Мій вічний біль, або жовтнева ніч, яка змінила все

Жовтень 

А жовтень зустрічає нас з дощем,
І листя жовтневе — не спішить за модою.
Дощик ллє — немов із відра —
Уже другий день підряд, без перепочинку.

Чи він вина напився — хмільний,
Чи, може, з вересняем не може розлучитись?..
В повітрі пахне тишею й журбою,
І серце проситься в спогади сховатись.

Моя улюблена погода —
Це меланхолія і вальс дощу осінній.
Він з листям у танку пливе щоденно,
Немов прощання пише на асфальті.

А я — з парасолькою в руках,
Йду по сонному, прохолодному місту.
Тут кожен крок — як нотка в ностальгії,
І кожен день — мов подих вітру чистий.
Кудіола 01.10.2025р

Цієї ночі 

Цієї ночі, мабуть, не спить ніхто…
Він — у своєму ліжку, вона — у своєму.
Думки зриваються, мов птахи у вікно,
І кожен дотик — лиш у сні, не знайомо.

Цієї ночі — тиша як вирок,
І зірки не гріють, і місяць глухий.
Вони мов брат і сестра, без крові,
Але з серцем спільним на двох — навпіл.

Чому це життя таке нерівне?
Чому не дає воно право на вибір?
Чому віднімає найдорожче,
Залишає слід — як ніж у спині?

Вона — з інвалідністю, сильна, як скеля,
Хоча вже пройшла, здавалося, все.
А він — з добром у серці, без межі,
Та світ для них — холодне, сліпе.

Чому розлучає доля людей,
Які тримають одне одного — мов небо й землю?
Чому мають прощатись вони,
Хоча душі їх — на завжди в тандемі?

Чому розриваються ланки сердець
На фронтах, у шпиталях, у словах прощання?
Чому в клятій країні війна,
Що краде навіть право на кохання?

Чому мають йти ті,
Що лиш почали дихати вільно, любити, жити?
Чому серце стискається в ніч,
І ніхто не здатен це змінити?

Він думає про неї — кожну мить,
Вона у думках — щоночі, щоднини.
Хоч відстань — мов тиша, мов біль,
Їх з'єднує нитка душі незагинна.

І може, колись цей світ зрозуміє,
Що не все вимірюється силою й славою,
Що серце, яке б’ється попри війну —
Це найвища людська відвага.

Та нині — мовчання і крик у думках,
Він — у своєму ліжку, вона — у своєму.
І тільки ніч, як мовчазний страх,
Обіймає їх обох — знайомо.
Кудіола 10.02 2025р

Лети

Заборгуй мені ніч,
заборгуй мені день,
перед тим, як поїдеш, —
ю, клята війна,
що рве наші руки,
що розкидає серця по світах.

Не забувай мене.
Проведи цей останній раз —
дай в очі тобі подивлюсь,
не обійму,
ніжно торкнуся губами,
щоб не розбудити біль.

Життя штовхає жорстокими правилами,
а без тебе я не житиму —
лише тінню ходитиму між людьми.

Та я радію —
радію, що ти цілий,
що тебе не забере ця чорна земля,
що ти не знатимеш, як пахне страх.

А моє серце тривожиться —
що не повернешся,
що розчиниться пам'ять твоя
між місяцем і другим.

Лети, мій метелику,
лети на волю,
будь собою,
будь щасливим.
Лети, лети —
і не вертайся
А я про тебе пам'ятатиму завжди,
щоб хоч ти забув про війну.
Кудіола 10.02.2025р

Всі мені кажуть…

Всі мені кажуть: «Він же просто людина».
Так, він не людина —
він віра моя у майбутнє,
він приймав мене такою, якою я є,
він знав мене справжню,
він схожий на батька.

Коли всі питають, що я в ньому знайшла —
він прибігав.
Він слухав.
Він допомагав.
Він мені за ці шість років
став не просто другом,
а віддзеркаленням мене
у деяких діях.

Він — так схожий на батька
очима, руками,
щетиною колючою,
поведінкою, словами.

Він поїде,
та спілкування не закінчиться,
бо дружба — це назавжди.
Хай би куди нас не занесло в світі —
я все одно про нього пам’ятатиму.

Саме ти навчив мене всього, що вмію,
саме ти показав мені,
яка насправді може бути дружба із людьми.

Я дякую тобі
за те, що показав —
здійснювати мрії це реально,
бо найпершу з моїх мрій
здійснив саме ти.

Я дякую тобі, мій друже,
обіймаю — дуже-дуже.
Кудіола 10 02 2025 р

Ця ніч змінила все

Ця ніч змінила все — мов вітром стерло
Усе, що мріялось, як дим розвіялось.
Він не лишив ні слова, ні прощання,
Лише поставив перед фактом — зник.

Вона стояла — вітанок, сільчина,
Самотня, наче квітка на вікні.
Тремтіли руки — найважча затяжка,
А серце — ніби в вирві навесні.

Якщо ви думали — вона одружиться,
То ні, до скону буде вже сама.
Бо якось мовила йому: «Ніхто не доторкнеться,
Окрім тебе — більше ні. Дарма…»

Що з цим світом не так?.. усе змінилося,
І люди стали іншими давно.
Хіба я не людина? — у розпачі питалася,
Чому не дали обійняти — хоч одного.

Хоча б хвилину — просто подивитись
В останній раз у рідні ті очі…
Навіть у в’язниці — дзвінки, побачення,
А їй — нічого. Лиш тиша. Лиш ночі.
Кудіола 02.10. 2025 р

Останній погляд

Невже вона тепер боїться тиші —
Назавжди?.. Наче в серці хтось осів.
Невже так важко — просто бути ближче,
Коли лиш шепіт згадок ще живий…

Вкотре він поїхав. Без слів. Без вісті.
Життя змінилось — втратило тепло.
СталО буденним, сірим — зовсім іншим,
Як ніби сонце більше не зійшло.

А найбільше болить — не дали навіть
Права на обійми... востаннє... хоч мить.
Ні погляду, ні слова — просто тиша
Й холодна пауза, що досі не болить —
а рве на частки.

Чому?.. Чому так знову — саме з нею?
Чому всі двері в пам'яті — замкнуть?
Хоч раз би хтось залишив їй на згадку
Не тінь, не порожнечу… а присутність.
Кудіола 02.10.2025р

Зрозумій, що кожна подія нашого життя сповнена глибокого змісту. Невдачі в особистому чи професійному житті все це уроки особистісного зростання.

Той, хто правильно зрозуміє ці уроки, без нагороди не залишиться.

Не шкодуй про минуле.

Минуле це великий вчитель