Великий крок до справедливості, та початок ще більшої історії

По хвилястій дорозі, повній гострих нерівностей, неабияк зголоднілі звірі вже почали битися між собою, ще сильніше розгойдуючи воза. А коли повз пробігала зграя великих ящірок, ці звірі кинулися в їх бік і ніщо не могло зупинити цей ніщівний все на своєму шляху ривок. Команді довелося вистрибнути прямо на ходу, благо пісок пом'якшив падіння. Але віз не зміг вижити, через різкі перепади висоти його колеса розламалися в тріски, а потім через часті удари взагалі розламалося все дно.

— Щоб цих лютоволків бурею забрало! — розлючено гукнула миша.

— Та годі тобі, ми все одно скоро вже будемо вдома.

— Та так…

— Чш-ш-ш. Заспокойся. До вечора встигнемо дійти. — Левиця підскочила до миші та легенько обійняла її.

— Гаразд. Не гаятимо часу. — востаннє грізно зиркнувши у бік тварин, Лілфіна помахала їм кулаком і пішла вже пішки за товаришами.

Попелясті землі переходили в горбисту місцевість, а в далині вже виднілося Білокам'яне місто.

— Так, наскільки я пам'ятаю, через головні ворота нас не пропустять. – зауважила Лілфіна.

— А хіба ми не можемо замаскуватись? — відповіла Левіора.

– Ні… — зробивши невелику паузу, немов чекаючи доповнення вона продовжила сама. — Ну, це легше показати, аніж пояснити. Зараз сама все зрозумієш.

Дівчата підійшли трохи ближче до воріт міста, сховалися за невеликим барханом і Лілфіна дала Левіорі підзорну трубу. Біля воріт вишикувалася непогана така черга з торговців та інших мандрівників. Лілфіна жестом наказала дивитись уважно. У ролі стражників та за сумісництвом митників стояла групка чорних вовколюдей, вони неохайно обшукували вантаж прибульців, розкидаючи його з сумок і возів на всі боки і хижо дивилися на травоїдних криво скалячись, деякі навіть не утримували слини у себе в роті. Коли вони знаходили щось підозріле чи цінне, то швидко скручували руки господареві речей і відводили кудись за замкнені двері у стіні міста.

— Що це за бестаї? Не схоже, що вони є з цивілізованого суспільства, на королівську армію точно не тягнуть. — роздратовано запитала птахолюдина.

— Це банда місцевого намісника. Чорні вовки-канібали Роккі. — процідила крізь зуби повне зневаги назву банди Лілфіна.

— У якому плані канібали? І що за це Роккі?

— При минулому королі цей чорний, немов само чорнило вовколюдина, був грозою нічного міста і всього злочинного світу, напевно країни, найважчий їхній злочин, це те, що вони пожирають тіла своїх жертв. Їхня банда кровожерлива і численна, раніше вони часто пропонували свої послуги найомних мечів для "шляхетних" бестаїв, що не давало безперешкодно заарештувати і стратити їх усіх. Але це не найголовніше. Їхній ватажок, Роккі, має сильний артефакт у вигляді магічного чорного меча, спочатку може здатися що він обсидіановий, але це не так, якийсь невідомий метал усередині якого пульсує синє світло, придворний маг назвав цю зброю Пожираючим душу.

— І що в ньому такого особливого?

— Маг пояснив, що наша душа, це й наша сила волі, чим більше душа тим краще ти контролюєш і тим потужніше використовуєш магію. Як ти знаєш,багато бестаїв практикують магічну майстерність, навіть в побутових справах. Так от, цей меч поглинає магію з кожним пораненням і згодом повністю висушує живу істоту, відповідно пожирає душу. Повністю. Швидше за все, це властивість цього металу.

— Звідки ж ви так багато знаєте про нього? — зацікавлена Левіора вже загубила інтерес до банди Роккі, її цікавив артефакт.

— Раніше його носив один із давніх героїв, які перемогли у війні за нашу свободу, проте цей меч вважався загубленим, доки ми не виявили його в руках цього покидька. Так ще ця тварюка тепер намісник нашого Білокам'яного міста! — сильно стискаючи кулаки, розповіла всю потрібну інформацію Лілфіна.

— Виходить, просто пройти в місто в нас не вийде?

—  Ні, але я знаю прохід, таємний. — у розмову втрутилася Шарма. — Потрібно обійти місто з того боку, там замість стіни гіпсові двері, незнаючий бестай, навіть птахолюд, не помітить. Тому досить тут сидіти, треба поєднатися з союзниками.

— Точно. — з цими словами трійця почала рух на південь ховаючись за пагорбами від недбалих стражників на стінах та вежах.

Дійшовши до заповітного місця таємних дверей Шарма почала ощупувати стіну, поки її пазурі не зачепилися за невелику щілинку. Приклавши певне зусилля, вона відчинила легкі, гіпсові двері, прохід за якими був темний і вузький. Кам'яні сходи вели вниз уздовж стіни, обгортаючи приємною прохолодною, настільки не властивою в цих спекотних пісках. Дівчата зайшли усередину, закривши за собою прохід. Акуратно ступаючи в темряву, боячись провалитися в безодню потойбічного світу, вони повільно спускалися все глибше під землю, роблячи крок за кроком, сходинка за сходинкою доки не виявили поворот, з якого тьмяно виходило світло.

— Ми на місці.

— Стій, а раптом про цей прохід знає ця банда чорних вовків? — з побоюванням вигукнула Левіора.

— Не бійся, там усі свої, про це місце знала лише королівська родина. Та і якщо туди заблукає хтось чужий, його одразу прийдуть. Тож не переймайся. — Заспокоїла її Лілфіна. Трійця повернула в бік світла і перед ними відкрилася не маленька печера, контури якої окреслювали сяючі гриби, вздовж стін розташувалися різні намети, ящики, мішки та бочки, між якими ходили всілякі хижаки, травоїдні, жуки і навіть ящеролюди. Останні не виглядали як повстанці, вони були споряджені в однакову ламелярну броню з невеликими катанами на поясах, також відрізнялися вони особливою дисципліною серед інших. Дуже вогке для птахолюда повітря одразу перебило подих нащадка фенікса. А якщо стати в тихе місце, то можна було почути тихий гуркіт возів з поверхні міста.

Побачивши трійцю, всі повстанці насторожилися, але як тільки вони побачили Шарму, то одразу ж схаменулися та присіли на коліна і схилити голови.

— Принцеса Шарма, ми раді, що ви повернулися в здоров'ї та повні життя! — В унісон привітали її ящеролюди, інші бестаї не так офіційно, але з радістю рознесли цю звістку по табору і дівчат, які нещодавно прибули, майже відразу оточили підлеглі.