Глава 11. Секрет скриньки

Коли Рудий з Кузьмою прибігли на те місце, де мала б стояти автівка патрульної поліції, то нікого там не побачили.

— Де всі? — розгублено запитав Кузьма у друга, ніби той міг знати більше за нього.

— Мяу, — пролунало з кущів неподалік. 

Рудий повернув голову на звук і зустрівся поглядом з Кірою. Поруч з нею сиділа Маша міцно обхопивши лапами скриньку.

— Де поліція? — запитав вже у них Кузя.

— Коли ми прибігли, тут вже нікого не було, — сумно відповіла Кіра.

— Схоже, це справа рук ціх злодюг. От що вони мали на увазі, коли говорили про рацію і про те, що хтось там може скоро повернутися. Напевно це Гість влаштував патрулю хибний виклик, аби без перешкод дістатися до сховка, — припустила Маша і як завжди її логіка не підвела.

— Що ж нам тепер робити? — розгубилася Кіра.

— По-перше, треба дізнатися, що всередині, — сказав Рудий, перевіряючи, чи не пошкоджена скринька.

— Давай відкриємо її, поки є трохи часу, — підтримав Кузьма.

Коти обступили скриньку, намагаючись знайти спосіб її відкрити. Замок був старий, але дуже міцний. Кіра знайшла великий цвях, і разом із Машею вони намагалися підібратися до засувки.

— Стійте! — зупинила їх Кіра. — Може, краще зачекаємо господарів? Це їхній скарб.

— А якщо там знову порожньо? Чи якийсь дріб’язок? — відповіла Маша, напружуючись. — Та якщо в скриньці є щось важливе, ми маємо ретельно сховати її, аби Гість зі своїм спільником вже точно не знайшли.

Після кількох хвилин напруженої роботи засувка піддалася. Кришка скриньки з гучним клацанням відкрилася. Всередині, на подив усіх, лежали не коштовності, а старовинні фотографії.

— Це... це все? — запитала здивовано Маша.

— Це важливіше, ніж ти думаєш, — тихо сказала Кіра, роздивляючись старі світлини. — Це фото млина, коли він ще працював. А це його власник. А це його дружина й діти.

— Так це ж… Ось цей хлопчина дуже схожий на Гришу, — промовив Рудий.

— Я гадаю, що це його батько з дідом та бабусею.

— Подивіться сюди, — показав Кузьма на одне з пожовклих фото. — Тут щось написано на зворотному боці.

—  «Для майбутніх поколінь. Бережіть свою землю.», — прочитав вголос Рудий.

На дні скриньки лежав папірець складений вчетверо. Рудий обережно його розгорнув і пройшовся по важко розбірливому рукописному тексту. 

— Це старовинний заповіт, який  доводить, що млин належить родині Гнатюків, — пояснив він. — То ж спадок дійсно існує, але Гість мабуть уявляв його собі у вигляді золота чи коштовного каміння.

— Нам треба повернути це господарям, — впевнено заявила Кіра. — Але як бути з Гостем? Він же не зупиниться.

Коти сиділи колом біля скриньки, розмірковуючи, що робити далі. Їм треба було не тільки повернути її, а й зупинити Гостя раз і назавжди.

— У мене є план, — сказав Рудий, піднявши голову. — Ми сховаємо вміст скриньки й створимо пастку. Заманимо його в неї й затримаємо, поки не покличемо знову допомогу.

Рудий і Кузьма швидко вирили неглибоку ямку у кущах і сховали в неї поліетиленовий пакет з світлинами та заповітом. Майже тієї ж миті до них долунали огидні голоси Гостя та його спільника.

— Кис, кис, кис! Ходіть сюди! В мене є щось смачненьке!

— Готові? — спитав Рудий і спіймавши рішучі погляди друзів вхопив в зуби порожню скриньку і вибіг на голоси.

Гість із спільником, як тільки побачили Рудого з їхнім скарбом, одразу забули про обіцянки і, расставив по сторонам руки, побігли на кота. 

Рудий, зробив декілька оманливих маневрів, юркнув у Гостя між ноги й побіг в бік дому. Кузьма, трохи зачекав і побіг слідом, а Кіра з Машою знову подалися до поліцейського відділку.