Глава 47

Адель: 
Зранку на мене чекало і справді багато роботи. Я швидко зібралась навівши легкий марафет і тільки після цього сіла в машину до Луки, щоб бути на фірмі раніше за інших співробітників. Хотіла надути кульки в нашій великій залі та замовила спеціальний торт. Звичайно, це не буде масштабне святкування, бо роботу ніхто не відміняв і це звичний будній день, з урахуванням того, що ще не пройшли роковини із смерті мого батька. Лука запиняє авто біля фірми, а потім, за моїм проханням, їде по замовлений торт. Відчиняю двері і майже одразу натрапляю на Потапенка молодшого. Оце він швидко. 
- Ти випередив мене, Потапенко) - усміхаюсь, поки він роздивляється мене із задоволеним обличчям. 
- Ну хоч в чомусь я маю бути першим) - промовив той, раптово наблизивши мене до себе. І моє серце знову затріпотіло. 
- Свят - намагаюсь відсторонитись - Нам потрібно надути кульки. 
- Вони зможуть ще трохи почекати..- шепотом мовив той, вдихаючи аромат мого волосся. Ох, цей хлопець зведе мене з розуму. От зовсім не змінився. 
- Не дуркуй! Хтось може з'явитись з хвилини на хвилину. - попереджаю і все ж віддаляюсь - Як ти тоді це поясниш? 
- Обіймаю кохану дівчину - впевнено виголосив той - Все просто) 
- Це був би аншлаг. - сміюсь із його серйозності - Адель Бойко стала причиною розлучення Святослава Потапенка із його нареченою. Весь офіс би гудів! 
- Я порвав з Кариною. І мені байдуже, хто що подумає. Я не робив жодної пропозиції і не збирався! 
- Інші так не думають! - констатую факт. 
- Головне, що думаємо ми. - він взяв мене за руку - Це ж ти вкрала моє серце, а не хтось інший?! 
- Ох, ну прям таки вкрала?! - додаю із сарказмом. 
- Ми там мали надувати кульки)) - усміхнувся той, запрошуючи мене у нашу велику залу. От же ж пройдисвіт. 
Так чи інакше, ми надули кілька кульок, прикрасили залу, коли почали з'являтись інші співробітники. А через деякий час приїхав і винуватець свята. Який був спочатку трохи ошелешений, але мав щасливий вигляд. Майже одразу за ним з'явився Лука із тортом. І це було саме вчасно. Свят запалив свічки, а я промовила: 
- Не забудьте загадати бажання, Вікторе Андрійовичу) 
Чоловік кивнув, поглянув на мене і свого сина, подумав про щось і нарешті задув свічки. Потім отримував вітання від решти працівників. 
- Всім щиро вдячний за привітання! - почав свою "промову" іменинник - Це було неочікувано, але приємно. Справді, всім дякую) 
- Це все Адель Кирилівна! - гукнула одна з дівчат, з відділу розробок - Все організувала вона, ми просто долучились. 
Віктор усміхнувся, ніби очікував почути саме це. А я зраділа тільки від цієї думки. Зрештою, скуштувавши торт всі розійшлись по своїм відділам, я теж збиралась піти у свій кабінет, та Потапенко старший встиг мене зупинити: 
- Адель, дякую тобі. 
- Я рада, якщо змогла зробити такий день, хоч трішки святковим) 
- Справді змогла) - вдячно мовив чоловік - Тому я чекаю на тебе ввечері у нашому будинку, за святковою вечерею) 
- Гадаю, ви захочете побути із сім'єю..- м'яко відмовляюсь, відчуваючи позаду себе присутність його сина. Ох, ну він як завжди саме вчасно. 
- Дівчинко, ти завжди була частиною нашої сім'ї. - ствердив той, і перевівши погляд на Свята, додав:- А зараз і поготів) 
Я зніяковіла. Якось все це так дивно і незвично, але неначе правильно. 
- Адель Кирилівна буде обов'язково. - взяв на себе ініціативу Потапенко молодший - Ручаюсь за це) 
Он який самовпевнений. 
***
Оскільки Свят поручився за те, що я прийду до них на святкову вечерю, я не змогла відмовитись. Та й впринципі, мене б і Віктор Андрійович запросто вмовив, йому це завжди вдавалось. Після роботи, попросила Луку швидко відвезти мене додому і сказала, що на цей вечір він може бути вільним та відпочити, скористаюся таксі, але навідріз почула його відмову: 
- Жодних таксі! Я відвезу тебе до будинку Потапенків і тільки тоді відпочину. А якщо і знадобиться, то знову за тобою приїду. 
- Лука, я..
