треба швидко інших хлопців зупинити! Вони… — занепокоїлася командир.
— Вони вже наїлися, — випередив її Арвід.
— Чого? — з оком, що вже нервово смикалося, перепитала вона.
— Вони вже наїлися і сплять, як убиті. Але я перевіряв — це тільки сон. А прийшов я сюди, щоб повідомити вам про це та запропонувати вам також відпочити.
— Ясно... Але я присягнулася захищати їх. До речі, а що з Флінном?
— З цим аристократом усе добре. Ми про нього попіклувалися, і тепер він теж спить. І вам це раджу — я заміню вас, не хвилюйтеся, це буде нашим маленьким секретом.
— Ну, гаразд. Але якщо щось трапиться — розбуди мене, — трохи замислившись, відповіла вона.
— Звісно, а чи означає це, що я знову стаю сержантом? — посміхнувся Арвід.
— Ні, ти просто перший-ліпший, — серйозно й ані секунди не вагаючись пояснила вона.
— Зрозуміло. А після цього походу я можу очікувати на підвищення?
— Якби звання так легко було здобути, у нашій Теократії вже кожен другий був би знатним лицарем.
— Ось як... Думаю, ви маєте рацію. Тоді я піду, спробую вивчити ту зброю, яку ви здобули у ворога.
— Ага, а я тут і відпочину, — Ернеста присіла на землю, але, зламавши кілька грибів, перелякано відскочила і примостилася на камінь, пильно стежачи, щоб демони не з'явилися ще звідкись. Проте повіки невпинно злипалися, занурюючи її в сон.
Коли вона прокинулась, вже настав ранок. Веселі чоловіки в броні зібралися навколо командира під жваві звуки струн Флінна.
— Рада, що ви відпочили, але нам слід негайно вирушати, — швидко підвівшись, вся зарум’яніла, наче нічого й не сталося, привітала воїнів лицарка. У відповідь почула сміх і жарти про її нічну промову.
— Не хвилюйтеся, ми не зневірилися у вас. Арвід показав нам мертвого демона, якого ви вбили, завдавши йому тринадцять ударів ножем. Ви діяли на певність, щоб точно не встав?
— Ух, ну й жінка страшна, — коментували воїни.
— Звісно, ми готові й набрали провіанту вдосталь, — поплескуючи по туго набитому мішку грибів, відповів один із солдатів.
— А ось як… Ну, як знаєте, — ніяково відповіла командирка і швидким кроком рушила вперед.
— Що з нею? Хм, цей їхній внутрішній сік і справді додає особливого смаку, — набиваючи рота могильними грибами, сказав інший солдат.
— До речі, я підслухав розмову демонів: ці гриби для них щось на кшталт надгробків. На місці померлих, мовляв, виростають ці штуки, — попередив Арвід.
— Та яка різниця, якщо смачно й не отруйно? Я ж правий, браття?
— Так! — в один голос погодилися решта солдатів.
— Якщо чесно, я теж не особливо люблю цю гидоту… Ходімо швидше, а то заблукає наша сумлінна командирка, — закінчивши грати на інструменті, Флінн підбадьорив солдатів.