Червень -серпень 2025 рік

П'яна  версія мене 

соромно визнавати, але я люблю стан сп'яніння.
п'яна версія мене, позбавлена сорому.
з бажанням розповісти про наболіле,
вона не боїться наслідків.

вона сміється гучніше, ніж слід,
плаче так, ніби вперше болить,
і шепоче ім’я, як молитву,
тому, кого давно вже немає в житті.

вона пише повідомлення, які я б ніколи не надіслала,
зізнається у коханні, як у злочині,
і просить пробачення не за вчинки —
а за мовчання, що точило зсередини.

вона — це я, тільки без броні,
без ролей, без усмішки ввічливої,
вона — як істина, що приходить вночі
і залишає по собі порожнечу.
Кудіола 06.06.2025 р

Я українка🇺🇦

Світанки під час тривоги —
думаєш: це сон чи реальність?
Коли так солодко сняться
ті, кого любиш найбільше.
А потім — валає сирена,
і все розвіюється, наче марево.
Тривога. Сирена. Страшна?
Ні, я звикла. Я ж українка.

У моїй Україні — війна.
Одинадцять довгих років.
Маріуполь. Київ. Харків.
Одеса. Вінниця. Краматорськ.
Міста, що знають, як звучить
приліт російської ракети.
Знають, як горить земля
під ногами дітей і матерів.

Але Україну стерти не вийде,
не вдасться ніколи, нікому.
Ми — вільні, ми — живі,
ми — встояли й стоїмо.

Ранки тривожні... На серці — тріщина.
Страшно? Так. Бо серце не камінь.
Думаєш: де ті, кого любиш?
Чи дочекались ночі без вибухів?

Звичка — спати одягнутим.
Запас води — біля ліжка.
Пауербанк заряджений.
Документи — в одному пакеті.
Це новий уклад життя,
що вплівся в наше "нормально".

Вже третій рік — повномасштабна.
А до того — тління і тіні.
З 2014 ми в цій боротьбі —
війна триває вже одинадцять.

Мені не звикати.
Але я мрію.
Мрію, щоб закінчилось.
Щоб більше не плакали мами.
Щоб батьки не ридали мовчки
над згадками в телефонах.

Щоб у моєї дитини було
дитинство — не в укриттях.
А з книжками, котами, рогатками,
а не з рюкзаком тривожним.

Щоб вона — чи він — не знали,
що таке тривога, ракета,
не питали, чому на землі
лежить чужа форма — з кров’ю.

Щоб не чули в новинах, як
"втрати уточнюються",
не боялись, коли хтось
запізнився на повідомлення.

Щоб прапор ворожий — ніколи
не майорів над землею.
Бо це — не просто територія,
це дім. Це серце. Це небо.

І хай забудеться день,
коли ворог ступив на Донбас.
Хай росте верба на кордоні,
а не сталь — і не БТРи.

Хай діти малюють сонце,
а не танки з синім хрестом.
Хай грають у пісок,
а не в хованки в підвалах.

Хай сирена стане минулим,
як листівки з далекого часу.
Хай замість тривожної валізки
буде рюкзак для школи.

Я — українка. І я вистою.
Бо в мені — сила землі.
Я плачу. Я молюсь. Я дію.
Бо в мені — майбутнє моєї країни.
Кудіола 06.06.2025р

Я тобі не вірю 

Його «Я тобі не вірю» —
їй неначе кинжалом у серце.
Вона — не свята, не безгрішна,
але ж і не демон у плоті, не смерть це.
Вона знає — так, у чомусь винна.
Та в коханні, що все віддала до краплини.
У мовчанні, в надії, в очікуванні
жила між думками,
як пташка у клітці,
із ключем — у його ж самих руках.

Він мовчав.
І його мовчання било сильніше за крик.
Його страхи —
мов стіни між ними,
які не можна було переступити.

Вона лиш хотіла бути правдою.
Не казкою — просто правдою.
Без фальші, без тіні брехні.
Та коли ти віриш, а в тебе не вірять —
то любов повільно гасне в тиші.

Він ходив колами сумніву,
розглядав її жести —
чи не надто щирі,
чи не надто різкі.
А вона — кохала. Без плану, без гри.

Він казав:
— Ти щось приховуєш.
А вона кричала подумки:
— Я все відкрила! Я вся перед тобою,
оголена душею,
зламаною і щирою водночас.

Він не чув.
Бо коли в серці підозра —
любов стає свічкою вітру.
Може згаснути.
Може горіти —
але вже не гріє.

І вона мовчала,
бо кожне її слово
він приймав за хитру пастку.
І він мовчав,
бо не вмів вірити —
тільки сумніватися.

А час ішов.
Кохання, мов замок із піску,
розсипалося від кожної нової хвилі.
Не зради —
а недовіри.

Вона вірила тільки йому.
Він — нікому. Навіть собі.
Він боявся втратити,
і тому все втратив.

Вона чекала,
аж доки її віра не вмерла від голоду.
Бо довіра —
це як вогонь:
його треба підкидати дровами щодня.

А він стояв і дивився,
як усе, що могло стати вічністю,
плавно тоне у болі.

І тепер, коли її вже нема поруч,
він повторює сам собі:

— Я тобі не вірив…

А серце шепоче:

— Дарма.

Кудіола 07.06.2025р

Дружба з хлопцями така 

А я вам скажу — так, дружити
Дівчині з хлопцями набагато легше.
З ними можна пива попити,
Без масок, без фальші — усе буде чесне.

Поговорити про світ, про життя,
Про футбол, відеоігри, проблеми.
Без страху осуду чи каяття,
Бо в хлопців розмова — не завжди по темі.

Їм можна довірити таємні думки,
Не побоїшся — не зрадять, не кинуть.
Не скажуть з-за спини: "Ти знову не та",
І не мірятимуть все — по вазі  чи по стилю, з з ними не треба вдавати сильну, але і руйнувати їхню довіру.

З ними не треба грати ролей,
Не змагаєшся в моді, чиї вії кращі.
Не чекаєш оцінки, не боїшся новин,
Не рахують, скільки лайків на щастя.

Вони можуть мовчати годину й не зло,
Просто сидіти поруч — і це вже підтримка.
А коли розплачешся — дадуть плечо,
І не зроблять із цього драми-картинку.

Їм байдуже, хто в тебе манікюр,
Чи що ти вділа — штани чи сукенку.
Головне — ти є, без мішури, без фігур,
Без маски, без гри, без зайвої сценки.

А я вам скажу: справжні хлопці — це тил.
Надійні, прості, іноді навіть рятівні.
Дружити з ними — то як дихати вільно,
Як мати броню в буденній війні.

І я не кажу, що дівчата — погані,
Є в них тепло, ніжність, сила й краса.
Але з хлопцями менше цієї змагані,
І частіше панує проста доброта.

Бо з ними немає цього "вона так сказала",
І "бачила, як вона дивилась на нього?"
З хлопцями просто: сказав — то й стало,
І дружба не вимагає нічого.

Тож я вам скажу — як є, без прикрас:
Дружба з хлопцями — як свіже повітря.
Вона не завжди вогонь і не завжди враз,
Але щира, пряма — і до болю відкрита.
Кудіола 07.06.2025р