Довіра та таємниці

Яка ціна довіри? Левіора зробила сміливий і в'язкий крок, довірившись двом, як вона вважала, повстанцям. Їй пощастило, бо вони знали, що принцеса жива. Більшого їй поки що не потрібно. Але якщо вони ніякі не повстанці? А раптом це таємні мисливці за головами, розбійники чи просто мандрівники, які не проти скористатися вигідним шансом продати птахолюдину гвардії? А якщо вона зараз зімкне очі, чи відкриє їх знову? Чи стане трофеєм у стінах замку її двоюрідного брата? Від цих думок мурахи пробігли по її спині.
Якийсь шурхіт за спиною раптом перервав політ думок дівчини. Вона насторожено розвернулася і побачила перед собою Лілфіну.
— А, це ти, — не особливо здивувавшись, дівчина продовжила тикати палицею у вугілля, намагаючись повернутися до минулих думок.
— Навіть не знаю, радіти чи ні, що ти ще не спиш, — миша підійшла ближче і присіла поряд до затухлого багаття.
— З чого така дилема? — поцікавилася птахолюдина.
— По правді, я не зовсім вірю твоїй казці, але якщо пані вирішила тобі довіритися... Я не буду нічого з тобою робити, поки вона не накаже, — миша прибрала свою руку з рукояті рапіри та трохи примостилася зручніше на невеликому камінці.
— Звісно, ми знайомі зовсім трохи, я все розумію...
— Ось як? Тоді даси відповідь на запитання: як цей артефакт допоможе у визнанні тебе справжньою правителькою міста?
— Я вже казала, що якщо нащадок фенікса торкнеться артефакту, то отримає частину колишньої сили та магії Прародителя, — вона важко зітхнула і продовжила: — Але ж тобі не це цікаво? Мій кузен увірвався до тронної зали, де в цей час сиділи мої батьки, з мечем стародавнього героя в руках. Заявив, що він — правдивий правитель, а мої батьки — узурпатори, які обманом правлять народом уже не одне покоління. Як я пізніше дізналася, батьків він не просто так заслав з міста в пустки замість страти. Вони розповіли йому про мене все, адже тільки в мене виявилася кров фенікса, і так вони заробили його милість. А я, маючи таке забарвлення, була йому як кліщ на носі, — на цей момент її голос уже почав виплескувати гнів. — Мене він вирішив таємно захопити і наказав привести живою чи мертвою. Але я вмію за себе постояти. Втікши з палацу, я тинялася по темних закутках, придумуючи план, чула багато чуток і нарешті зустріла вас.
— Зачекай, хочеш сказати, що будь-які воїни чи стражники пташиного племені можуть на нас напасти, якщо впізнають тебе?
— На жаль, так.
— Треба було нас попередити! Тоді б я тричі, ні — чотири рази подумала б, перш ніж... — миша ненадовго перейшла на крик, але швидко схаменулась і постаралася повернути нормальний тон. — Гаразд, як я сказала: бажання пані — моє бажання. Не сприймай її за простачку, інтуїція в неї дуже хороша. Був у нас хлопчина, людський. Його привели найманці як дар. А вона взяла та прийняла його собі на службу як таємного радника. Цей слуга займався безпекою пані від убивць та шпигунів. Брудна справа, не по мені, — Лілфіна знову схопилася за зброю.
— А ця левиця, певно, важлива дворянка. Чому ж ви обрали боротися проти теперішнього правителя?
— Помста і жага справедливості. У цьому ви з нею схожі. Її батька вбили, а всі вірні слуги, крім мене, напевно, теж пішли слідом за ним... батьком, — миша зробила невелику паузу, здається, вона намагалася щось згадати, та все не могла дістати потрібний спогад. Врешті-решт, пнувши пісок у вугілля, вона розвернулася в бік дороги, ставши спиною до Левіори. — Гаразд, вважай, що я поки що тобі вірю. Будь обережнішою і викладай усі сюрпризи відразу на стіл, щоб вони не стали фатальними. Сама знаєш, зрадити можуть навіть ті, хто був тобі дуже близький, — тепер вона легко підійшла до соратниці, поплескала її по плечу, тим самим ніби кажучи: "Продовжуй у тому ж дусі", і пішла назад відпочивати.
— Так... Довіра нині не в пошані...
Крім нічної розмови, стерв'ятників, що доїдали залишки вечері мандрівників, ящірок, одна з яких залізла на чобіт Лілфіни, та стрибаючих по горах козлів, ніч пройшла спокійно. Дівчата прокинулися майже одночасно, зібрали пожитки та приготувалися йти в дорогу.
