Нова історія, що продовжує стару

Рудоволоса дівчина в повних білих, немов сніг, обладунках з гравіюванням двох троянд, які оповили грифона своїми шипастими стеблами, стояла струнко, з гордо піднятою головою посеред багато прикрашеного кабінету. На лівому наплічнику висів сірий плащ із таким самим гербом, як на нагруднику. Навпроти неї був письмовий стіл, за яким сидів суворого вигляду чоловік років п'ятдесяти. Сиві скроні відблискували сріблом від світла, що проникало через залите сонячними променями вікно, розташоване за його спиною.
— Лицар-капітане Ернесто, командування прийняло рішення про ваше підвищення як знак визнання ваших видатних заслуг і відданості у справі дисциплінування солдатів вашого загону, а також вашого значного внеску у військову справу, — його голос звучав упевнено й жваво, але невелике прохрипування свідчило про вік. Він швидко кинув погляд на дівчину, яка стояла перед ним, очікуючи на її реакцію, але вона смиренно чекала дозволу говорити й ніби статуя дивилася в простір. Прочистивши горло, командувач фортеці продовжив:
— Леді Ернесто, рада архієпископів поклала на вас тягар керівництва новим лицарським орденом особливого призначення. Його статут та всі інші питання ви вільні регулювати самостійно. Єдина умова — діяльність ордену та прийняття нових членів лежать на командирах інших орденів. Простіше кажучи, ви будете оперативною групою швидкого реагування, і якщо якийсь орден попросить допомоги чи доручить виконати завдання, ви беззаперечно зобов'язані його виконати. Однак рада архієпископів поки що не затвердила офіційний статут вашого ордену, тому вам доручено спеціальне завдання, від результату якого залежить доля всієї людської раси. Деталі місії містяться в цьому листі, будь ласка, візьміть його. Якщо щось незрозуміло, можете поставити запитання, — він простягнув запечатаний конверт із підписом "Від архієпископа Валентина". Дівчина швидко взяла його в руки й пробігла очима його вміст.
— Командоре, місія в демонічних землях... Засіяти смуту у ворожих тилах... Завдання... — вона швидко змочила губи язиком і продовжила: — Завдання зрозуміле. Тут зазначено, що місце збору ордену — сторожова вежа поруч із фортецею "Щит Лліна", де ми зараз перебуваємо, на кордоні між Мертвим лісом та нашими землями.
— Так, місія далеко не з легких. Ти можеш відмовитися, але тоді тебе... — Я беру обов'язки глави цього ордену. Якщо це допоможе захистити звичайних людей від проклятих демонів, я виконаю наказ, — перебила чоловіка Ернеста.
— Хм. Ти, як завжди, віддана звичайним людям і своєму обов'язку перед ними, зовсім не так, як інші лицарі. Схоже, ця риса якнайкраще підходить главі ордену. До речі, вас будуть називати "Орден Його вироку". Носи цю назву з честю. Як я вже сказав, ви вільні вирішувати всі внутрішні справи на свій розсуд, головне — виконувати покладені на вас обов'язки. А тепер іди, готуйся. Найближчим часом гідних лицарів приведуть до місця збору. Наскільки я знаю, їх буде лише п'ятеро. Вони є найгіднішими та найпридатнішими людьми для цієї місії. Людство покладається на вас, — зробивши жест честі, чоловік дав зрозуміти, що дівчина вільна. Вона дисципліновано вийшла з кабінету та зачинила за собою двері.
— Не можу повірити! Нарешті вони визнали мене! — сповненим радості голосом Ернеста вигукнула на весь коридор кам'яного замку, але потім, усвідомивши, що це було досить вільно, зніяковіло озирнулася на всі боки. Переконавшись, що поряд нікого немає, продовжила свій монолог уже пошепки, ідучи вздовж високих стін, прикрашених декоративними обладунками та картинами, під променями світла, що проникало з маленьких віконець, розташованих майже під самою стелею. По підлозі пролягав довгий червоний килим із золотистою облямівкою.
— Я кілька років боролася за звання командира загону, переконувала інших офіцерів, що їхня жага до влади, грошей і слави не принесе щастя народу і не сподобається Творцеві. Я неодноразово намагалася переконати солдатів бути більш стриманими, благочестивими та принциповими, ставилася до них, як до сім'ї... І ось, мої старання помітили... Вирушаю негайно. Хм, який герб вибрати для нашого ордену? Хоча, насамперед потрібен статут, — промовляла дівчина, йдучи до своїх покоїв.
Сплеск холодної води в обличчя ніколи не був приємним способом розбудити людину, а в сирій тюремній камері інакше й не будять. Високий юнак спортивної статури з колючою щетиною і русявим волоссям, зачесаним назад, із прокльонами розкрив очі.
