Глава 12. Сутичка вночі

Як тільки Рудий відбіг на більш менш безпечну відстань, то трохи збавив темп. Він встиг разів п’ять, як вже було колись, дати собі обіцянку сісти на дієту і вести більш активний спосіб життя, коли це все скінчиться. Насилу діставшись господарського будинку, Рудий забіг всередину і зачаївся під диваном у вітальні. Скриньку ж навмисно залишив на видному місці біля розтрощеної підлоги.

Невдовзі біля воріт загальмувало авто і почувся тупот.

— Невже цього разу поліція так швидко зреагувала? — подумав Рудий і в цей момент двері відчинилися. В середину увірвалися Гість та його спільник. Рушимі жагою отримати скарб вони схоже забули про конспірацію та пильність. Постійно лаючись, вони заходилися шукати Рудого. А точніше скриньку зі скарбом.

— Де ти її сховав, дурний котяро?! — вигукнув Гість в котре не помітивши її майже в себе під ногами. Здавалося, що злодії вже почали їхати дахом.

Оговталися вони лише почувши сирену поліцейської машини за вікном. Покинувши канапу, яку підняли аби оглянути чи не лежить скринька там, Гість першим побіг до виходу. Рудий же очікував цього моменту. Він стрімголов кинувся злодію під ноги, і той, перечепившись через кота, нарешті побачив скриньку, яка опинилася у нього перед самісіньким носом. Забувши про все на світі він схопив її і спробував відкрити. Саме в цей момент на зап’ястках злодія замкнулися кайданки і поліціянти почали говорити завчені фрази про його права та все таке інше.

Спільник же вирішив всіх перехитрити, і виліз через вікно на іншу сторону подвір’я. Йому вже майже вдалося непомітно вислизнути на дорогу, як з квітів, що росли біля воріт, і які не встигли згризти коні, стрибнув чорний клубок. Кузьма досить добре розрахував траєкторію польоту, тому вчепився кігтями злодію прямісінько в спину. Той зойкнув від болю та несподіванки і спробував струсити кота. Але не тут то було. Кузьма міцно тримався і лише дужче заганяв пазурі.

Так його й затримала стажерка, якій знову наказали сидіти в машині і нікуди не висовуватися, та цього разу вона не послухалася. 

Гостя та його спільника відвезли до поліцейського відділку, а невдовзі до будинку приїхала родина Котликів. 

— Який жах, — повторювала Ліза переступаючи через відірвані від підлоги дошки та потрощені меблі.

— Грицько все одно хотів ремонт робити, — відповів Микола . — Коли не заговоримо з ним про це, він завжди жаліється, що не знає з чого почати. От тепер є слушна нагода.

— Нарешті вони завтра повернуться. Це ж треба таке було вигадати! Ще й родич. Надурив двоюрідного брата, що мама Інги потрапила в лікарню. Вони все покинули й подалися за двісті кілометрів уночі. Мало того, що ці злодюги телефони їхні вкрали на заправці, так ще й машину зіпсували дорогою. 

— Це тобі в поліції розповіли? 

— Так, поки ти там з ними паперові справи вирішував, мені стажерка  по секрету розповіла.

Наступного ранку коти та Микола  з Лізою зустріли довгоочікуваних господарів постраждалого будинку. Коти встигли до того часу перенести вміст скриньки додому.

 Не дивлячись на безлад, Гриша й Інга, тримаючи в руках світлини та заповіт прадіда, виглядали радісними та вдячними. За чаюванням їм розповіли усе, що трапилося за їх відсутності.

— Ви зробили більше, ніж могли, — сказав Гриша, нахиляючись до Рудого. — Завдяки вам ми повернемо землю предків в родину.

Інга, погладжуючи Кіру, додала:

— А ще ми тепер точно знаємо, що наші улюбленці — справжні герої.

Коти злегка розчервонілися від похвали (добре, що під шерстю це непомітно), але Рудий не звик вихвалятися та пишатися:

— Ми просто вчинили, як друзі. Друзі ж завжди повинні допомагати один одному.

Але Інга з Гришою почули лише муркотіння.