Глава 3. Новини

Кіра мовчки дивилася на Рудого в очікуванні поки той поділиться своїм планом. Вона не по чутках знала, що Рудий дійсно міг вигадати щось цікаве.

— Нам треба потрапити до Лізи й Миколи, — впевнено сказав він.

— Ти гадаєш вони можуть щось знати?

— Я гадаю, що вони можуть нам допомогти. А також там Кузя й Машка. Ти ж знаєш, які ідеї можуть народитися в їхніх головах.

Не вагаючись Рудий з Кірою прийняли рішення відправитися до друзів своїх господарів — Котликів. Треба було лише вирішити як потрапити на інший бік міста.

— В мене є одна ідея, біжимо! — вигукнула Кіра і драпанула в бік конюшні. Рудий ледь встигав за нею. 

— Друзі! Дозвольте хвилинку вашої уваги! — неначе шкільна вчителька почала вона, коли опинилася біля коней, які догризали залишки зелені на подвір'ї. Досить швидко дванадцять голів уважно дивилися на неї. Коні слухняно вишикувалися вздовж паркана і мовчки чекали.

— Як ви вже помітили, сталася неприємна подія. Наші господарі кудись зникли, а їх, так званий, родич зовсім не збирається піклуватися ні про вас, ні про нас.

Коні дружно замахали головами вверх-вниз на знак згоди. 

— Тому, ми з Рудим хочемо вирушити до наших друзів, які мешкають у родині Котликів. Я знаю когось із вас привезли якраз від них. 

— Так, мене, — тихим, але впевненим голосом промовила сіра кобилка невеликого зросту, на ім'я Тіна.

— Тіно, ти пам'ятаєш дорогу? Зможеш нас провести? — закрутився на місці Рудий.

— Я спробую, пройшло вже два роки з того часу. Але мене більше турбує, що буде з іншими? — Тіна багатозначно обвела поглядом своїх друзів. 

— В мене ідея. А ходімо всі разом! — у Рудого аж в очах заблищало. — Уявляєте, коли ми завалимося до Миколи на подвір'я? Вони одразу зрозуміють, що трапилося щось серйозне! 

На мить опанувала тиша. І раптом один за одним коні почали вигукувати.

— Я за!

— І я!

— Я теж!

— І я з вами!

— От і вирішили, — підсумував Рудий. — То ж план такий. Зараз наїдаємося, напиваємося і до сутінок не привертаємо уваги. Розходимося по своїх звичних місцях. А як тільки зайде сонце — вирушаємо в дорогу!

Ніхто не заперечував і зробили саме так, як запропонував Рудий. З настанням сутінок, по одному, тихенько перейшли на задній двір, а звідти левадою у бік церкви. Тіна з котами на спині попереду, решта за ними.

Як тільки вийшли там де ходять люди, незвична компанія одразу почала збирати на собі здивовані погляди.

— Мамо! Дивись, це що цирк? — маленька руда дівчинка вхопила маму за край сукні й щосили тягла намагаючись розвернути в потрібному напрямку. Але доки матуся відволіклася від розмови з подругою, дивна делегація з коней та котів зникла з поля зору. 

Таких моментів траплялося щодалі більше, але компанія навіть не підозрювала, що вже ставала ледь не міською сенсацією вечірнього Києва.

У друзів було два варіанти, як потрапити на інший бік міста. Перший це вийти за кільцеву дорогу і дати величезне коло аж до Південного мосту, далі на лівий берег і околицями до села Троєщина. А можна прямісінько через місто, потім через Північний міст і берегом річки Десенки до місця призначення. Після короткої наради одноголосно обрали другий варіант, хоча він і був більш ризикованим.

Коли дісталися району політехнічного інституту, то вже встигли  привернути увагу так сильно, що потрапили в об'єктиви кореспондентів новин та в сторіз десятків блогерів. Через кілька годин їхня хода ширилася соцмережами з неймовірною швидкістю. Кияни почали кидати в чатах геомітки аби всі охочі, які були поряд, могли також побачити це дійство.

— Лізо! Ходи сюди! — погукав дружину Микола, коли по телевізору почали крутити у новинах сюжет про табун коней у центрі Києва.

— Що трапилося? — Ліза прийшла з рушником у руках і застигла відкривши рота. — Схожі на коней Гнатюків! — зауважила вона, дивлячись на екран.

— Ага, значить зі мною все гаразд. Бо я коли побачив, очам своїм не повірив.

— Та ні. Не може бути.

В цей момент на кухні зашкварчало. 

— От лишенько, я ж там горох варю! — Ліза вмить забула про коней і побігла на кухню. 

Микола лише знизав плечима.

— Мабуть мені пора у відпустку. Відпочити, розслабитися. Бо так і зглузду не довго з'їхати.