Великий крок до справедливості, та початок ще більшої історії

По хвилястій дорозі, повній гострих нерівностей, неабияк зголоднілі звірі вже почали битися між собою, ще більше розгойдуючи візок. А коли повз них пробігала зграя великих ящірок, звірі кинулися в їхній бік, і ніщо не могло зупинити цей нищівний ривок, що трощив усе на своєму шляху. Команді довелося вистрибнути прямо на ходу, на щастя, пісок пом'якшив падіння. Але віз не зміг "вижити" — через різкі перепади висоти його колеса розлетілися на тріски, а потім через часті удари розламалося взагалі все дно.
— Щоб цих лютововків бурею забрало! — розлючено вигукнула миша.
— Та годі тобі, ми все одно скоро вже будемо вдома.
— Та так...
— Чш-ш-ш. Заспокойся. До вечора встигнемо дійти, — левиця підскочила до миші та легенько обійняла її.
— Гаразд. Не гаятимемо часу, — востаннє грізно зиркнувши у бік тварин, Лілфіна махнула їм кулаком і пішла вже пішки за товаришами.
Попелясті землі переходили в горбисту місцевість, а вдалині вже виднілося Білокам'яне місто.
— Так, наскільки я пам'ятаю, через головні ворота нас не пропустять, — зауважила Лілфіна.
— А хіба ми не можемо замаскуватися? — відповіла Левіора.
— Ні... — зробивши невелику паузу, немов чекаючи доповнення, вона продовжила сама. — Ну, це легше показати, ніж пояснити. Зараз сама все зрозумієш.
Дівчата підійшли трохи ближче до воріт міста, сховалися за невеликим барханом, і Лілфіна дала Левіорі підзорну трубу. Біля воріт вишикувалася чимала черга з торговців та інших мандрівників. Лілфіна жестом наказала дивитися уважно. У ролі стражників і митників стояла групка чорних вовколюдей, які неохайно обшукували вантаж прибульців, розкидаючи його з сумок і возів на всі боки, хижо дивилися на травоїдних і криво скалилися, деякі навіть не утримували слини в роті. Коли вони знаходили щось підозріле чи цінне, то швидко скручували руки господареві речей і відводили його за замкнені двері в стіні міста.
— Що це за бестаї? Не схоже, що вони з цивілізованого суспільства, на королівську армію точно не тягнуть, — роздратовано запитала птахолюдина.
— Це банда місцевого намісника. Чорні вовки-канібали Роккі, — процідила крізь зуби повну зневаги назву банди Лілфіна.
— У якому сенсі канібали? І що це за Роккі?
— При минулому королі цей чорний, як саме чорнило, вовколюдина був грозою нічного міста і всього злочинного світу країни. Найстрашніший їхній злочин — те, що вони пожирають тіла своїх жертв. Їхня банда кровожерлива і численна, раніше вони часто пропонували свої послуги найманих мечів для "шляхетних" бестаїв, що не давало можливості заарештувати й стратити їх усіх безперешкодно. Але це не найголовніше. Їхній ватажок, Роккі, має потужний артефакт у вигляді магічного чорного меча. Спочатку може здатися, що він обсидіановий, але це не так — це якийсь невідомий метал, усередині якого пульсує синє світло. Придворний маг назвав цю зброю "Пожирачем душ".
— І що в ньому такого особливого?
— Маг пояснив, що наша душа — це і є наша сила волі. Чим більше душа, тим краще ти контролюєш магію і тим потужніше її використовуєш. Як ти знаєш, багато бестаїв практикують магічну майстерність навіть у побутових справах. Так от, цей меч поглинає магію з кожним пораненням і згодом повністю висушує живу істоту, відповідно пожираючи її душу. Повністю. Швидше за все, це властивість цього металу.
— Звідки ж ви так багато знаєте про нього? — зацікавлена Левіора вже загубила інтерес до банди Роккі, її цікавив артефакт.
— Раніше його носив один із давніх героїв, які перемогли у війні за нашу свободу. Проте цей меч вважався загубленим, доки ми не виявили його в руках цього покидька. А тепер ця тварюка — намісник нашого Білокам'яного міста! — сильно стискаючи кулаки, розповіла всю потрібну інформацію Лілфіна.
— Виходить, просто пройти в місто у нас не вийде?
— Ні, але я знаю прохід, таємний, — у розмову втрутилася Шарма. — Потрібно обійти місто з того боку. Там замість стіни гіпсові двері, непомітні для незнаючих. Тому досить тут сидіти, треба поєднатися з союзниками.
— Точно, — з цими словами трійця почала рух на південь, ховаючись за пагорбами від недбалих стражників на стінах та вежах.