— Левице, ти, я дивлюся, хоч і дворянка, але не така засоня, як усі, кого я знала, — дружелюбно вигукнула на привітання Левіора.
— Дворянка... Від дочки лорда чую! — перевівши стрілку розмови, посміхнулася левиця. Потім вона дістала мапу і почала вводити нову супутницю в курс справи. — Отже, наш план такий: йдемо в Степове місто цією дорогою. Дізнаємося про місцеві настрої народу і влади, потім вирушаємо до Білокам'яного міста, зустрічаємося з основною групою і продумуємо план революції з урахуванням отриманої інформації.
— Ти так одразу розповіла мені весь план... А що, коли я зраджу вас? — раптом запитала Левіора.
— Тоді ти не побачишся з принцесою, — Шарма знизала плечима у відповідь.
— Гаразд, то що ти там казала? — птахолюдина вирішила змінити тему.
— Так, он попереду дорога, вона веде до Степового міста, ідемо за мною, — командирським тоном сказала левиця, і весь загін рушив на південний схід по погано викладеному камінню, яке намагалося імітувати дороги старіших рас.
— А ось мені цікаво, як ти стала командиром? Що принцеса побачила в тобі? — Левіора знову почала запитувати.
— А як ти вважаєш? — загадково посміхнулася левиця.
— Ну, я думаю, ти доволі відповідальна та вірна. Незважаючи на труднощі, частиною яких я є, ти не відступаєш від мети, — недовго думаючи, припустила нащадок Фенікса.
— Думаю, ти применшила мої переваги, — не прибираючи хитрої та загадкової посмішки, відповіла левиця і потягнулася за своєю флягою.
Птахолюдина лише хмикнула у відповідь. Так, вони продовжили шлях у тиші до моменту зустрічі з іншим мандрівником.
То був старий віслюк, який керував візком, запряженим лютововками. Вантажна частина транспорту була накрита брезентом із парусини.
— Вітаю, пані, я бачу, ви мандрівники, підготовлені до нашого краю, але так само бачу, що вам не завадить обновка, — дід здавався беззахисним і слабким, але, як мандрівник правильно помітив, не готовим і слабким у пустках не вижити, тож дівчата зупинилися, щоб його послухати. Старий, напівзаплющивши очі, оглянув трійцю, а потім розкрив невеликий край свого брезенту. Там ховалися майже нова зброя всіх видів, броня будь-якого класу і навіть пара алхімічних продуктів.
— Ти ремісник? Вперше бачу бестая, який опанував стільки професій! — захопливо вигукнула Лілфіна.
— А це вже мій маленький секрет, — дід пустотливо підморгнув і постукав вказівним пальцем по скроні.
— Зрозуміло, але твої послуги нам не потрібні, старий. Іди своєю дорогою, — голос миші змінився, тепер вона говорила наказним тоном, ніби дворянин, що зазнався, проганяє слугу.
— Що ж ви так грубо зі старим торговцем? А якщо мені просто страшно самому подорожувати нашими пісками? Ви ж, як-ніяк, перша компанія за кілька днів.
— Тоді поклич своїх друзів до себе, обійняти бідолаху, — різким рухом Лілфіна дістала пістоль і вистрілила з нього під дорогу. На місці влучання утворилася дірка, в яку почав сипатися пісок. У той же момент невелика ділянка пустелі почала ворушитися, а потім з неї виринула квадратна дошка — тільки тепер стало зрозуміло, що там ховався люк, а під ним сиділа банда бестаїв з бандитською зовнішністю. Один із них уже стікав кров'ю та панічно підбурював напарників нападати.
— Ця тварюка нас виявила! За ножі, братва! — крикнув ще один із звіролюдів.
— Ну все, досить з мене, самі розбирайтеся! — наляканий старий віслюк стьобнув поводами по спинах лютововків, і ті кинулися далі дорогою, не звертаючи уваги на будь-які перепони.
— Ну й тікай, боязкий обманщик! — крикнула йому вслід Шарма, а потім дістала свій кинджал і стала в оборонну стійку. Група озброєних звіролюдів у пошарпаному одязі поступово оточувала трьох дівчат.
— Хлопці, навалися на них усі разом, це явно не прості дівки! — скомандував кабан із фіолетовим ірокезом і пов'язкою на оці. Схоже, це був їхній лідер.