— Нарешті прокинувся. Радій, твій трибунал закінчився, але з кількома умовами, — у напівтемряві, де ледь сяяв ліхтар, стояв чоловік у чорному одязі та дерев'яній масці, що закривала все обличчя й мала лише отвори для очей і дихання. У руці він тримав ще вологе відро. — Тебе переводять у новий лицарський орден. Арвід Шин, старший син із бідної аристократичної родини, чий голова загинув у безславній битві. Ти страшний хуліган та порушник військової дисципліни. Якби я був головним, ти б не ночував у тюрмі кожного тижня, одразу полетів би до Творця! — він зробив невелику паузу, чекаючи відповіді, але бранець, здавалося, займався своїми справами, ця розмова була йому менш цікава, ніж вижати мокрий одяг. Тюремник глибоко зітхнув і продовжив: — Але все ж тобі дали другий шанс. Збирай свої речі, тебе відвезуть до нового командира та бази. Нарешті твоя хуліганська пика не буде тут маячити. — Сторож говорив гордовито, майже сміючись із хлопця за ґратами. — У тебе мало часу, поспішай. Як будеш готовий — поклич, — серйозніше додав тюремник і пішов назад у напівтемряву по своїх справах, щось насвистуючи собі.
Арвід сонно обмірковував почуте, поглянув у маленьке загратоване віконце на сонце, що сходило просто перед його очима, і сказав собі: — Тату, а я ж казав, що не згнию в цій тюрмі. Тепер я точно всім покажу, що став кращим за тебе! Доведу, що твої уроки не були марними, і перевершу тебе! — Після цього він почав приводити себе в порядок, готуватися вийти назад до людей. Розім’яв обличчя, підготував одяг і погодився: — Усього місяць просидів, не так уже й багато, але заріс як... — розглядаючи себе в калюжі, оцінив він свій вигляд.
Тим часом десь у Калікті, в маєтку одного з найбагатших аристократів країни, молодий блондин вальяжно сидів на гарному стільці, інкрустованому самоцвітами, за великим різьбленим столом із рідкісного дерева баобаба, що росте лише на піратському острові Йорр-Фагар. Загалом, обстановка навколо нього була дуже розкішною: різьблені квадратні колони з візерунками, покритими золотом, штори зі срібних ниток і кілька наложниць-рабинь обдаровували його своєю ласкою. Раптом до зали зайшов статний чоловік років п'ятдесяти, дорогий камзол і доглянута зачіска видавали в ньому статус впливової персони. Він із зневагою подивився на хлопця і голосно крикнув:
— Фліне! Знову ти ухиляєшся від своїх обов’язків, ще й рабів відволікаєш! Ану, забирайтесь звідси! — останнє призначалося для невільних дам, які зрозуміли це і поспішно залишили залу, щоб зайнятися своїми справами в маєтку.
— Батьку, чого ти такий нервовий? На, візьми яблучко або проведи час із однією з цих дам, — не зніяковівши, молодик узяв з підносу фрукт і кинув його чоловікові, але той легко відбив яблуко своєю палицею. — Все, досить з мене. Я думав ще почекати з цим, але...
— Що сталося? Мої старші брати відмовилися від спадщини? Чи вони всі померли? — невловимий момент смутку пролунав у його голосі, але через постійну усмішку та легкий сміх було важко зрозуміти, що це означало.
— Ти лише третій син, а смієш заїкатися про мою спадщину? Ти остаточно втратив совість... Мій знайомий, єпископ Деміон, розповів мені про новий лицарський орден... Пора тобі зайнятися справді дворянською справою! Збирай речі й усе необхідне, завтра ти вирушаєш у фортецю "Щит Світлоносного", що ближче на південь. Там є стара башта, яка слугуватиме місцем зборів.
— Ха, ти просто хочеш позбутися мене! Що, набридло вічно зневажати мене? Нехай цим займаються військові офіцери! Та я і сам по праву народження маю офіцерський чин! Гаразд, я, звичайно, корюся вашому слову... — раптом Флінн підвівся зі столу і шанобливо вклонився. — Але майте на увазі, я повернуся і все вам висловлю, не як син дворянина, а як син своєму батькові. Ти ще встигнеш захопитися моїми здобутками та подвигами! Моя слава полетить далеко за наші землі на весь Консіліус! — нарешті, він зупинився, щоб перевести подих, і завершив свою фразу гучним ударом долонею по столу.
— Усе сказав? — не відреагував чоловік, лише блимаючи очима з-під лоба.