Дійшовши до заповітного місця таємних дверей, Шарма почала ощупувати стіну, поки її пазурі не зачепилися за невелику щілинку. Приклавши певне зусилля, вона відчинила легкі гіпсові двері. Прохід за ними був темним і вузьким, кам'яні сходи вели вниз уздовж стіни, огортаючи приємною прохолодою, такою невластивою в цих спекотних пісках. Дівчата зайшли всередину, закривши за собою прохід. Акуратно ступаючи в темряву, боячись провалитися в безодню потойбічного світу, вони повільно спускалися все глибше під землю, крок за кроком, сходина за сходиною, доки не виявили поворот, з якого тьмяно виходило світло.
— Ми на місці.
— Стій, а раптом про цей прохід знає банда чорних вовків? — з побоюванням вигукнула Левіора.
— Не бійся, там усі свої. Про це місце знала лише королівська родина. І якщо хтось чужий потрапить туди, його одразу викриють. Тож не переймайся, — заспокоїла її Лілфіна.
Трійця повернула в бік світла, і перед ними відкрилася не маленька печера, контури якої окреслювали сяючі гриби. Вздовж стін розташувалися різні намети, ящики, мішки та бочки, між якими ходили всілякі хижаки, травоїдні, жуки і навіть ящеролюди. Останні не виглядали як повстанці — вони були споряджені в однакову ламелярну броню з невеликими катанами на поясах і вирізнялися особливою дисципліною серед інших. Дуже вогке для птахолюда повітря одразу перебило подих нащадка фенікса. А якщо стати в тихому місці, можна було почути тихий гуркіт возів з поверхні міста.
Побачивши трійцю, всі повстанці насторожилися, але як тільки вони впізнали Шарму, то одразу ж схаменулися і присіли на коліна, схиливши голови.
— Принцеса Шарма, ми раді, що ви повернулися в здоров'ї та сповнені життя! — в унісон привітали її ящеролюди, інші бестаї не так офіційно, але з радістю рознесли цю звістку по табору, і дівчат, які нещодавно прибули, майже відразу оточили підлеглі.
— Що? Ти... — не до кінця отямилася Левіора.
— Так, увесь цей час ти спілкувалася з принцесою Шармою, спадкоємицею престолу та володаркою Білокам'яного міста, — усміхнено відповіла левиця, помахала їй рукою та почала вислуховувати рапорти командирів повстання. Звіролюди миттю оточили господиню, і здається, там одразу ж почалися неминучі суперечки. У якийсь момент їх можна було переплутати зі зграєю справжніх тварин — літали папери, дехто почав махати зброєю та погрожувати опоненту, а Шарма весь час спокійно йшла до найближчого ставка, щоб помочити там свої втомлені лапи. Лише іноді окремі наративи змушували її вуха сіпатися, а брови — нахмурюватися.
— Серед цих ополченців багато досвідчених воїнів, більшість із них — колишні королівські охоронці, які покинули службу разом зі мною, коли я вирішила слідувати за своєю пані, — пояснила Лілфіна. Вона замовкла на деякий час, потім тяжко зітхнула та продовжила: — З того моменту, коли нас зрадили і намагалися вбити в тому лісі, ми зрозуміли, що боротися доведеться партизанськими методами.
— Але навіщо було приховувати це від мене?
— Думаю, ти сама чудово знаєш відповідь на це запитання.
— Довіра може коштувати життя, так? — зі смиренністю відповіла птахолюдка. — І що буде тепер?
— Принцеса відчула у тобі важливого союзника. Тут усі поважають і вірять її чуттю, — сказала Лілфіна. У цей час хтось із радників принцеси почав бурхливо психувати і ледве не кинувся на неї, незважаючи на товпу інших бестаїв. Проте пильні охоронці схопили нападника і почали топити його в тому ж ставку.
— Не дуже це жорстоко?
— Після зради, на жаль, такі часи. Досі є шляхетні бестаї, які не підтримують пані. З союзниками зараз скрутно.
— А що тут роблять солдати Вулканового міста?
— Нащадок бога-дракона, лорд Севанс, дуже лояльний до принцеси, відданий обов'язку перед законом його батька і в нього теж нагострений зуб на узурпатора Булдандіна. Лорд ящерів одразу запропонував свою допомогу. Їхня армія спеціалізується на бойовій та руйнівній магії і слабкому чаклунстві зміни матерії, — з радістю Лілфіна відповідала на всі питання без тягаря підозри.
— Пані Лілфіно, принцеса збирається зробити важливе оголошення, — ведмідь у сталевому нагруднику з великою сокирою в руках покликав розмовляючих.
