Глава 4. А чи був брат?

Компанія тим часом дісталася Подола. Біля Житнього ринку їх навіть намагалися затримати якісь відчайдухи. Та, на щастя, впоратися з дванадцятьма кіньми, які нічим не обмежені на кшталт вуздечок чи кордів прив'язаних до нашийників, доволі непросто. Один із таких сміливців, ледь не потрапив до сміттєвого баку. Пощастило, що траєкторія польоту в останню мить змінилася через опору ліхтарного стовпа. Тому затримок в дорозі практично не було.

Перетинати міст проїжджою частиною не наважилися, а вишикувались в довгу колону і рушили пішохідною частиною. Діло йшло до ночі, тому перехожих взагалі не трапилося і вся компанія безперешкодно дісталася лівого берега.

Глибокою ніччю, незвичний для міста, загін майже дістався пункту призначення. Не вигадавши нічого кращого, коні залишилися стояти під воротами, а Рудий з Кірою полізли в щілину на подвір'я. Рудого навіть довелося трохи підштовхнути, аби прискорити не просту для його габаритів задачу.

Через знайоме їм віконце у вхідних дверях, коти опинилися у передпокої. Біля каміна, де вони спали коли були тут минулого разу, тепер стояли котячі кошики. В них солодко помуркували Маша та Кузя. 

Рудий хотів майже беззвучно підійти до друга, але вийшло гучніше ніж хотілося. Кузя з Машкою одночасно відкрили очі від гуркоту труби порохотяга, який стояв в кутку.

— Машо, я марю! — вигукнув перелякано Кузьма.

— Заспокойся. Вони нам просто наснилися. Заплющуй очі й спи далі, — флегматично промовила подруга і скрутилася калачиком прикривши мордочку лапкою. Та через декілька секунд також підхопилася неначе струмом вдарена.

— Чи це не сон? — закричала вона.

— Не сон, не сон, — запевнила друзів Кіра. 

Зустріч відбулася так бурхливо й голосно, що прокинулися господарі будинку. Першим спустився до вітальні Микола. 

— Отакої! — вигукнув він побачивши знайомі пухнасті мордочки. — Значить ми не помилилися, коли побачили вас у новинах.

— Що там трапилося? — невдовзі за чоловіком прийшла Ліза. — Як ви тут опинилися? Ви голодні? Що трапилося? — засипала вона питаннями котів, ніби розраховувала зрозуміти котячу мову й отримати відповіді. Максимум, що вдалося Кірі та Рудому це змусити людей вийти на подвір'я аби ті побачили коней.

— Тіно! Дівчинко моя! — Ліза обхопила за шию свою колишню кобилку, яку колись подарувала подрузі. — Ви всі тут! Що ж сталося?

— Лізо, заспокойся. Я поки щось вигадаю аби розмістити наших несподіваних гостей, нагодувати та напоїти, а ти дзвони Гнатюкам.

— Точно! Ти поки займись конями, а я дзвоню до Інги. Раптом їм потрібна термінова допомога! 

Але скільки Ліза не намагалася додзвонитися до когось із друзів, все марно. Телефони Гриші та Інги були поза зоною досяжності. Тоді Ліза згадала про стаціонарний телефон, який Гриша ні в яку не хотів відключати. На п'ятий сигнал виклику взяли слухавку.

— Гришо, що відбувається? — спрожогу почала Ліза. Але швидко змінилася в обличчі.

— Двоюрідний брат? Терміново поїхали у справах? Дивно. Нам вони ні слова про це не казали, — жінка виглядала розгублено. — Всі коні з їх конюшні прийшли чомусь до нас. Звісно придивимося. Добре… На добраніч…

Ліза задумливо подивилася на телефон і пішла до чоловіка допомагати з розташуванням і годуванням коней. 

— Ну що? Дозвонилась? — поцікавився Микола, роздаючи вилами копички трави, яку накосив під вечір та залишив у підводі.

— На стаціонарний лише. Підняв слухавку якийсь чоловік і сказав, що він двоюрідний брат Гриші. 

— А де вони самі?

— Каже поїхали терміново у справах. Його попросили приглянути за будинком і кіньми. Та наглядач з нього виявився не дуже, як бачиш.

— Бачу, — розгублено відповів Микола. — Та мене цікавить інше. Звідки у Гриші взявся двоюрідний брат. За тридцять років, що ми з ним дружимо ні разу не чув, ні про якого брата. Вони б нас в разі чого в першу чергу попросили про допомогу. Щось тут не чисто.