Глава 42

Адель: 
- До скорої зустрічі, міс'є де Гіз! - промовила я, тиснувши руку чоловіку на прощання, поки Свят діставав наші валізи з авто. - Сподіваюсь скоро ми владнаємо справи з нашим проєктом! 
- Владнаємо) - тепло усміхнувся чоловік - І мені шкода, що так сталось. Excusez-moi, Adèle.  
- Ви не могли цього передбачити. Все гаразд.- запевняю і його, і себе. Хоча спогади вийдуть не найкращі. 
-Bon voyage et à bientôt ! (Щасливої дороги і до зустрічі!) - наостанок мовив міс'є, ще потиснувши руку Потапенка, а з більш хитрою усмішкою, додав:- Бережіть цю леді, Святослав. 
Натомість хлопець просто кивнув, на моє щастя не сказавши зайвих слів, а тоді разом зі мною зайшов у салон літака. Нарешті ми повертаємось. Додому. 
- Все добре? - раптово спитав хлопець, напевно помітивши, як я важко видихнула. Але це було полегшенням.
- Так..- киваю, заплющуючи очі. Найкраще, що мені зараз потрібно - сон. Багато сну. І царство Морфея от-от мені допоможе..
- Я оберігаю твої сни, ляклива красуне) - почувся знайомий шепіт біля мого вуха, але я не огризнулась, тільки відчула як кутики моїх губ піднялись в легкій усмішці. Він завжди мені казав це перед сном і знав, що я вірю в це.. Досі вірю..
*** 
Прокинулась я від оголошення провідниці про прибуття,і в той же момент відчула, що на моєму плечі лежить голова Свята. Він мирно спить, а моє серце б'ється із шаленими іскрами. 
- Потапенко..
Він навіть не похитнувся.
- Потапенко, ми майже прилетіли..
- Мг...- видав той, ще досі дрімаючи. 
- Свят, вставай! - обурилась я, і він нарешті піднявся. 
- Можна було просто погладити, я б швидше прокинувся) - підлещується той, а я потай сміюсь із його заспаного вигляду. Я й забула, наскільки... Стоп, годі, мої думки зараз точно не на місці. 
Здивовано піднімаючи брову, відповідаю: 
- Може ще й поцілувати? 
- Не відмовлюсь) - надто мило усміхнувся він, і трохи наблизившись до мого обличчя, додав:- Але не тут. Згодом. 
- У твоїх мріях! - відвертаю погляд, щоб зайвий раз не червоніти. 
- І у твоїх снах, Аделько) - підкольнув той, а я на мить заклякла. Та що ж таке? Годі Адель, годі! 
- Там для тебе немає місця..- кажу сухо, намагаючись не видати свій неспокій. 
- І тому не дивишся мені в очі? - ще більше усміхнувся хлопець, не вірячи моїм словам. 
- Там для тебе немає місця..- повторюю ще раз, дивлячись у каштанові очі, які всеодно впевнено та з недовірою дивляться мені у відсіч. 
- Гаразд..- ніби здався він - Переконала) 
Я видихнула, але всеодно відчувала, що щось тут не так. Та зараз це не мало значення, бо ми приземлялись. Україна. Дім. Ну нарешті. І щойно ми вийшли з літака, я побачила знайоме авто та обличчя, яке чекало на мене із скромною усмішкою. 
- Привіт, Лука) Рада тебе бачити! - вітаюсь першою, не зважаючи на те, що позаду мене стояв Потапенко. Але здається йому не дуже подобалась ця зустріч. Чого ж він очікував? 
- Навзаєм, Адель. Сподіваюсь у вас все добре? - уточнив юнак, забираючи у Свята валізи. Стоп, валізи? Невже мій дорогий партнер поїде з нами? 
- Віктор Андрійович попросив забрати і Святослава Вікторовича! - відповів той, на моє мовчазне питання. - Якщо ви не проти, звичайно ж) 
Проти. Та все ж схвально киваю, запрошуючи хлопця сісти в авто, а сама сідаю наперед до Луки. Всім тілом я відчувала пильний погляд Потапенка, намагаючись не давати цьому сильного значення. 
- Все добре Адель? - знову спитав мій водій, заводячи двигун - Просто ви не відповіли. 
- У Адель Кирилівної все добре! - раптово озвався Свят, тембр голосу був нижчим ніж зазвичай. 
Я поглянула в дзеркало заднього виду, зустрівшись із каштановими очима, які були незадоволені та напружені. 
- Я розповім тобі все, щойно Святослав Вікторович опиниться в обіймах люблячої сім'ї. - спокійно відповідаю, даруючи легку усмішку. Лука киває, уважно дивлячись на дорогу. 
- Що вам заважає говорити в моїй присутності? - спитав наш опонент, явно хотівши мене цим роздратувати. 