— Схоже, невдовзі почнеться. Ходімо, — дівчата підійшли до натовпу, що зібрався. Там, на невеликому пагорбі, вже стояла Шарма, уважно вдивляючись у всіх присутніх. Голос левиці луною розносився по всій печері, і не було вуха, що не почуло б її мелодійний голос.
— Мені доповіли, що в нас уже достатньо ресурсів та солдатів для битви в місті приблизно на добу. Цього замало... для нашого минулого плану! Світ змінюється, і час іде вперед, змінюючи нас і наших ворогів, — з дещицею театральності почала свою промову дівчина. — Наразі багато військової сили зосереджено навколо Зеленого міста, столиці узурпатора. Мені також доповіли, що загін завойовників із півночі проводить якісь маневри. Це на нашу користь, кращого моменту не знайти. Перед тим, як я розповім вам подробиці повернення закону в наше місто, хочу представити вам Левіору, мою супутницю в цій нетривалій, але дуже результативній мандрівці, — раптом вона вказала в натовп, дивлячись на руду птахолюдку. — Вона — нащадок першого фенікса, прародителя птахів та засновника Надгірного міста! Вона — наш цінний союзник, який має сильний козир. Коли її спадкова сила пробудиться, ми остаточно видворимо цих злочинців, що зайняли наше місто, і здобудемо підтримку більшості птахоподібних бестаїв, оскільки наша феніксонароджена по праву повинна займати пост лорда. Привітаємо її!
Вірні бестаї розвернулися до Левіори і обдарували її бурхливими оваціями та схвальними криками. Від сором’язливості птахолюдка ще дужче натягнула капюшон та відвернулася від усіх, але нарешті її врятував голос принцеси.
— А тепер — наш новий план. Ви всі, вірні воїни народу бестаїв, почнете вуличний бій із чорними вовками, а потім спробуєте прорватися до палацу. Більшість стражників відвернеться на вас, а ми втрьох проникнемо через таємний люк у сам замок і спробуємо повалити Роккі Чорного Вовка з трону нашого міста. З його головою в наших руках ця банда розбіжиться зі страху, а сила фенікса допоможе нам у цьому. Усім зрозумілий план? — вона блискучими очима, сповненими азарту, вкотре подивилася на своїх послідовників, намагаючись прочитати в їхніх очах відповідь.
— Так, принцесо! Ми виграємо для вас час, поки ви не вразите проклятого Роккі! — разом крикнули повстанці. Єднання з духом воїнів дарувало левиці радість і впевненість, однак попереду була важка ніч підготовки.
— Тоді завтра на світанку, ще до сніданку, ми починаємо. А зараз зберіться з духом — другої спроби в нас не буде. Повернімо закон у наше місто, покараємо узурпатора, і нехай запанують наші вільні міста бестаїв! — закінчивши полум'яну промову, принцеса різко розвернулася та пішла до свого намету, а Лілфіна, Левіора і ще кілька командирів послідували за нею для обговорення деталей плану.
На зборах командирів план обговорили детальніше і конкретніше щодо кожного загону, кожної вулиці, кожної хвилини. Коли все закінчилося, втомлена Левіора вирішила краще оглянути табір повстанців.
Ті бестаї, які помічали дівчину, з надією дивилися на неї, проте більшості не було до неї справи. За наказом принцеси відкрили останню діжку грогу. Варто зазначити, що весь алкоголь вироблявся в Зеленому та Підземному місті, хоча містом це було складно назвати — радше велетенський вулик в ущелині з безліччю розвилок і тунелів, найкримінальніше і найтехнологічніше серед поселень бестаїв. Саме там уперше винайшли порох. Комахоподібні спочатку використовували його для фокусів, але місцеві бандити швидко побачили в цьому чарівному порошку зброю, здатну зрівняти немагів із чаклунами та магічними звірами. Тепер вогнепальна зброя була поширена повсюдно на території Вільних Міст Бестаїв і відігравала важливу роль у воєнній машині країни. Інститут магії, звісно, швидко відреагував на нову зброю, прозвавши її благословенням Бога-дракона, ніби без нього бестаї нізащо не оволоділи б цією силою, тим самим надаючи їй магічного походження.
Але повернемося до повстанців. Стійки зі зброєю були розташовані по всій території, а ті, хто сильно нервував, заспокоювалися випивкою або розмовами з друзями під настільну гру. Загалом настрій у всіх був хороший, кожен із них вірив у те, що робить праву справу. Більшість із них були військовими, тому це не виглядало як розбійницьке лігво чи сільське весілля — усі поводилися стримано, але про емоції ніхто не забував. Головне — усі вони були впевнені у завтрашньому дні, хоча, напевно, й розуміли, що виживуть не всі.