- Адель, біжи готуватися до вечері. Я зачекаю) - перебив мене хлопець, на що я тільки усміхнулась та побігла в будинок. Миттєво обрала сукню лавандового кольору, трохи підправила макіяж, зробила легкі локони, додала останні штрихи улюбленим парф'юмом і звичайно ж взяла подарунок для іменника, який забула вручити зранку. Взуваю туфлі, усміхаюсь своєму відображенні у дзеркалі та прямую до Луки, який саме чекав спершись на капот автомобіля. Хлопець мовчки оглянув мене, та все ж, коли я сідала в машину, промовив: 
- Ти дуже гарна) 
- Дякую) - трохи ніяковію..
Юнак з усмішкою киває головою, зачиняє за мною двері та вирушає за знайомою адресою. І вже через деякий час зупиняється біля будинку Потапенків. Повертаюсь до нього, залишаю дружній цілунок на щоці, ще раз дякую, бажаю гарного вечора і нарешті піднімаюсь сходами до будинку. Відчуваю легке хвилювання, і вже бува хочу натиснути на дзвінок, як двері одразу ж відчиняються і переді мною з'являється Потапенко молодший. Він мене з вікна виглядав, чи що?
- Ти мене з вікна виглядав? - здивовано піднімаю брову та все ж усміхаюсь, помітивши, як той безсоромно мене оглядає. І не приховує свого задоволення. Отже, сукня сподобалась. 
- Маєш фантастичний вигляд) - натомість мовив той, запрошуючи увійти всередину. А потім невинно подав руку, щоб разом зайти до вітальні. 
- Ти впевнений? 
- Мама запросила Анжеліку з Кариною. - важко видихнув він, міцно стискаючи мою руку - Батькові це не подобається, але він гостинний. Ти ж знаєш) Тому піднімемо йому настрій) 
- Ходімо) - схвально киваю, почуваючи себе більш впевнено ніж зазвичай. Коли він так міцно тримає мою руку, то чого я маю боятись? 
- Добрий вечір! - вітаюсь перша, оглядаючи присутніх. Погляд Карини одразу ж припадає на наші з'єднані руки, і напевно у її думках вже сипляться прокльони. Ольга Макарівна також не вимикає субтитри, показуючи своє невдоволення. А ця Анжеліка стоїть з монотонним лицем, але напевно також не бажаючи нічого хорошого. І тільки містер Потапенко усміхається тепло і щиро. Аж на душі стає легше. 
- Ще раз вітаю, Вікторе Андрійовичу - підходжу до чоловіка, і вручивши подарунок, додаю:- Сподіваюсь вам сподобається) 
Віктор одразу ж відкрив коробочку, діставши звідти йменовану  ручку, із золотим обрамленням та легким візерунком. Чесно, я довго думала над тим, що можна подарувати впливовому бізнесмену, і нічого кращого за таку ексклюзивну ручку не придумала. 
- Тепер в мене буде особливо ручка, для особливих договорів) - жваво мовив чоловік, а потім обійнявши мене, додав:- Дякую) 
В його обіймах було стільки тепла, скільки було у мого батька. І це зігрівало із середини. 
- Ходімо до столу! - сухо мовила його дружина, якій явно все це не подобалось. Добре, що вона мала тут своїх однодумців. 
Свят відсуває для мене стілець, сам сідає поруч, а не навпроти як зазвичай. Натомість перед нами сідає Карина, досі "мило" посміхаючись Потапенку, напевно очікуючи, що вони все-таки знову зійдуться. Не в цьому в житті дівчинко. Тепер ти нас так легко не розлучиш. Дурні плани не пройдуть, це я вже гарантую! Та й хлопцю, було на неї більше ніж байдуже. Він часто погладжував моє зап'ястя, шепотів жарти, на які надто відгукувалось моє тіло, іноді непомітно (а можливо навіть дуже помітно) викрадав у мене поцілунки.
- Свят! - тихо обурююсь - Ми тут не самі. Май повагу до гостей. 
- Вони непрохані! - підморгнув той - Хай знають своє місце. 
- Адель, люба - раптово звернулась Ольга Макарівна, і її "пестливий" тон мені зовсім не подобався - Зіграєш для нас на піаніно? 
- Олю! - суворо вимовив її чоловік, вже наперед вибачаючись...
- Залюбки зіграю) - усміхаюсь до жінки, яка зовсім не цього чекала. А я ж пообіцяла батькові, що буду грати так, щоб аж серце стрибало з грудей. Тож гратиму, навіть якщо в компанії своїх ненависників. 
Піднімаюсь із-за столу та прямую до кімнати з піаніно. Всі присутні мовчки прямують за мною. Легке хвилювання накриває щойно я сідаю за інструмент, та лиш один погляд каштанових очей змушує мене заспокоїтись і нарешті почати гру. 
- Ця пісня для вас, Вікторе Андрійовичу) - дивлюсь на чоловіка, який вдячно мені усміхається та граю першу мелодію. 
І тоді я забуваю про все. Існую тільки я та це піаніно. В животі виростають метелики з кожним дотиком до клавіш, а перед очима той лист від батька: "Грай так, щоб аж серце стрибало з грудей..."