Глава 45

Адель: 
Я сиділа в своєму кабінеті та підписувала важливі папери. Годинник пробивав 6. Ще трохи і можна їхати додому, зробити чашку гарячого чаю і подивитись якийсь фільм. Але раптово чую стук у двері та віддаляюсь від приємних думок. 
- Заходьте! - гукаю, відставляючи папери в сторону. 
- Працюєш? - запитав Віктор Андрійович, зачиняючи за собою двері. 
- Майже закінчила. - відповідаю і додаю:- Щось трапилось? 
- Ні. Хотів повідомити, що збираюсь їхати. У Свята зараз бій, хочу бути присутнім) - промовив той, а я не знала як відреагувати. Потапенко нічого про це не казав. Хоча, навіщо я там? Буде ж його сім'я, наречена, а я...буду зайва. 
- Впевнена він переможе. Як і завжди! Перекажите йому мої вітання! - прошу про послугу, на що чоловік тільки більше усміхається. 
- Поїдеш зі мною і сама йому це скажеш?! - більше ствердив ніж запитав він.. Але ж хлопець мене не запрошував? Для чого я там? 
- Але Свят не запрошував мене! - констатую факт. 
- Він знає, як тобі не подобається насилля. Тому наполягав, щоб я не бовкнув нічого зайвого. - бадьоро промовив Віктор - Але він чекає на твою підтримку Адель. Ти сама це знаєш) 
- Його має підтримувати наречена! - кажу, а в самої стискається серце.. наречена чорт забирай..
- Дівчинко тобі слід поглянути на все під іншим кутом - розсудливо мовив той - І прислухатись до того, що відчуваєш ти) 
Потапенко завжди казав, що я його талісман. Завжди. Але ніколи не наполягав на моїй присутності, проте хотів її. І був радий, коли я була поруч. Та це було колись... І я не знаю чи доречно це зараз. 
- А як відреагує Ольга Макарівна? Карина? - запитую - Не хочу скандалу на рівному місці. 
- Ольги не буде, вона в одному із своїх салонів - буденно і трохи розчаровано відповів чоловік - А Карина не посміє. Обіцяю тобі. 
Ох. Надто важке рішення. Але гаразд, сьогодні я прислухаюсь до того, чого хочу. 
- Я візьму сумочку і можемо їхати! - усміхаюсь, збираючи речі. 
- Дякую Адель) - полегшено мовив Віктор - Свят зрадіє! 
Сподіваюсь. 
Через кілька хвилин ми опиняємось у величезній будівлі, де зазвичай проходили наймасштабніші бої із боксу. Зал переповнений людьми. Гамірно. Як давно я на такому не була. Серед натовпу зустрічаюсь поглядом з Кариною, яка спочатку дивується, а потім гордо піднімає голову, мовляв, я тут в статусі нареченої, а ти ніхто. Показово закочую очі, мовляв мені байдуже і вмощуюсь біля Віктора Андрійовича, який вже знайшов для нас місця. Раптово у залі стає тихо. Оголошують початок бою. З лівого боку арени виходить кремезний чолов'яга, владно усміхаючись та приймаючи крики і вітання від своїх шанувальниць. І одразу ж з'являється знайома постать. Потапенко в боксерських рукавичках, із серйозним виразом обличчя оглядає зал, ніби когось шукаючи, але зовсім не дивлячись в сторону своєї нареченої. І не знаю чи випадково, чи з Божої волі зустрічається з моїми очима і тільки тоді усміхається. Щиро. По справжньому. Він вдячно киває мені головою, і я розумію, що він справді на мене чекав. Самими очима промовляю "Ти зможеш" та уважно стежу за боєм. Серце синдромно стискається, коли супротивник наносить удари, але відновлюється, коли каштанові очі шукають мої і кажуть, що все добре. І в цей момент інший боксер наніс йому удар по обличчю, розбивши губу і змусивши мене піднятись від переляку. Ох, Свят не вчиться на своїх помилках. Не треба на мене дивитись, коли ти б'єшся, особливо тоді. Віктор Андрійович наполіг, щоб я заспокоїлась і знову сіла на місце, бо не сталось нічого страшного. І я послухалась, хоч і досі хвилювалась. Зрештою, Потапенко переміг цей та решту раундів, і виглядав щасливим, хоч із розбитою губою. Його каштанові очі дивились у мої, шукаючи похвали і підтримки. Серцем тягнулась до нього, щоб прикласти серветку до болючого місця та мене випередила його дівчина, яка швидко припала до його губ у знак привітання. І я схаменулась. 
- Вікторе Андрійовичу, мені час. - кажу поспіхом, не чекаючи реакції чоловіка. І буквально мчу до виходу. На що я чекала? Чого хотіла? І чому знову розчарувалась? Він зараз із своєю дівчиною, так як і має бути. Але чому тоді знову боляче? Чому я хочу бути на її місці? Чому я так легко все пробачаю? 
Вже майже набираю номер Луки, як чую позаду себе кроки і знайомий голос: 
- Бойко, ти надто швидка) 
- Вітаю з перемогою. Я знала, що ти зможеш! - кажу, не повертаючись до нього. 
- Адель? - той натомість став переді мною, але я не підняла очі - Поглянь на мене! (Не порушно дивлюсь куди завгодно, але тільки не на нього)..
- Мені треба додому..- сухо промовляю, відчаючи, що мій голос починає тремтіти - А тобі слід повернутись, до..
Не встигаю договорити, бо його губи раптово накривають мої та зливаються в палкому поцілунку. Я хочу відштовхнути, але не можу і повністю віддаюсь відчуттям. З очей покотилась сльоза, бо ми довго на це чекали, хоч знаємо, що зробили помилку. 
- Свят..- віддаляюсь, щоки вкриваються гарячим рум'янцем. 
- Мені потрібна ти, Адо. Лише ти! - промовив той, беручи моє обличчя в свої долоні, щоб я нарешті дивилась тільки на нього, поки з моїх очей нещадно лили сльози. 
- Свят..- безглуздо вимовляю його ім'я, досі не розуміючи, що відбулось, а головне, що буде.
- Я не можу розлюбити тебе, Адель. Ти з моєї голови і на мить не виходиш. Я божеволію, коли ти не зі мною. Ревную, коли ти з кимось іншим. - продовжував Потапенко, і не думаючи зупинятись. І я вірила кожному його слову, бо відчувала те саме, але так боялась визнати. Дуже боялась. 
- Карина. Твоя мама. Ти ж розумієш, що буде? - питаю, але бачила, що він розумів всі наслідки і був до них готовий. 
- Головне, щоб ти була. Зі мною! - мовив той, цілуючи мої руки - Тільки зі мною...
- Я дуже боюсь і...не хочу зробити чергову помилку. Я більше цього не витримаю! - зізнаюсь, вгамовуючи шалене серцебиття. 
- Просто дай шанс.- благально мовив хлопець - Мені. Нам шанс. І я заслужу твою любов і довіру. Знову. Обіцяю, що не скривджу і не завдам болі..
Я знаю...
- Але якщо...
- Жодних якщо! Я дуже кохаю тебе, Аделько) - ніжно промовив він - Завжди кохатиму! І..
- Годі! - запиняю потік його зізнань і зваживши всі "за" і "проти", прислухавшись до того чого я хочу і до того, що відчуваю, коли дивлюсь в його очі, шепотом, але впевнено додаю:- Поцілуй мене, Потапенко..
І він поцілував. Ніжно, а потім палко. З усією пристрастю, розпачем, надією і безмежною любов'ю він цілував мої губи, ніби дякував. Дякував, що я тут. Із ним.