— Так, місто пустіє з кожним днем. Страшно уявити, що діється в підвалах цих диких звірів. На плечі принцеси впаде важкий тягар, — птахолюдку зачепив діалог двох бестаїв — росомахи та ящірки.
— Мені байдуже, я тут за наказом лорда Севанса. Більшість ящеролюдей не хвилює ця громадянська війна. З нами наш батько Бог-Дракон, більше нам не треба.
— Ти притримай язика! — перший співрозмовник ударив кулаком об стіл, а його високий голос, сповнений гніву, здався співбесіднику смішним настільки, що той не втримався і легенько підсміявся. — Ваш лорд недарма довірився принцесі. Вона щира у своїх принципах і не обділена почуттям справедливості. Гідний правитель.
— Повторюся, мені все одно. Хай буде хоч великим героєм, хоч брудною безхатькою, я ціную лише родичів і свою батьківщину, — здається, ящірку не пройняв чутливий опис шляхетних якостей левиці.
Солдат драконячого війська був правий, але щось у його тоні стосовно левиці не сподобалося Левіорі. Вона захотіла втрутитися в розмову, але стрималася, щоб не підривати дисципліну.
— А чому я взагалі так відреагувала на його слова? Так, мені зараз зрозуміліша принцеса і її характер, але не думаю, що стала фанатом її персони… — промовила собі під ніс Левіора і пішла далі.
Під кінець дня і до глибокої ночі веселощі та бездумне пияцтво досі панували серед революціонерів. Звісно, кожен із них був стурбований і знервований думками про те, що на ранок може померти, тому всі намагалися провести ці години в повному бездум'ї. Тільки командири повстанців залишалися серйозними і стомлено оглядали печеру. Але вже через пів години вся армія стихла. Майже всі впали у п'яний сон, і лише нагнітаючий гул з поверхні, шум протікаючої води в стінах та приглушене рожеве світло від печерних грибів залишилися єдиними проводирями до світу вічного життя. Левіора присіла під невеличкий намет, ще раз поглянула на засіяну печеру сплячих бестаїв і приєдналася до цього об'єднаного трансу, з думками про завтрашній день. Коли птахолюдка була вже на межі свідомості, вона відчула чиєсь м'яке торкання. З останніх сил вона поворухнула очима і побачила Шарму, яка поклала свою лапу на плече феніксонародженій, а зверху поклала голову, одразу заснувши. На душі Левіори стало тепліше.
І ось настав день штурму. Табір знову ожив — збуджені бестаї, немов мурахи, збиралися на бій з велетенською твариною. Озброєні та споряджені воїни чекали від принцеси напутньої промови. Сама левиця теж була сповнена бадьорості та впевненості: те, як вона стояла, який у неї був погляд — усе вказувало на рішучість її дій. Здавалося, ніщо вже не зупинить запущений нею процес, навіть вона сама. Усі це відчували.
— Бійці, я залишила сантименти позаду, у майбутньому бою вони нам не знадобляться. Вам раджу зробити те саме. Бийте зрадників і бандитів, не шкодуйте себе в ім'я справедливості, закону та мене! Адже ворог не буде шкодувати вас, так само як не шкодує мирних жителів не лише нашого міста, а й усієї країни! Починаємо штурм зараз! — бестаї підтримали принцесу бойовим криком і кинулися у вузький кам'яний прохід у печері, який вів у каналізацію. Звідти вже легко було пробратися на вулиці та привернути увагу військ противника до себе.
У цей час три дівчини пробиралися таємним проходом, який вів прямо до їдальні замку. Зсунувши фальшиву плиту з дороги, вони обережно вилізли просто в серце командування ворога. Усередині майже нікого не було, а судячи з віддалених криків, спалахів вогняних куль і звуків пострілів мушкетів, битва вже почалася.
— Левіоро, діємо за планом. Іди до скарбниці, ключ я тобі передала. Бери той артефакт і скоріше до головної зали, удвох ми лише затримаємо цього Роккі, без твоєї допомоги ми не переможемо. Не прощаюся, — підморгнувши, сказала своїй напарниці Шарма, дістала батьків кинджал і разом з Лілфіною попрямувала в бік тронної зали, де, найімовірніше, сидів один із найголовніших і найнебезпечніших ворогів.
Левіора мовчки кивнула і побігла в інший бік, орієнтуючись по карті, яку вона вивчала до ночі. Дівчина поспішала як могла, коли зустрічалися чорні вовки, вона без зволікань рубала їх своєю косою, забарвлюючи білі стіни мазками червоної крові. Кожен рух з-за рогу чи спини здавався ворожим. Усвідомлюючи важливість своєї місії, Левіора не могла заспокоїти серце, звук якого майже перебивав страшні вібрації та звуки вибухів назовні.
