Осінь вересень 2025 р

Балада мого життя

Я не хочу взаємності,
як в голлівудських фільмах, казках і романтичних кінах.
Я хочу, щоб кохали за душу,
щоб бути впевненою: з ним буду до старості, до самого кінця.

Хочу бути впевненою, що як упаду — він піймає,
а як не зловить — то впаде поруч, зі мною.
Ні, це не казка, а реальна собі історія.
Хочу бути впевненою, що той хтось колись таки знайдеться,
можливо, зможе мені готувати їжу на кухні,
сніданок і каву, зашнурує мені кросівки,
сам понесе на ручках — бо йому захочеться.

Хочу бути впевненою, що він не зникне вранці
або після першої сварки,
або при перших труднощах,
або коли, можливо, через років десять
я буду прикутa до ліжка.
Хочу бути впевненою, що то точно буде моя людина.

Але поки я віддала своє серце
і всю себе зовсім іншому —
і я про це не шкодую,
знаючи: зараз просто мить,
бо через війну невідомо, чи завтра настане.
Планів будувати я не стану,
бо не знаю, куди прилетить російська клята ракета наступного разу.

А якщо не знайдеться моєї людини,
не збудую з ним родину —
знайду роботу і буду щасливою,
будувати кар’єру і так постарію,
одна із котом на пару.
І я це не в жарт і не в образу 

Е ні  ти знаєш, десь в глибині душі         
Я Все ж таки мрію про сина з кавовими очима,
з усмішкою милою,
який бігатиме, кликатиме нас батьками...
Та знаю — зараз це майже нереально,
не маючи ні роботи, не вміючи майже нічого.
Я не хочу починати, знаючи, що буду залежна від когось,
тим паче зараз моє серце і повністю я сама
віддала себе від а до Я одній людині, від початку і до кінця.
і про це не шкодую зовсім.
і не знаю, чи колись зможу подивитися такими ж очима на іншу людину.

Хоча знаю: прийде час —
і кожен з нас піде порізно,
але друзями залишиться назавжди.
Я не знаю, чи зможу відкритися комусь
взагалі ще раз в житті.
Кудіола 01. 09. 2025 р

Обирай Україну бо вона живе в тобі 

Обери життя в Україні.
Обери каву між тривогами.
Обери прокидатися від сирен, а не будильника.
Обери планувати майбутнє, яке може не настати.

Обери жити, навіть коли смерть поруч.
Обери любов, навіть коли навколо страх.
Обери стояти, коли світ валиться.
Обери світло, коли темрява стискає серце.

Бо кожен вибір — це крок уперед,
це доказ, що ми ще є, що ми дихаємо.
І навіть серед руїн і болю
обирай Україну — бо вона живе в тобі.
Кудіола 04.09.2025р

Потяг 

Ще сонце не встигло піднятись над містом,
Ще тиша тримала світанок в руках,
Та раптом прокинувся світ уривчастим свистом,
Крилата ракета впала в домах.

24-те. Ранок. Лютневий мороз.
І з кожної хати — тривога й сльоза,
Мати бере на руки дитину,
А батько мовчить, стискає залізо —
Не ключ від квартири, а зброю в руках.

Палають вокзали, гудуть перони,
Потяги дихають димом і страхом.
Люди, немов тіні, стають у колони —
Утікати з пекла поспіхом, птахом.

Гранати лягають у землю важку,
Бомби розривають повітря навпіл.
А поруч — старенька з вузликом у руці,
Він пахне хлібом і яблуками з саду,
І цим тримає її на землі.

Евакуаційний потяг іде крізь ніч,
Сотні сердець у вагоні тремтять.
Хтось молиться, хтось дивиться в вічність,
Хтось пише повідомлення: «Я ще живий».

Дитячі малюнки вчепились у вікна,
Сонце мале серед чорних хмар.
Хтось грає на скрипці, щоб не було тихо,
Бо тиша — страшніша за будь-який вибух і жар.

А десь позаду — міста у вогні,
Будинки, що вчора були ще домівкою.
На фронті тримаються хлопці й дівчата,
Їхній ранок — гранати, ракети, атака,
Їхнє завтра — надія й сталь у душі.

І потяг летить крізь простір нічний,
Збирає життя по шматках у вагони.
Цей шлях евакуації — наче ріка,
Що несе Україну крізь темряву й втому.

Та світло світанку проросте крізь дим,
І навіть у тінях ми станемо разом.
Бо ранок 24-го став для усіх
Початком дороги,
Що йде крізь війну,
Але виведе нас —
У мир і свободу.
Кудіола 04.09.2025р

Ненавиджу 

Чому воювати,  мають іти лише бідні люди?
Чому не воюють самі депутати?
Чому не воюють президентські, депутатські діти?
Чому гинуть просто люди,
Які мріяли про сім’ю,
Мріяли просто про каву у ліжко?

Чому воюють ті прості люди?
Добре, немає долара по вісім — не біда.
Чому? Кому вигідна в Україні війна?

Ненавиджу я політику і владу.
Скажете: «Нічого я не розумію…»
А як же ті, хто на фронті —
Без набоїв, теплих сніданків, одягу, без їжі?
Серце розривається до крові.
Ненавиджу цей світ.
Ненавиджу політику і владу.

Чому зростають діти у підвалах?
Кому вигідна війна?
Чому прокидаємось під свист і гул ракет російських?
Добре, моє місто відносно тихе,
Але чому гинуть інші діти?
Чому дружини плачуть
На могилі чоловіка або дитини?

Чому ті, хто з 2001, другого, третього років —
Гинуть або воюють,
А не будують плани на життя?
Кому вигідна війна?

Я не знаю всіх жахів війни,
Бо, на жаль, не воювала.
Та я і дівчина, куди ж мені?
Я звикла до того,
Як держава ставиться до людей з інвалідністю, — гаразд.

Але мені шкода дітей,
Які приходять у свої 5, 2, 10 рочків
На зустрічі з татом у його одязі.
І вгадайте куди? На цвинтар.
І замість теплих обіймів
Обіймають холодні кам’яні плити.

Моє серце розривається,
Коли я бачу маленьку дитину,
Яка зростає без батька,
Бо той або на фронті у військовій формі,
Або… або загинув.

Чому? Ті хто народжений в 2000-х
Чому моїх однолітків ховають у сирій землі?
Чому я тепер мушу боятися за друзів?
Я вже давно боюся не прокинутись,
Цей страх сильніший за усе.

Ті хто народжений в 2003 Однолітки…
Ми мали зараз змогу навчатися,
Мріяти, ходити на дискотеки,
Танцювати на весіллях —
А не хоронити під чорним саваном.

Або проводжати на війну в сльозах.
Або ще куди побільше, куди гірше 
Безвісти пропавші люди…
Де вони?
Куди вони?
Кудіола 04.09.2025р