- Нічого. - сухо промовляю - Просто за чашкою чаю краще про все розповідати) 
Лука здивовано підняв брову, на мить поглянувши мені в очі. А наш пасажир голосно та важко видихнув. 
- І давно це водії мають стільки честі? - уточнив той, намагаючись образити його.  Та що з ним таке? Чому він так лютує? 
- Лука - мій друг. 
- Невже? - в його голосі був чутний сарказм. 
- Свят! - тепер обурююсь я - Ти не маєш права так поводитись. 
- А ваш водій має? 
Ох, цей хлопець знову переходить межу. 
- Святославе Вікторовичу - зненацька мовив Лука - Не знаю чого ви зараз добиваєтесь, але раджу вам припинити говорити таким тоном з леді Адель. 
Він заступається за мене? 
- Таким тоном? Хочеш сказати, що я підвищую на неї тон? - ще більше розізлився Свят. 
- Назвіть тоді це ревнощами. Я не проти! - спокійно продовжив Лука - Але я не дозволю спілкуватись з нею, як заманеться. 
Батько знав кому мене довірити. Справді знав. 
- Чудово Адо) - хлопець заплескав у долоні - Охорона на вищому рівні. Тепер я спокійний за тебе. 
- Годі! - зупиняю це видовище - Лука зупини авто. Негайно! 
- Але ми майже приїхали! - той недовірливо глянув на мене. 
- Лука! - додаю м'якше - Будь ласка..
Хлопець киває та в найближчому місці зупиняється. Кажу Святу вийти зі мною, а Луку прошу залишитись. 
- Сваритимеш мене, Бойко? - лагідно усміхнувся той, трохи знявши у мені напругу. Ні, не зараз. Не впливай на мене зараз. 
- Ти поводишся як дитина..- закочую очі, але погляд тримаю прикутим до нього - Навіщо ти так поводишся ? Лука просто захищає мене, як і обіцяв батьку. 
- Захищає? Від мене? - ще з більшою недовірою поглянув той.
- Так. Від тебе. - кажу, а ком підбирається до горла - І ти сам знаєш причину. 
- Байдуже. Хай буде по твоєму! - погодився, але досі мав обурений вигляд. 
- Чудово! 
- Але нехай він теж не переходить межі. Хай не турбується про тебе, ніби ти єдине, що його хвилює. Хай залишається "другом". - спокійно промовив він, але в його словах я відчувала нотки ревності? 
- Тобі слід сказати це і самому собі! 
- Це інше Адо! - огризнувся той, але помітивши, що мені не подобається таке, додав тихе:- Вибач...
- Сідаймо в авто. Не змушуймо чекати твого батька..
- Далі я сам. - м'яко сказав хлопець, забравши із багажника свою валізу - Нам краще не залишатись один на один із твоїм водієм. 
- Свят, що за дурощі? 
- Маленька поправочка - ревнощі..- мовив Потапенко, а наблизившись додав:- Я згораю ревнуючи тебе, Адель Бойко. Згораю...
І пішов, залишивши мене стояти як вкопану. Ревнуючи? Мене? 
- Адель Кирилівна? - лунало у моїй голові..
- Адель? - голос Луки вивів із ступору та нав'язливих думок, та змусив сіти в авто. Та навіть попри це, у голові досі бриніли слова Потапенка, на які надто знайомо реагувало все всередині. Я важко видихнула, але на щастя не отримала зайвих питань від свого опонента, тільки усмішка, яка говорила сама за себе "Поїдемо у тиші". І чесно, я досі дивуюсь наскільки добре мене розуміє цей хлопець. Боюсь уявити, що було б у моєму житті без нього. Справді, боюсь. І перед тим, як вийти з машини біля дому, промовляю: 
- Вибач Лука..Свят не мав так поводитись.
- Ох, не вибачайтесь) Я його добре розумію! Але як вже й казав, не дозволю говорити з вами як йому заманеться. Принаймні не у моїй присутності) 
- Він і сам не розуміє, що робить! 
- Повірте, розуміє. І робить все, щоб досягти бажаного) - буденно мовив той, ніби кожного дня стикається з такими ситуаціями. 
- З чого виникла така думка? - дивуюсь не менше. 
- Адель - м'яко усміхнувся він - Будьмо реалістами. Святослав і досі кохає вас. Це видно здалеку. 
Досі. Кохає. 
- Це нічого не змінює! 
- Це знати тільки вам) - продовжував юнак - Але якщо вам цікава моя думка, то Потапенко мені не до вподоби, особливо після того, як повівся з вами декілька років тому. 
- Ми порозумілись. Принаймні я намагаюсь..- зізнаюсь, не помітивши на його обличчі ані граму здивування. Це було настільки очевидно? 
- Вирішувати вам! - схвально кивнув той - Але знайте, що я поруч. Завжди! 
- Знаю..- вдячно торкаюсь його руки - Дякую, Лука) 
- Приємних сновидінь, Адель) - на прощання додав - До завтра..