— Ось, наче воно, — нарешті нащадок фенікса стояла перед глибоким спуском у підвал, у кінці якого слабо блищав дверний замок. Поспішно відкривши його, птахолюдка опинилася не в скарбниці, а в якійсь лабораторії чи ботанічному саду, хоча тут було щось схоже на магічні предмети.
— Ото як. Ці повстанці прислали сюди птахолюдку? — голос, що звучав ніби з-під води, звернувся до дівчини з-за спини. Поспіхом обернувшись, вона побачила низьку зелену жабу з палицею та в голубому халаті, обгорнутому незрозумілою рослиною. Незнайомець не виглядав злісно, а швидше роздратовано. — Що ж, мій експеримент все одно пройде. Ти тут шукаєш щось? То забирай, але так легко ти це звідси не віднесеш. Познайомся з Грізлі! — з-під мантії жаболюда вистрибнула зубаста скриня, яка агресивно гарчала і бовтала своїм довгим, слинявим язиком, що виривався десь із глибини контейнера. Ця істота постійно скакала на місці та рухала своєю нестерпно скрипучою щелепою, з якої слизький та довгий язик постійно бовтався майже по всій кімнаті, забруднюючи всі стіни, стелю, підлогу та бестаїв своєю мерзотною слиною.
— Що це за тварюка? — перелякано відскочила птахолюдка, витираючи своє обличчя рукавом.
— Щоб забрати артефакт, тобі доведеться здолати мій магічний витвір! Мені все одно, хто переможе і хто пануватиме в місті, головне, щоб не заважали моїм дослідженням магії матерії. Тому бери, що потрібно, і приступимо до випробування!
— О, ти не знаєш, з ким зв'язався. Може, для простих бестаїв ці артефакти дадуть трохи більше сили, але вони не зможуть розкрити їхній потенціал без певних критеріїв, — немов у магазині, Левіора проходила між стійками зі скарбами, вивчаючи кожен артефакт, що спочивав під особистою вітриною, доки дівчина не знайшла те, що шукала. Коса Першого Фенікса. Її лезо було зроблено з дзьоба цієї могутньої істоти, а рукоять — із зеленої кістки ноги того ж бестая. Левіора, ніби заворожена, акуратно відкрила скляну скриню та з повною повагою, майже боячись торкнутися, взяла цю косу і вимовила заповітні слова.
— Батьку, твоя кров, твоя дочка продовжує твою боротьбу. Заради бестаїв, заради блага всього світу! Обдаруй мене своїм спадком, щоб повернути велич нашого роду! — Після цього невигадливого ритуалу лезо коси ніби оточило якесь руде полум'я, а очі дівчини запалали натуральним вогнем. Її пір'я стало переливатися вогненними кольорами, наче створені з самої магми, випромінюючи невелике світло.
— Що? Ці дрібнички і справді ще працюють? — здивовано вигукнув маг.
— Так, скоріш за все, усі реліквії, що тут є, чекають на справжніх спадкоємців. Але зараз настав час тільки цієї коси. Настав час явити всьому світу силу фенікса знову! — голос Левіори луною лунав у приміщенні. Як тільки Грізлі встав перед нею, вона легким помахом зброї викликала стіну полум'я, яка нещадно швидко, немов зголодніле море вогню, послала свою хвилю, занурилася та спопелила дивного мутанта.
— Ти чого це зробила? Експеримент, до якого я готувався стільки місяців! Ай, не важливо, створю нового. Іди, куди йшла, ти відкрила мені нові можливості для вивчення магії! — без страху крикнув маг і знову почав вивчати забуті ним скарби з лупою в руках, немов уже забувши про свого гостя.
На цей раз Левіора вже гордо крокувала палацовим коридором, не боячись нікого. Вартові, що підбігали на шум, відразу ж стріляли в птахолюдку з мушкетів, але та миттєво захищалася від куль своєю косою. Широке лезо давало можливість закритися від атак, а легкість зброї дозволяла ефективно махати нею однією рукою. За серію з кількох десятків помахів відчувалося, ніби пишна квітка розкривала свій бутон, тільки-но сонце сідало за горизонт. Захистившись від снарядів, вона здійснила круговий рух косою, і той випустив спіралеподібний струмінь вогню, який за мить вибухнув, рознісши своє буяння по всьому приміщенню, таким чином не залишивши нападникам жодного шансу на перемогу.
Зараз вона, впиваючись новою силою, від якої було складно навіть переставляти ноги, відчувала, як її зір трохи підточується, але легені ніби наповнював вогонь життя, дихалося так само легко, як вогонь поглинає папір. Так вона прямувала в тронну залу, дотримуючись свого договору.
