Глава 4. А чи був брат?

Компанія тим часом дісталася Подола. Біля Житнього ринку їх навіть намагалися затримати якісь відчайдухи. Та на щастя впоратися з дванадцятьма кіньми які нічим не обмежені на кшталт вуздечок чи кордів прив'язаних до нашийників, доволі непросто. Тому ніхто, із тих кількох шибайголів, які насмілилися спробувати, не зміг того зробити. 

Перетинати міст проїжджою частиною не наважилися, а вишикувавшись в довгу колону рушили пішохідною частиною. На щастя у ночі перехожих не було і вони безперешкодно дісталися лівого берега.

Починало ледь сіріти. На схід сонця ще навіть натяку не було, а незвичний для міста загін майже дістався пункту призначення. Не вигадавши нічого кращого, коні залишилися стояти під воротами, а Рудий з Кірою пролізли в щілину між воротами та опорою. Рудого навіть довелося трохи підштовхнути, аби прискорити не просту для його габаритів задачу.

Через знайоме їм віконце у вхідних дверях, коти опинилися у передпокої. Біля каміна, де вони спали коли були тут минулого разу, тепер стояли котячі кошики. В них солодко помуркували Машка та Кузя. Рудий підійшов ближче до друга, але вийшло трохи гучніше ніж хотілося. Кузя з Машкою одночасно відкрили очі від гуркоту труби порохотяга, який стояв в кутку, а хтось зачепив проходячи повз.

- Машо, я марю! - вигукнув перелякано Кузьма.

- Заспокойся. Вони нам просто наснилися. Заплющуй очі й спи далі, - флегматично промовила подруга і скрутилася калачиком прикривши мордочку лапкою. Та через декілька секунд також підхопилася неначе струмом вдарена.

- Чи це не сон? - закричала вона.

- Не сон, не сон, - запевнила друзів Кіра. 

Зустріч відбулася так бурхливо й голосно, що прокинулися господарі будинку. Першим спустився до вітальні Микола. 

- Отакої! - вигукнув він побачивши знайомі пухнасті мордочки.

- Що там трапилося? - невдовзі за чоловіком прийшла Ліза. - Як ви тут опинилися? Ви голодні? Що трапилося? - засипала вона питаннями котів, ніби розраховувала зрозуміти котячу мову й отримати відповіді. Максимум, що вдалося Кірі та Рудому це змусити людей вийти на подвір'я аби ті побачили коней.

- Тіно! Невже це ти? - Ліза обхопила за шию свою колишню кобилку, яку рік тому подарувала подрузі. - Ви всі тут! Що ж сталося?

- Лізо, заспокойся. Давай спочатку щось вигадаємо аби розмістити наших несподіваних гостей на ніч, нагодувати та напоїти. А потім подзвонимо Гриші та дізнаємося, що до чого, - Микола спробував трохи вгамувати дружину, але марно.

- Точно! Ти поки займись конями, а я дзвоню до Інги. Раптом там щось сталося і потрібна термінова допомога! 

Але скільки Ліза не намагалася додзвонитися до когось із друзів, все марно. Телефони Гриші та Інги були поза зоною досяжності. Тоді Ліза згадала про стаціонарний телефон, який Гриша ні в яку не хотів відключати. На п'ятий сигнал виклику взяли слухавку.

- Гришо, що відбувається? - спрожогу почала Ліза. Але швидко змінилася в обличчі.

- Двоюрідний брат? Терміново поїхали у справах? Дивно. Нам вони ні слова про це не казали, - жінка виглядала розгублено. - Всі коні з їх конюшні прийшли чомусь до нас. Звісно придивимося. На добраніч.

Ліза задумливо подивилася на телефон і пішла до чоловіка допомагати з розташуванням і годуванням коней. 

- Ну що? Додзвонилася? - поцікавився Микола, роздаючи вилами копички трави, яку накосив під вечір та залишив у підводі.

- На стаціонарний лише. Підняв слухавку якийсь чоловік і сказав, що він двоюрідний брат Гриші. 

- А де вони самі?

- Каже поїхали терміново у справах. Його попросили приглянути за будинком і кіньми. Та наглядач з нього виявився не дуже, як бачиш.

- Бачу, - розгублено відповів Микола. - Та мене цікавить інше. Звідки у Гриші взявся двоюрідний брат. За тридцять років, що ми з ним дружимо ні разу не чув, ні про якого брата. Вони б нас в разі чого в першу чергу попросили про допомогу. Щось тут не чисто.