— Пізно схаменулися! — вигукнула Левіора й замахнула своєю косою на розмах у бік нападників. Більшість розбійників швидко зреагували та відступили, але пара з них не встигла відскочити, тому їхні голови швидко злетіли зі своїх місць, забарвлюючи під собою пісок у темно-червоний і перетворюючи навколишнє середовище на багнюку.
— Ах ти курка недорублена! Я бестаїв не їм, але тебе обов'язково приготую в каструлі з величезним задоволенням! — агресивно рикнув на дівчину вовколюд, але між ними встала Лілфіна. Вона рухалася граціозно, швидко перебирала ногами і розмахувала своєю рапірою, наче зброя була продовженням її руки.
— Спробуй спочатку впоратися зі мною, — відповіла фехтувальниця вовку.
У той же час Шарма зчепилася в сутичці з лідером розбійників — кабаном з ірокезом. Він був озброєний великою сокирою, лезо якої вже почало тріскатися, та майже не мав одягу. Левиця зробила перший крок назустріч ворогові, і тут цей одноокий повільно замахнувся своєю зброєю, а потім різко рубонув повітря так, що сокира тягнула його за собою, хоча кінчик зброї все ж дістався до кінчика носа Шарми. Коли кабан опинився впритул до неї, він різко розгорнув сокиру, щоб негайно завдати удару знизу, але спритний помах рукою з боку дівчини, і на другому оці розбійника виступила кров — там залишилися глибокі сліди від пазурів. Ворог одразу став безпорадним, від колишньої зухвалості не залишилося й сліду. Зараз цей здоровань задкував назад, кинувши свою сокиру і з свинячим вереском кликав на допомогу "братву", але допомагати вже не було кому. Усіх перебили вірні друзі Шарми. Лілфіна поспішила закінчити страждання кабана і врешті проткнула його серце.
— Фух, а ви непогано б'єтеся, — захопилася Левіора. — Ось що означає воїни, обрані самою принцесою. Мабуть, нюх на надійних бестаїв у неї справді є, — спираючись на свою косу, почала відпочивати нащадок фенікса.
— Звичайно, ми не можемо програти якимсь волоцюгам, коли попереду на нас чекає бій за повернення трону, — дивлячись на переможених зверху вниз, промовила Лілфіна.
— Оце у вас настрій! — підтримала соратницю Левіора.
— Зачекайте. Ви це чуєте? — Вуха Шарми почали крутитися в різні боки, доки не зупинилися, спрямовані в конкретному напрямку. — Копита... якийсь табун чи... кентаври.
Попереду справді виднілася велика хмара пилу, що поступово росла і наближалася до мандрівників. Усього за двадцять метрів стало видно, що це цілий загін озброєних луками та глефами кентаврів, розміром у п'ятнадцять осіб. Досягши дівчат, вони одразу оточили їх, утворивши коло з копій та стріл.
Один із прибулих, швидше за все їхній головний, грізно оглянув поле бою. Спочатку його погляд швидко пройшовся по вбитих, потім він уважно подивився на мандрівників. Троє подорожніх виглядали не агресивно налаштованими, але настороженими. І нарешті цей кентавр із майже кам'яним обличчям розпочав діалог.
— Це ви їх порубали? На бандитів не схожі, мандрівники? Чи, може, мародери? — людина-кінь з головним убором, оздобленим різноманітним пір'ям місцевого хижого птаха, уважно чекав на відповідь. Погляд у нього був спокійний, але твердий, здавалося, він бачить усі їхні недоліки та переваги.
— Спершу представся ти, — вперед вийшла Лілфіна. Вона поклала руки на стегна і оцінювально подивилася в очі конелюду.
— Я воєвода Степового міста Кіфал. Мій загін вистежував місцеву банду розбійників, які не бояться нападати на озброєні каравани в наших землях. Цей свин підходить під опис тих, хто вижив після нещодавнього нападу, — дивлячись на мишу згори вниз, чоловік демонстративно вдарив копитом об дорогу, підкреслюючи свій статус. — Ви троє вирушите з нами для перевірки на причетність до цієї банди. Якщо ви прості мандрівники, то я радий вітати вас у нас удома. Але поки що, прошу, віддайте свою зброю моїм воїнам. Будь ласка, поважайте закони наших земель.
Дівчата переглянулися між собою і неохоче погодилися на умови кентавра.