Тим часом, поки Левіора здобувала свою силу, яка належала їй за правом народження, Шарма та Лілфіна пробиралися високими напівпорожніми коридорами палацу. За час їхньої відсутності тут багато що змінилося. Подерті килими, розірвані картини, розламані світильники, сліди кігтів на стінах та стійкий запах крові.
— Ці дикуни... страшно уявити, що творилося в них у казармі, — із зарозумілістю й гидливістю мовила миша.
— Цей бандит поплатиться за свої злочини. Давно пора, — упевнено, дивлячись уперед, відповіла левиця. — Ось там і буде наша перша велика перемога над тираном. Готова?
— За вами хоч на край світу! — радісно відповіла миша.
— Дякую за твою вірність, закону та королівській родині загалом, — після цих слів вони обидві зайшли в прохід, який був завішаний шторою з дорогоцінного каміння. Вони зайшли в тронну залу з правого боку від трону, на якому безтурботно спав чорний вовк Роккі. На ньому була броня зі шкіряними пластинами, обтягнута ременями, а на плечах висів червоний плащ з хутряною облямівкою.
— Це він. Яка, однак, необачна легковажність, — глумливо прошепотіла Лілфіна.
— Так, це шанс забрати меч, — вказала левиця на чорний меч із слабким, боязким синім свіченням, що лежав біля трону.
— Пані, навіщо забирати, якщо цей негідник просто зараз беззахисний? Ми можемо легко взяти і... — відповідь Лілфіни перервало йорзання на троні. Роккі з позіханням розплющив очі, смикнув вухами і повернувся в бік своїх гостей.
— О, принцесо. Старший казав, що ти прийдеш. Мені все одно, але він попросив принести твою голову якомога цілішою. Напевно, повісить над каміном разом із твоїм татком, — вовк, бризкаючи слиною, засміявся від душі.
— Закрий свою пащу, брудний канібал! Ти гадки не маєш, що накоїв за все своє брудне життя! — схопившись за рапіру, крикнула миша.
— О, командир варти, давненько не зустрічалися. Мабуть, дуже шкодуєш, що не вбила мене в тій тиші під час того бою, коли я був найманцем і допомагав твоїм нікчемам відбити атаку завойовників, — з глузуванням сказав вовк, а потім підвівся на ноги і схопив у руки свій чарівний чорний меч. — Ну, дівчатка, зійдемося в смертельному, але такому чарівному танці! — з явною насолодою вимовив останню фразу, вовк став у бойову стійку, скинув плащ і жестом запросив суперників атакувати першими.
Дівчата в одну мить розійшлися в різні боки, намагаючись атакувати з обох сторін. Лілфіна була менша за противника в половину, що не давало їй зручного випадку для влучання, а у Шарми був лише батьківський кинджал, що не дозволяло безпечно проводити атаки, потрібно було дочекатися вигідного моменту.
Нарешті королівська стражниця першою завдала шквалу колючих атак, але всі вони були зблоковані досить товстим лезом дворучного меча. Зброя ворога здавалася масивною, хоча такою вона й була, але вовк уміло рухав кистями, що допомагало легше й швидше реагувати на точкові удари в невеликій області. У цей момент зі спини, видаючи рик молодої левиці, Шарма спробувала встромити свій ніж у спину вовку, який відволікся, але той відпустив другою рукою свій меч і вдарив дівчину рукою. Не встигнувши зреагувати, вона прийняла удар і відлетіла на невелику відстань, забившись об сходи під троном.
Лілфіна ж увесь час рухалася з боку в бік, очі Роккі не встигали вловити зручного моменту для удару, кілька помахів на попередження, але лезо його смертоносної зброї лише з загрозливим виттям розрубало повітря.
— Типовий гризун, стрибаєш, бігаєш, може, ще в свою нору втечеш? Ти мені не надто потрібна, — насміхався чорний вовк.
— Це ще не все, блохастий, — відповіла йому Лілфіна. Вона спробувала завдати ще кількох ударів, які були вдало зблоковані, але замість останнього випаду вона дістала пістоль і вистрілила у противника. Такого він не очікував, тому пропустив кулю, яка пробила йому праву руку наскрізь. Кров разом із знарядом виплеснулася на, мабуть, єдину вцілілу картину Апострофа, батька Шарми. Вовк спочатку примружився від болю, але потім облизав свою рану і, ніби ресторанний критик, розкуштував її смак.
— Непогано, свинцевий присмак надає невеликої родзинки, запам'ятаю для майбутніх бенкетів, — посміхнувшись, він спробував ударити Лілфіну мечем, але та вдало відскочила, і удар влучив у плитку на підлозі.
