Глава 2. Треба рятуватися

Рудий з Кірою не знали як звати Гришиного брата, тому між собою вирішили називати його просто Гість. Так от, доївши п'ятого бутерброда і запивши кавою, Гість нарешті насипав в котячі мисочки сухого корму і налив води. Про коней же він, схоже, забув взагалі. Зі стаєнь все гучніше долунало іржання та стукіт кінських копит. Тварини хотіли їсти та пити.

— Треба щось вигадати, — промовив Рудий. Він сидів біля виноградного куща, який ріс при ґанку, та похмуро дивився в бік конюшні.

— Маєш якісь ідеї? — притулилася до нього Кіра.

— Був в мене вже подібний досвід. Можна спробувати, — в голос розмірковував кіт.

Рудий, нічого більше не пояснюючи, побіг до конюшні. Кірі нічого не залишалося як наздоганяти його. Він же впевнено прямував до хвіртки першого денника. Попри велику вагу ледь вишкрібся на верх неї та почав задніми лапами штовхати засов. Спочатку не вдавалося здвинути його з місця, та коли прийшла на допомогу Кіра і вперлася біленькими лапками в дерев'яні дверцята, засов піддався. Таким чином, коти відчинили всіх дванадцятеро коней. Ті, вдячно похитуючи головами, повиходили й оточили спочатку здоровенну балію з водою, а потім копицю з сіном. Втамувавши спрагу та голод, коні вийшли на подвір'я й почали розбрідатися кому куди заманеться. Задоволені провернутою операцією коти прошмигнули до будинку через спеціальне котяче віконечко у дверях. Останнім часом Рудий знову почав пролазити в нього з зусиллям. Та схоже, що новий раціон до подальшого набору ваги не спонукав.

Коли Гість виглянув у вікно і побачив як по всьому подвір'ю гуляють коні, він аж протер очі не вірячи власному зору. Рудий та Кіра у цей час старанно удавали, що сплять в своєму кошику.

— Ви що показилися?! Ану заходьте назад! Я кому кажу? Мерщій до конюшні! — горлопанив Гість у прочинене вікно.

Зрозумівши, що його галас ніяк не впливає на поведінку коней, чолов'яга вийшов на двір. Обережно підкрався до найближчого рудого жеребця, який з апетитом обгризав квіти троянд і схопив за недоуздок — тряпяний нашийник, який оперізував голову коня за вухами та ближче до носа. 

Кінь від несподіванки злякався так, що підхопився на задні копита. Гість злетів над землею слідом за головою жеребця. Він вмить передумав намагатися силою затягнути коней на місця. Відійшов до ганку, сів на нижню сходинку і замислився. 

— Як гадаєш, куди могли подітися наші шкіряні? — запитав Рудий і вистрибнув з кошика. 

— Ой не знаю. Одного разу я лише пам'ятаю була схожа ситуація, але тоді вони їздили на два дні до родичів попрощатися. Двоюрідна сестра Інги разом з усією родиною переїздили до Канади й дата вильоту несподівано перенеслася на сильно ранішу. Мене з собою не могли взяти, бо у тієї сестри алергія на котів. За кіньми тоді приїздили доглядати Микола та Ліза. Вони ж тоді забрали мене до себе, поки не повернулися господарі. 

— Тоді ще цікавіше, — Рудий насупився. — Чому ж вони цього разу так не зробили? 

— От і мені не дає спокою ця думка, — зажурено сказала Кіра.

До самого вечора Гість пробігав за кіньми та позаманювати їх до конюшні врешті-решт вдалося лише на овес. Виснажений та знесилений він як мертвий впав на канапу у вітальні й миттю заснув. 

— Пішли шукати собі щось поїсти, — промовив Рудий тицяючи спляче тіло лапою, аби впевнитися, що від Гостя нічого очікувати.

— Знову згадаємо вуличне життя, — посміхнулася Кіра.

— Сподіваюся обійдеться без бійок за їжу.

Рудий підійшов до холодильника і спробував відчинити дверцята. Кіра побачила, що він самотужки не впорається і поквапилася на допомогу. Разом вони швидко відкрили холодильник і поки Рудий тримав дверцята, аби ті не зачинилися, Кіра хазяйнувала в середині. Таким чином коти добули на вечерю залишки лосося та печінковий паштет. 

Зранку Гостя не бачили. Не з'явився він і ближче до обіду. Довелося знову добути собі їжу, але цього разу вже не з холодильника. В кухонній навісній шафці стояла пачка сухого корму. Аби її відкрити, довелося скинути з верху на підлогу. Від удару упаковка репнула по шву й обожнюваний котами аромат наповнив приміщення.

— Ходімо провідаємо коней, — наївшись сказав Рудий. — Здається мені, що вчорашня історія повторюється.

Стукіт копит та тріск дошок було чутно ще здалеку. Тварини дійсно стояли голодні в нечищених денниках і неймовірно зраділи побачивши своїх менших друзів.

Рудий з Кірою повторили маневр з відкриттям хвірток і коли коні знов розбрелися хто куди, посідали в тіні черешні.

— Треба рятувати їх й рятуватися самим, — задумливо промовив Рудий.

— Але як? — Кіра з надією в очах повернула до друга голову.

— Маю деякі міркування, — хитро примружившись, відповів Рудий.