— Гаразд, Кіфале. Мене називають Джуса, а ця пташка в закритому плащі — моя напарниця, найманець Шина. Ми супроводжуємо цю пані до Білокам'яного міста, — з повагою відповіла Лілфіна.
— О, а як звати вашу горду пані, яка поки що й слова для нас не промовила? — з дещицею сарказму відгукнувся кентавр.
— Самфіра. Я Самфіра з купецької родини Білокам'яного міста. Мій батько та мати разом управляють бізнесом, а я подорожувала до Надгірного міста, щоб укласти комерційну угоду, — з гордо піднятою головою і схрестивши руки на грудях, представилася левиця.
— Хм, ви дуже схожі на зниклу принцесу. Хоча я бачив її всього кілька разів, коли вона була ще зовсім малою, — в голосі, що звучав, немов хрускіт могутнього дуба, який стоїть проти вітру, прозвучала тепла, немов мед, нотка.
— Мені часто говорять про нашу схожість, — продовжуючи ховати очі й уникати зорового контакту, Шарма вдивлялася вдалечінь.
— Що ж, тоді залазьте на мене. Ми бігаємо набагато швидше за інших бестаїв, надвечір уже будемо в місті.
— Робити нічого, везіть нас, — левиця першою застрибнула на спину кентавра, а потім те саме зробили ще двоє. З цього моменту подорожні перебували під охороною озброєного загону конелюдів, і було б далекоглядно дізнатися більше про їхні політичні справи в Степовому місті. Можливо, так навіть не доведеться надовго затримуватися у них у гостях.
— Кіфале, а можете розповісти більше про ваше плем'я? — поцікавилася Шарма.
— Хм, чому б ні? Наскільки вам відомо, наші предки були кочівниками і ніколи не мали постійного місця проживання. Але згодом наші батьки зрозуміли, що збирання та полювання вже не вистачає, щоб прогодувати всі сім'ї, які тільки й ростуть і ростуть. Вони знайшли хорошу рівнину, з родючою землею, майже безпопелясту, але суху, з золотистою травою. Так вони й заснували Степове місто.
— Дуже цікаво. А як ви виживаєте? Наскільки мені відомо, там майже немає ні дерев, ні річок, ні озер.
— Так, з цим у нас складно, але кілька криниць вистачає для розведення корів. Їхнє молоко у нас замість води, їхні шкури — замість одягу, і для облаштування вігвамів нам теж вистачає ресурсів. Зараз леді Беатріс, наша провідниця у майбутнє, планує домовитися з Верховним вождем Булдандіном про заселення нашого племені на нових, завойованих землях найпершими. Не сказав би, що нам тяжко живеться, але якщо леді вважає це правильним, народ її підтримає, — з лютою гордістю та повагою пояснив Кіфал.
— Ви сліпо йдете за своїм вождем, навіть не думаєте про можливі наслідки і не розглядаєте інших варіантів вирішення проблем? — зацікавлено запитала Левіора.
— Ні. Але вождів у нас обирають у священному поєдинку. Коли старий вождь помирає, будь-хто може стати його наступником, головне — перемогти інших претендентів. Результат битви священний, і ніхто не може оскаржити рішення наших предків, адже тільки вони обирають, кому допомогти отримати цю владу та відповідальність.
— Тобто ви робитимете тільки те, що вирішить ваш вождь, навіть якщо ви не згодні з цим? — продовжила приставати до кентавра нащадок Фенікса.
— Все так. Хто не згоден, може спробувати себе у священному поєдинку. Але таких дурнів у нас давно вже не знайти. Та й навіщо оскаржувати рішення, якщо це вибір наших предків?
Дівчата ще деякий час дошкуляли питаннями своєму новому знайомому, поки нарешті не дісталися Степового міста. Біля воріт, які виглядали як велика арка з кісток якихось велетенських тварин, стояла купка бестаїв, що не були кентаврами. Вони з надією дивилися на прибулих вояків, і коли дізналися, що всіх бандитів перебили, мало не плакали від щастя. Виявилося, що ці розбійники напали на караван служителів віри в Червоного дракона, осквернили вівтар, який перевозили монахи, і вбили багатьох священиків. Також ці вцілілі заявили, що Лілфіна, Шарма і Левіора не є членами тієї банди.
Кіфал, у свою чергу, щиро вибачився, наказав повернути їм зброю і запросив на святковий бенкет, який влаштовує леді Беатріс. Але трійця лише подякувала за запрошення і поспішно відмовилася, на подив кентавра. Ні, це було не через зовнішній вигляд поселення: велика кількість наметів різних розмірів, замість стін — дерев'яні кілки, що стирчали з землі, а по самому місту ходило багато корів, від запаху яких не лише сохне ніс, а й паморочиться голова.