— Чудовисько, — пролунало в нього за спиною. Як тільки Роккі обернувся, то відразу отримав удар кігтями по морді, але другий удар ножем він заблокував, схопивши руку нападниці в момент, коли лезо майже дісталося до його тіла.
— Ах, принцесо. Ти пахнеш так солодко... Шкода віддавати тебе цьому бичарі. Але старший багато зробив для мене, борг треба віддати, — принюхавшись до спійманої Шарми, він на мить випав з реальності, і це допомогло Лілфіні проткнути йому спину, але щільна шкіряна броня не дозволила кінчику рапіри навіть подряпати вовка.
— Досить цієї гри. Я зітру тебе, набридливу травоїдну. Шкода, так хотілося з'їсти, — кинувши Шарму в стіну, він повернувся до Лілфіни. Роккі грізно подивився на неї, а потім, глибоко вдихнувши, змахнув своїм мечем, і на місці, де пройшло лезо, утворилося щось небесно-чорне, що почало притягувати колишню командирку варти. — Побач, це одна із здібностей мого улюбленого меча! Я називаю її "Поглинаюча паща". Чим довше ти пручаєшся, тим сильніше вона притягуватиме тебе до себе, а коли притягне, то почне висмоктувати твою душу і тіло. Але не бійся, я розсічу тебе навпіл до того, як ти повністю висохнеш, — хизувався чорний вовк.
Лілфіна завзято чинила опір ворожій магії. Вона встромила свою рапіру в підлогу і намагалася втриматися за неї, але тонке лезо було занадто гнучким, тому це майже не допомагало. Чорна смуга все сильніше, немов невидимі мотузки на шиї, руках та ногах, притягувала її до себе.
І ось, коли сил пручатися майже не залишилося, незрозумілий жар наповнив тронний зал. Його джерелом була Левіора, яка нарешті прибула до своїх союзників, несучи нову силу. Спостерігаючи за сценою майже поразки своїх друзів, птахолюдка рішуче втрутилася у бій. Вона, кілька разів прокрутивши косу, викликала вогненний шторм у бік вовка. Лише дивом він уникнув атаки, ніби відчувши удар кожним волоском своєї шерсті, а чорне щось зникло, звільнивши Лілфіну, хоч та вже була знесилена.
— Ого, що це за курочка? Теж іграшкою користуєшся? Цікаво, — облизався вовк, реагуючи на Левіору.
— Я — нащадок першого фенікса. А ти — перешкода для відновлення справедливості та законності серед бестаїв, канібал Роккі!
— Хто ти така, щоб мене судити? Я виріс у нетрях Підземного Міста, де повно зброду, схожого на мене, але я зміг вибитися у великий світ, а ці невдахи так і залишилися на дні. Я не винен, що світ такий, який він є! Виживає найхитріший, найсильніший і найжорстокіший, — сказав вовк і встромив меч у підлогу, приклавши зусилля, щоб вирвати його так, щоб шматки плитки влучили по новому ворогові. Але Левіора відбила всі уламки.
— Ти виправдовуєшся, що світ зробив тебе таким, але ти помиляєшся. Якби світ вирішував за нас, ми вже були б у рабстві в інших рас, оскільки їхня чисельність і якість спорядження переважали. Не світ робить нас такими, а ми формуємо цей світ! І я тобі це доведу на твоїй шкурі, — слова Роккі зачепили дівчину. Вона приготувалася до атаки, але вовк несподівано сам кинувся на неї, розмахуючи мечем. Левіора ухилялася від усіх атак, відступаючи в коридор. Зброя ворога прорізала стіни, ніби гарячий ніж масло.
У вузькому коридорі вони обмінювалися ударами, пробуджуючи свою магію один проти одного. Кожна атака супроводжувалася жахливим гуркотом, світлом і свистом, навіть заворушення на вулиці, що супроводжувалися вибухами та пострілами, губилися на тлі сили цих артефактів. Палац поступово руйнувався після кожного удару. Штукатурка сипалася градом на бійців, камені випадали з віконних ніш, а віконні рами вилітали у тріски. Люстри на стелі шалено гойдалися, додаючи до музики битви залізне брязкання. Пройшло всього кілька хвилин, але обидва вже встигли досить виснажитися й отримати кілька незначних поранень: обгорілий хвіст, порізана нога. Але ці дрібниці не могли зупинити нікого з них — все вирішить лише смерть.
