Мій біль моя надія листопад 2025рік

Осінній вальс моїх думок

Осіннє листя під ногами шелестить —
жовте, коричневе й просто багряне,
золота ва-осінь влаштувала бенкет,
карнавал із барв — прощальний, бажаний.

Прийшов останній місяць осені — листопад,
щоб привітатися ніжно з нами,
а холодний вітер, мов дивний брат,
грається знов волоссям моїм рудими снами.

Воно — кольорове, як ця моя
двадцять друга осінь, легка й мінлива,
та в душі моїй теж осінь своя —
з дощами, тишею, і зима вже схилила.

Але ж і вона по-своєму мила —
меланхолійна, спокійна, правдива.
Бо сьогодні — сонце, а завтра — туман,
листя на деревах грає, живе — не зів’яло.

Так осінь вітається з нами щоран,
то теплом, то прохолодним шквалом.
Моє волосся на сонці горить,
а вітер несе мене в політ.

Я йду сама, знайомими вулицями,
де колись сміялась із друзями влітку.
Тепер там тиша — мов спогад давній,
що серце береже, немов світлу звичку.

Осінь, збережи мені той вересень —
щасливий, простий, усміхнений, чесний.
Не залишай мене, не спіши в зиму,
хай листопад буде завжди незримим.

Я не хочу сонця, не хочу тепла —
мені досить вітру й дощу повільного,
досить мелодії осіннього вальсу —
м’якої, сумної, але справжньої, вічної.
Кудіола 01.11.2025 р

Вона — дівчина зі сталі

Вони кажуть:
ти нічого не знаєш,
ти нічого не пережила,
ти нікого не втрачала,
ти нічого не знаєш про це життя…
А вона тільки гірко посміхається —
бо де були вони, коли їй було дванадцять,
і весь світ лежав у дерев’яній труні перед нею?
Де були ті голоси,
коли вона стояла навколішках
і тремтіла не від холоду,
а від порожнечі, що розірвала душу навпіл?

То був 2016.
Вона проклинає цифру дев’ятнадцять,
ненавидить той рік,
бо він забрав у неї не просто тата —
він забрав дитинство,
віру, що біль минає.
Минуло вже десять років,
а рана ще дихає, ще кривавить,
ще болить кожного разу,
як бачить чужого батька,
що тримає доньку за руку.

А потім — ще двоє.
Двоє близьких, двоє тих,
що стали спогадами у холодній землі.
Вона ховала їх сама —
з кам’яним обличчям і серцем,
що кричало у порожнечу:
«Чому знову я?»

Залишилось двоє.
Один — рідний,
але відстань між ними більша,
ніж усі океани разом.
Живуть поруч,
на відстані витягнутої руки,
та не дотягуються ні словами, ні поглядом.
Інший — найдорожчий,
той, що зараз — як зірка на небі.
Світить крізь темряву,
та не обіймеш, не доторкнешся.
Війна розірвала небо,
і розлучила серця.

А вони кажуть:
«Ти не вмієш любити.
Ти нікого не кохала.»

Вона підвела очі,
в яких загорівся вогонь:
— Ти нічого про мене не знаєш. Не смій.

Бо вона любила так,
що світло гасло від її сліз,
бо чекала ночами,
щоб просто відчути подих у сні,
бо її любов не з крихт —
вона з попелу, з болю, з крові.
І після цього не смій говорити,
що вона не вміє кохати.

Ти не був там,
де вона задихалася у своїй кімнаті,
де ковтала крик,
щоб не розбудити сусідів,
де біль стискав горло,
як мотузка на шиї,
а вона все одно вставала вранці
й усміхалася світу,
наче все гаразд.

Ти не знаєш,
що значить прийняти себе,
коли лікар каже:
«Це назавжди.»
Коли інвалідність —
не тавро, а доля,
і ти вчишся жити з нею,
як із тінню, що не зникає.

Її ламали війна, втрати,
мовчання, байдужість,
але вона не впала.
Не дала нікому
затоптати себе в землю.
Вона — мовчазна, сильна,
зі сталі й болю,
зі шрамів і спогадів,
зі сліз, яких ніхто не бачив.

Вона втомилася мовчати,
але не розбилася.
Її серце — пульс, що не зникає,
її душа — вогонь, що не гасне.
І хоч світ її не розуміє,
вона стоїть.
Стоїть, бо вміє.
Стоїть, бо мусить.

І якщо ти знову скажеш:
«Ти нічого не знаєш про життя» —
вона лише подивиться й скаже:
— Я і є життя.
У його найгіршому й найсвятішому вигляді.
Я — біль, що вижив.
Я — дівчина зі сталі.
Я — та, що майже все втратила, залишився лиш відний друг на відстані . Хтось скаже, вона втратила все можливо,
але тоді вона  втратила й себе також.
Кудіола 01.11.2025р

Мій рідний Тульчинський фаховий коледж культури

Мій рідний коледж культури, тобі сьогодні я
Низько вклонюся й щиро подякую сповна.
Бо саме тут зробила я перші студентські кроки,
Бігала між Потоцьким палацом і корпусом щодоки.

Тут педагоги й викладачі свої давали нам уроки,
Вчили жити, мріяти, долати всі мороки.
Тут юність пролетіла, мов пташка золота,
Почалася дорога в навчання і в життя.

Не забуду ніколи порад, що давали мені,
Мої добрі, суворі, вимогливі вчителі.
Я вдячна їм щиро, низько вклонюся,
Бо саме завдяки їм — не здамся, борюся.

У мені, ще наляканій, слабкій дівчинці тоді,
Вони посіяли віру, стержень у душі.
І саме тут, у ріднім коледжі культури,
Я прожила три роки — щасливі, наче хмари в блакитній далі чисті.

Час не повернути, та я б з радістю прийшла,
На пару, в аудиторію — як колись була.
Послухала б, як викладач промовить між рядків:
«Пиши друкованими літерами, бібліотечним почерком, без зайвих слів».

Я сумую… Де ті шістнадцять років золотих?
Хотіла б ще раз пройти ті стежки дороги.
Тут було й перше кохання, і сльози, й печаль,
І дружба, і сміх, і безсонна ніч — на жаль.

Ми зривали пари, сміялись до рання,
А викладачі давали нам уроки життя.
Їхні фрази — як маяки в моїм океані:
«Не дивись ні на кого, роби, як повинна, старанно і зрання».

Дякую вам, дорогі мої вчителі,
За те, що віру посіяли в мені.
Тепер я зросла, повірила в себе,
Завдяки вам і друзям — найвірнішим для мене.

Саме в коледжі я знайшла своє коло,
Тих, хто й нині поруч, де б не занесло долю.
Минуло багато часу, та серце не забуло,
Бо все, що тут було — в душі моїй розквітло й не зів’яло, не минуло.

Дякую за все — низький уклін до землі,
Бо саме звідси, з коледжу культури і Потоцького палацу,
Моя дорога в життя колись почалась,
І хай були перешкоди — я подолала їх, я змогла.

Так, звідси я починала свій зліт,
Тут закладено мій кар’єрний політ.
І хоч час біжить, а юність не вернеться,
Та вдячність у серці — завжди озоветься.
Кудіола 03. 11.2025 р

Присвята: моєму рідному тульчинському фаховому коледжу культури.