— Ще й як, — уразливо відповів хлопець і попрямував до своїх покоїв.
Наступного дня Флінн, одягнений у гарне сяюче на сонці вбрання, з капелюхом, прикрашеним пером, і бузуками на плечі, вирушив у дорогу. За ним ішли кілька рабів, босоногих, але вдягнених у цілісний одяг. Хлопець сів у карету, не чекаючи батька, який обіцяв провести його. Невільники зачепилися за стоячі місця ззаду карети, і Флінн дав кучерові сигнал рушати. "Цікаво, як би він відреагував, дізнавшись, що я збираюся стати бойовим музикантом, а не лицарем?" — посміюючись, подумав Флінн.
Шлях до фортеці займав приблизно чотири дні пішки, а на кареті — три дні, залежно від вибраного маршруту. Дворянин вирішив проїхати найменш розробленою дорогою, диким, майже незасвоєним краєм. Шлях пролягав через фортецю Перехресного Вогню, далі по мосту та повз село Штуйц, прямо до точки збору. Яскраві квітучі поля зливалися в кольорову масу під швидкістю коней. Час був ранковий, але кілька караванів уже невпинно йшли своїм шляхом у гонитві за вигодою. Незабаром планувалося свято, День Просвітлення, — коли народ Теократії оголосив, що відокремлюється від Імперіуму Гнісс, бо не хоче мати нічого спільного з єретиками і любителями нижчих істот. Однак життя таких багатих аристократичних родин, як у Флінна, майже не змінилося, а навпаки — покращилося завдяки легалізації рабства, реформам і привілеям для магнатів і шляхтичів. Основна суть полягала в тому, що щомісяця прості люди повинні віддавати половину свого майна шляхетним господарям території, які, своєю чергою, розподіляють ці пожитки на користь церкви та влади країни, що трималася на раді архієпископів. Життя хлопця перетворилося на справжній рай. Майже справжній, якби не його батько та брати, які практично не вважали наймолодшого за члена сім'ї.
Минуло вже два дні, майже половину шляху було пройдено. Раби справно виконували свої обов’язки: готували вечерю, облаштовували табір, залишалися живими. Був момент, коли один работорговець мало не захопив їх, поки господар насолоджувався солодким сном. Декілька разів їх зупиняв патруль суворих солдатів Теократії. В отворах їхніх, відполірованих до блиску шоломів виднівся хижий погляд, немов вони шукали злочинця, якого розшукували вже третій рік. Проте все швидко вирішувалося, коли хлопець показував фамільний герб у вигляді татуювання на своїх грудях.
Від спогадів про минуле життя хлопець вирішив знову попрактикуватися в грі на бузукі. Цей інструмент ніби був спорідненою душею, шляхтич завжди знаходив відраду в створенні своєї музики. Тільки-но хлопець почав перебирати струни, як карета різко зупинилася. Кучер, судячи зі звуків, зліз зі свого місця та жваво попрямував кудись у бік невеликої лісосмуги, в глибині якої виднілися контури будинку, з димоходу якого виривався щільний білий дим.
— Гей, ти куди? — вискочивши на вулицю, гукнув Флінн услід кучерові, але дворянин одразу отримав відповідь, коли поглянув на невеличку галявину перед лісом. Дівчина неймовірної краси у напіввідкритій сукні, з довгим волоссям, яке спадало нижче плечей, махала своїми тоненькими пальчиками. — Гей-єй-єй, а ну стояти всім на місці! Чи ви забули своє призначення? — Раби хлопця теж не змогли чинити опір чарам незнайомки і пішли їй назустріч, незважаючи на попередження та накази свого пана. Дивно, але Флінн не відчував настільки сильного притягнення, як усі інші. Так, він бачив у дамі неймовірну красу, серце почало битися швидше, а очі не могли відірватися від неї. Він дуже хотів познайомитися, але бажання кинути всі справи і поринути в обійми таємничої красуні у нього не було.
— Любі мої, ходімо до мене додому, на чай із смачних трав. Тут недалеко, — посміхаючись і підморгуючи всім присутнім чоловікам, вона вказала шлях до будинку в глибині хащі. У цей момент Флінн відчув легкий магічний вплив. Його тіло саме смикнулося у бік будинку. Запідозривши, що тут коїться щось недобре, він вирішив прикинутися зачарованим, але перед цим закував рабів, що залишилися при своєму розумі, кайданами до карети. — Пане, ви справді хочете туди? — раптом подала голос золотокоса ельфійка. Її підкорений погляд відрізнявся від інших рабів: у зелених очах горів вогник боротьби та надії, що викликало в хлопця найбільший страх.