Зібравши всі сили для останньої рішучої атаки, Роккі провів серію хитромудрих ударів. Левіора вдало чинила опір, кілька разів відбиваючи зброю ворога в бік рукояттю коси, щоб завдати контрудару, але їй не вистачало місця для хорошого розмаху. Від інших ударів вона переважно ухилялася, але через вузький коридор зачепилася ліктем за стіну і не встигла відбити останній удар. Чорний меч наздогнав її, пробивши груди наскрізь. Палаючі пір'я поступово почали згасати, як і іскра життя в її очах. Вона випустила з рук косу, і та з гуркотом відскочила вбік. У її погляді було багато жалю, але найяскравіше читалася злість і жага помсти. Потім Левіора обернулася на попіл.
— Фух. Ну й виставу вона мені влаштувала. Гідна битва, щоб запам'ятати її. Гаразд, подивимося, що там з принцесою... — Роккі вже розслабився, поклав меч собі на плече і, насвистуючи якусь мелодію, почав повертатися до тронної зали. Але сильний жар не зник, він лише посилювався. Обернувшись, вовк побачив, як попіл, в який обернулася дівчина, засяяв яскравим помаранчевим світлом. Потім стався величезний вибух, який накрив вогнем половину білого замку, обпалюючи його стіни до вугільної чорноти. Чорний звір потонув у цьому полум'ї разом із своїми спільниками. В епіцентрі вибуху знову з'явилася Левіора, ціла та неушкоджена. Вона важко дихала, пам'ятаючи останні секунди перед смертю. Впавши на коліна, оглянула своє тіло — всі рани були зцілені, лише легкий брак сил нагадував про пережите.
— Батьку... Дякую тобі за цей дар, — вдячно прошепотіла дівчина, схиляючись на коліна. Вона озирнулася в пошуках небезпеки, але нікого не було поруч, лише чорний меч, який трохи поплавився, лежав поряд із плямою, що залишилася від колись могутнього ворога.
— Принцесо! — перше, що зірвалося з вуст Левіори, вона схопила холодний на дотик меч і побігла назад до тронної зали. Там вогонь майже не дійшов до Шарми та Лілфіни, які сиділи в дальньому кутку, спираючись одна на одну й обробляючи рани. Помітивши Левіору, вони спочатку злякалися і недовірливо її оглянули, але, коли вона підійшла ближче, вони поступово заспокоїлися.
— Цей меч... Усе позаду? — ледве тримаючись на ногах, спитала Шарма.
— А ця вогненна буря — справа твоїх рук? — косо подивилася на Левіору Лілфіна.
— Так, напевно. Завдяки силі прабатька я уникла смерті... Тепер я цінуватиму своє життя ще більше.
— Так... Треба... Показати... що перемога за нами... Дай мені цю залізяку, — тремтячими руками левиця схопилася за стіну і піднялася на ноги.
— Принцесо, може, краще я? — схаменулась Лілфіна.
— Ні, це маю зробити я. Це мій обов'язок, покликання та честь, — спираючись на колону, левиця піднялася на ноги, взяла важкий чорний меч у руки і потягла його до виходу.
Незважаючи на те, що був день, сонце закривали клуби чорного диму, а вулиці були просякнуті гаром, кров'ю та смертю. Бої все ще тривали, але Шарма, зібравши всі свої сили, вдарила чорним мечем по цегляних сходах, створивши гучний дзвін, що відлунився по всьому місту. Бій стих, а всі, хто міг, зібралися біля входу до палацу, дивлячись на побиту левицю.
— Бестаї! Тепер нам нема за що боротися! Це місто очищене від гнилі, яку тут посіяли Роккі та Булдандін! Цей чорний вовк упав від наших рук! Його зброя служитиме моєму народу як захист, але не як суддя чи кат! Нехай славляться бестаї вічно, серед усіх народів! — банда Роккі, що втратила сенс битви, опустила зброю й кинулася на вихід із міста. Ті, хто присягнув на вірність узурпаторам, були взяті під арешт для подальшого розслідування. Цей великий крок у боротьбі за справедливість було здійснено, але багато чого ще потрібно було зробити.
Під вечір того ж дня до замку прибув гонець із Зеленого Міста. Невеликий загін завойовників із півночі вступив у бій із вартовими узурпатора Булдандіна. Чинний правитель вимагав від Роккі підкріплення для затримання цих шпигунів живими і для допомоги в розвідці навколишніх земель.
— Що ж, це наш шанс. Ми негайно виступимо. Спершу треба відновити місто, яке багато чого побачило й відчуло, як і його жителі... Лілфіно, знайди гідних радників, щоб на час моєї відсутності вони займалися цивільними справами. А я почну збирати військо. Час успадкувати справу мого батька і возз'єднати країну. Також попередь генерала Вулканового Міста, його армія ще знадобиться нам, — наказала принцеса.
Незабаром ми дізнаємося, хто ці шпигуни і яку роль вони відіграють у відновленні законної влади серед Вільних міст бестаїв.