Глава 1. Раптове зникнення

Рудий та Кіра солодко спали у великому кошику біля входу у вітальню по черзі помуркуючи. Тільки но перші промінчики настирливого літнього сонечка торкнулися котячих носиків, вони порозплющували очі та синхронно позіхнули. Вилізли з кошика, потягнулися і подивилися один на одного.

— Доброго ранку! — промовила Кіра.

— Сьогодні великий день! Дякую Всесвіту за дах над головою, та смачну їжу! — у звичній манері відповів Рудий.

Коти поспішили до кухні де зазвичай на них чекав сніданок із тушкованої індички та свіжа вода. 

— Дивно, — Кіра недовірливо дивилася на дно порожньої мисочки.

— Хіба забули? — припустив Рудий. — Мої колишні господарі не раз забували насипати мені корм. Але я швидко навчився відкривати його самостійно. Ото галасу було.

— Я тобі співчуваю, але зі мною таке вперше. Принаймні вдома.

Кіра мала на увазі те, що за часів її вимушеної мандрівки містом зі зграєю бродячих котів траплялося всяке, а от вдома господарі дбали про свою улюбленицю як про рідну дитину.

— Тобто ти натякаєш, що вдома нікого немає?  

— Я в цьому впевнена! Інакше ми б з тобою не теревенили біля порожнього посуду, а давно вже поснідали та готувалися до поїздки на пікнік.

Рудий зажурився. Він дуже полюбив своїх нових господарів, які на відміну від попередніх, що викинули його на вулицю, ставилися до нього лагідно та терпляче. Він сильно змінився з того часу, як опинився був на вулиці. Кіра також сиділа сумна. Її турбували майже ті самі думки. Залишалося перевірити ще одну здогадку.

— Ходімо подивимося стайні на конюшні. Якщо й там пусто, тоді точно щось трапилося, — сказала Кіра і рушила до виходу. Рудий мовчки почалапав за нею. Конюшня зустріла котів стурбованим іржанням та стукотом копит. З першого погляду було зрозуміло, що до коней зранку ніхто не навідувався.

Вони підняли гвалт. Питали де господарі, та чому вони й досі не прийшли. На це Кіра лише зітхнула.

— Якби ми знали.

Знадвору почувся гуркіт. Всі враз замовкли і подивилися в сторону воріт. Невдовзі хвіртка брами прочинилася і до двору зайшов незнайомий чолов'яга у сірому картузі, як у Томаса Шелбі з популярного серіалу. Одягнений він був у клітчасту сорочку з коротким рукавом та сірі джинси. В чоловіка задзвонив телефон.

— Салют братику! — загорланив він на весь двір, що аж сусідський півень замовк. — Ось тільки зайшов до двору. Все буде добре, не турбуйся. Котам сіна кину, коням корма насиплю, — чоловік завершив розмову і впевненим кроком рушив до будинку. Коти пішли за ним. Цей чоловік їм вже не подобався.

Неочікуваний гість тим часом вже хазяйнував на кухні. Заварив собі кави, дістав з холодильника червону рибу, масло й заходився робити бутерброди. Рудий з Кірою мовчки спостерігали всівшись неподалік. Вони не звикли випрошувати їжу нявканням. Завжди й так отримували всього вдосталь. Та це був явно не той випадок. Рудий тихенько нявкнув, але увагу привернути так і не вдалося. Тоді Кіра вирішила застосувати безвідмовний метод і потерлася об ногу гостя.

— Ану геть від мене! — відсахнувся той. — Ненавиджу котів! Тримайтеся від мене якомога далі! 

Кіра перелякано відскочила ближче до Рудого і вони вдвох здивованими очима спостерігали, як незнайомець їсть вже четвертий бутерброд.

— Що вам треба? — врешті решт знову звернув він на них увагу. — Їсти? Зараз насиплю корма. Але не вздумайте наближатися до мене! 

Рудий з Кірою перезирнулися. Їх все сильніше бентежило, куди так раптово поділися господарі. Як вони взагалі могли залишити їх на цього нахабу?