Група тепло попрощалася зі священиками і кентаврами, які їх супроводжували. На знак подяки за знищення розбійників солдати подарували їм віз із лютоволками. Подякувавши, мандрівники з радістю прийняли дар і, помахавши рукою на прощання, рушили далі дорогою на схід до Білокам'яного міста.
— А чому ви відмовилися від пропозиції вечері? Мені здається, це був гарний шанс пробратися до міста та познайомитися з певними впливовими особами, — здивовано спитала Левіора, коли вони вже достатньо далеко від'їхали.
— Леді Беатріс — головний союзник узурпатора. Вона дуже вдячна йому за деякі послуги, тому підтримує кожну його ідею та пропозицію. Також армія кентаврів є практично найсильнішою у всьому Вождівстві. Якщо вони впізнають у нас злочинців, наші життя закінчаться одразу, — пояснила Шарма.
— Та й інформації ми довідалися й так. Після революції треба буде готуватися до жорстокої війни, — додала Лілфіна.
Нічна темрява все більше накривала цей край, поглинаючи матерію. Тільки ліхтар, немов перша зірка у світі тіней, допомагав розгледіти шлях. Дівчата старанно шукали місце, де можна було перечекати ніч, але вечірні тіні, що набирали сили, заважали мандрівникам. Судячи з мапи, скоро вони мали досягти невеликого лісу — гарного місця для табору, щоб сховатися від зайвих очей. Вкотре хлиснувши звірів, ті погнали віз уперед з новою силою. До пізнього вечора група досягла своєї мети.
Через моральну втому, накопичену за весь день, дівчата вирішили вже не розбивати табір, а відпочити у візку. Ролі на нічний дозор розподілили так: Лілфіна мала стежити, поки величезний місяць не пройде свій шлях від сходу до заходу, а решту часу до самого ранку сторожити повинна була Левіора. Заперечень не було, тому всі почали діяти за визначеним розпорядком.
Під ранок, уже коли Левіора заступила на свій пост, незвичний звук свисту вітру ставав дедалі голоснішим, як раптом перед невеликим багаттям приземлився білокрилий орел-бестай.
— Шановні бестаї, — рівний і приємний голос пробився до свідомості сонних подорожніх. Як тільки Шарма розплющила очі, її шерсть одразу стала дибки — табір був оточений десятком лицарів пташиного племені. Їхні блакитні нагрудники й обручі на головах з гербом Надгірного міста давали зрозуміти, що дівчата встряли у серйозні неприємності. Воїни тримали свої товсті кавалерійські списи вістрям до подорожніх, і лише їхній командир, судячи з усього, був беззбройним.
— Сере Плюмусе, чого вам треба в нашому таборі? — гордо відповіла Левіора, але через секунду вона зрозуміла, що її вогненно-червоні крила та голова помітні всім.
— Леді Левіоро, ми якраз вас шукали. Ваш двоюрідний брат, лорд Астран, дуже переживає за вас, — командир чемно схилив голову, а потім жестом руки наказав своїм воїнам оточити дівчину.
— Зачекайте, що це означає? — відреагувала на подію Шарма.
— Вибачте за незручності. Мене звуть Плюмус, із знатного роду Окрилених із Надгірного міста. Лорд Астран був глибоко засмучений втечею своєї родички і хоче повернути її. Прошу, передайте своїй супутниці перестати тягнутися до зброї, вона... — Як тільки він перевів погляд на Лілфіну, птахолюд ніби застиг, мов кам'яна статуя. — Лілфіна? Командир королівської варти Лілфіна з Білокам'яного міста? Це справді ви?
— О, вітаю, Плюмусе. Не бачилися з того зібрання лордів після смерті Верховного короля Апострофа... — розгублено відповіла Лілфіна, але потім швидко підчепила хвостом свою рапіру і кинула її в командира. Однак той встиг відреагувати, і змахнувши крилами, підлетів у повітря, а зброя встромилася в дерево, що стояло за ним. Інші воїни на мить відволіклися на суперечку, що дало можливість Шармі підкинути косу Левіорі. Втікачка швидко спіймала зброю і парою помахів оглушила шістьох птахолюдей, що оточували її. У цей час Шарма схопила свій кинджал і, погрожуючи ним, почала відводити Лілфіну, але шлях їм перегородили довгі, як мечі, білі пір'я.