— Замовчи, через вас я пропускаю важливу подію в своєму житті! А чути від раба, який тільки про щось мріє, окрім добробуту свого господаря, та сподівається на власну волю, — це принижує мою честь! Начхати, ким ти була раніше, зараз ти під моєю владою, забудь часи Імперіуму! — закінчивши заковувати невільників, шляхтич стрімголов побіг до таємничого будинку. Всі його стіни були обплетені дикою лозою, а кам'яні основи та дерев'яні опори покриті мохом. Недовго розглядаючи місцеву архітектуру, хлопець із впевненістю увійшов усередину. В ніс одразу вдарив запах різних трав і квітів, від якого запаморочилася голова. Невеликий будиночок був напівтемним, на печі стояв чайник, а слідів трьох людей, які зайшли сюди раніше, не було видно.
— Ем, а де...
— Чш-ш-ш-ш! — Вона приклала палець до губ Флінна. — Ти хотів би побачити тут когось ще, окрім нас із тобою?
— Ні... — аристократ ніжно взяв незнайомку за талію і легенько поцілував. — Знаєте, ваша краса... Я б хотів спочатку дізнатися ваше ім'я. Мене звуть Флінн... Прізвище не має значення, я не вважаю себе частиною цієї родини.
— О, пане, ви такий багатий, але в душі бідніший за селянина, у якого відібрали всю землю. Я можу заспокоїти та збагатити вашу душу. Сповна, — голос дівчини був загадковий, довге чорне шовковисте волосся спадало на її плечі, а частина пасом закривала обличчя. Хлопець обережно підняв їх, щоб розглянути незнайомку, але перед його поглядом постало грубе обличчя з перекошеною посмішкою, в якій виднілися напівгнилі зуби та борода. Від жаху хлопець застиг, а в роті почала накопичуватися слина.
— Чому ви так дивитесь, пане? Ви вже не бажаєте мене? — дивна істота обняла аристократа за талію та міцніше притиснула його до себе.
— Геть! Геть від мене, тварюко! — Флінн щосили відштовхнув незнайомця і відскочив до протилежної стіни.
— Ах, невже моя магія закінчилася? Як не вчасно. Що ж, ти питав, де інші дурні... Вони там, внизу, але боюся, що вони тобі вже не допоможуть. Складно керувати шістьма кіньми без рук і ніг, — грубий прокурений голос замінив колишній співучий голосок, а при згадці про пропалих слуг він облизнувся.
— Ось воно що. Чудовисько прикидається прекрасною жіночкою! Розумно, — удавано захопився хлопець, водночас бігаючи очима по приміщенню в пошуках виходу.
— О так, дякую. Я довго практикував це чаклунство і доводив його до ідеалу, — бородань у сукні почав вихвалятися, і цього моменту вистачило, щоб шляхтич узяв бузукі за гриф і добре замахнувшись, ударив чоловіка по обличчю. Тремтячими руками, наповненими адреналіном, він доклав усю силу, і звук струн проїхав по вухах гучно, але з певною красою. Не встигнувши ухилитися, клоун інерційно зробив декілька кроків назад, перечепився через стілець та впав на стіл, своєю вагою розламавши його надвоє, залишившись непритомним.
— Фух, пощастило, що він такий слабак. Здається, я бачив, як кілька зубів вилетіли у вікно. Хе-хе. А я думав, навіщо тут стільки пахучих рослин? Тепер справді відчувається слабкий запах крові, — Флінн відкрив непримітний люк у кутку біля входу. Там, у темряві, нічого не було видно, однак різкий запах, рій мух і передсмертні хрипи повністю відбивали бажання залишатися в цьому місці, та й їсти більше не хотілося. — Треба швидше забиратися звідси, — прикриваючи рота, Флінн вибіг до карети. — Гей, зброд, хто вміє водити? Якщо добре постарається, я подумаю про ваше звільнення.
— Я навчався у військовій академії, — зголосився міцний русявий хлопець.
— Добре, як твоє ім'я?
— Я Іван, родом із...
— А, насправді мені байдуже. Їдь на південь, до фортеці "Щит Світлоносного". Ось мапа Консіліуса. Сподіваюся, читати ти вмієш. Давай швидше! — звільнивши останнього чоловіка, якого встиг прикувати, аристократ застрибнув усередину карети і почав чекати на відправлення, нервово стукаючи ногою по підлозі й не знаючи, куди подіти погляд. Усе ще перед очима мерехтіло обличчя того психа. Спочатку раб освоювався з керуванням і їхав не дуже акуратно, але все ж таки впорався зі своєю роботою, і через два дні Флінн уже доїхав до замку, а там за кілька годин опорний пункт ордену вже був близько.