— Обережно, Плюмус володіє унікальною магією, його пір'я гостре, як бритва, і міцне, як сталь. Ними він бореться та захищається. Потрібно швидше тікати, — попередила друзів Левіора.
— Лілфіно, не знаю, що ти задумала, але я поверну леді Левіору додому, — сказав командир, одночасно керуючи своїм літаючим пір'ям, розставляючи їх по всьому сектору.
— Вона мені потрібна, Плюмусе, і раджу тобі не плутатися під ногами — таке принцеса запам'ятає, — погрозливо попередила миша.
— Що ти сказала? Отже, принцеса жива... Ви хочете повернути рід Левиних на престол? — раптом ворожий командир засяяв ледь помітною надією. — Амбітна мета. Не знаю, як пані вам допоможе, але... — він замислився на кілька секунд, а потім із тяжкістю в голосі звернувся до Лілфіни. — Я можу тобі довіритися?
— Я анітрохи не змінилася. Я завжди буду мечем закону всіх бестаїв. Усе, що я роблю, — це мої принципи, і поки вони не розходяться з принципами моєї пані, я йтиму за нею, — твердо сказала дівчина.
— Я тебе почув... Я дам тобі два дні. Потім я заберу леді Левіору силою.
— Я сама вирішу, коли повертатися! Передай моєму двоюрідному братові, що скоро все зміниться! — втрутилася в розмову дитя Фенікса.
— Ви завжди були свавільні, шкода, що з вашими батьками трапилося таке... — зі щирою гіркотою сказав Плюмус.
— Ти не знаєш усієї правди, та й не повіриш, поки що. Я обіцяю, що в Надгірне місто повернуся не полонянкою і не вигнанкою, а правителькою! Запам'ятай мої слова, нянька типу тебе мені не знадобиться — сама дістануся, — впевнено відповіла Левіора.
— І все-таки, я наздожену вас за два дні. З повагою, Лілфіно, Левіоро... пані левиця, — командир знову чемно поклонився і, спустившись на землю, покликав загін до себе. Зібравши все своє пір'я, воїни миттю злетіли в блакитну височінь, де й розчинилися, немов цукор в озері.
— Ходімо, забудьте про його слова, Білокам'яне місто вже близько, — недовго думаючи, оголосила Шарма.
— Сподіваюся, плани змінилися на краще, — помітила Левіора.
— Так... — коротко відповіла левиця.
— Тоді вимагаю негайно привести мене до принцеси, — раптом птахолюдка зупинилася і спрямувала свою косу у бік левиці, у глибині її очей спалахнув невеличкий вогник.
— Що ти собі дозволяєш? — розгнівана Лілфіна хотіла дістати свою рапіру, але зброї на місці не виявилося — вона залишилася стирчати з дерева десь у лісі.
— Плюмус — добрий лицар. Якщо він щось обіцяє, то виконує це з абсолютною точністю. Лілфіно, ти, як я зрозуміла, була головою королівської варти при Апострофі? Я не гніваюся за ваш обман, але тепер ситуація вимагає істини. Де принцеса? І який у вас план? — Левіора трохи охолонула, але палаючий блиск в очах не зник.
— Так, ми добряче набрехали тобі, але, будь ласка, потерпи ще трохи, — Шарма по-котячому граційно проскочила під лезом коси і повільно пройшла за спину птахолюдки. Поправивши свій шарф і лукаво посміхаючись, прошепотіла їй на вухо: — Правда тебе здивує, але спочатку дійдемо до нашого таємного укриття. У нас багато друзів, і принцеса саме там. Знаєш, раніше я була набагато м'якша, недосвідчена і розпещена. Ці місяці мандрівок мене перекували. І скоро ти зрозумієш, про що я, — після цих слів спритна, мов білка, левиця переклонилася під рукою дівчини та стала перед нею. Потім підчепила нігтиком нижню частину дзьоба і одразу відбігла, уникаючи удару рукою на відмах. — Був у мене один хитрий раб... Своєю поведінкою він навчив мене бути нахабнішою і хитрішою... Показав, який є світ насправді. Ідемо, соратники чекають, — Шарма закінчила свою виставу і, застрибнувши на візок, погнала лютововків уперед. Здивована Левіора кілька секунд стояла нерухомо, намагаючись переварити те, що сталося, але, вирішивши, що далі все стане зрозуміліше, поспішила наздогнати своїх супутників.