Глава 41

Адель: 
Здається, зовсім скоро я пошкодую, що погодилась на дружбу із Потапенком. Його жарти, які завжди якось намагаються пробудити у мені спогади, лякають. Чи краще сказати, мене лякає моя ж реакція?! Серце шалено б'ється, а щоки буквально горять від зніяковіння. Я відчуваю знайоме тепло всередині і завжди хочу відгукнутись усмішкою. Проте вчасно зупиняюсь та придушую у собі такі почуття. Він знає кожну мою реакцію, зчитує кожну думку, кожну емоцію. Знає, як підбадьорити мене і що саме мені потрібно. Він знає про мене геть усе, так само як і я про нього. Та ми розділені часом і минулим болем, який ніщо не змінить і не склеїть заново. Тому все залишиться на своїх місцях, так як має бути...попри все. 
Я відчувала його присутність біля своїх дверей. Він не йшов. Але на що йому чекати? Чи він здивувався моїм словам? Та все ж, побажавши мені гарного вечора, я почула, як його кроки віддаляються. Полегшення і пустота накрили одночасно. Я поставила сумочку на комод, що стояв у коридорі, нарешті позбавила свої ноги туфель і тільки тоді поглянула на своє відображення у дзеркалі. На мене дивилась ледь усміхнена дівчина, майже не схожа з тою, яка познайомилась з новим життям 5 років тому. Я була спустошена. Розбита повністю. Смерть батька погано відгукнулась і відгукується досі. Від спогадів з очей покотилась сльоза, яку я повинна була одразу ж стерти, почувши раптовий дзвінок у свої двері. Потапенко забув ще солодких снів побажати? Відчиняю і бачу перед собою хлопця, але зовсім не Святослава. Трохи вищий за мене, з монотонним виразом обличчя, переді мною стояв найзвичайнісінький кур'єр. Але ж я нічого не замовляла. 
-Adel Boyko ? - уточнив юнак французькою, і побачивши мій кивок, продовжив:- Ceci est pour vous ! Veuillez signer. (Це вам! Розпишіться тут!) 
Він вручив букет ромашок та простягнув папери і ручку для підпису. Я стояла ошелешена, і щойно розписалась, все ж запитала: 
-Excusez-moi, mais de qui cela vient-il ? (Перепрошую, але від кого це?) 
-Expéditeur inconnu, mademoiselle, désolé. (Відправник не відомий мадмуазель, вибачте) - сухо промовив кур'єр і на прощання додав:- Bonsoir ! 
Побажала того самого та опинилась по той бік дверей, вдихаючи аромат ромашок. Поставила їх перед дзеркалом намагаючись знайти хоч щось. І знайшла. Записку. 
"Дякую за екскурсію, леді Адель. Легенди у вашому виконанні неймовірні. Спокійної ночі та солодких снів. 
P.S: впевнений, ти усміхаєшся. І ця думка невимовно мене тішить. 
Твій вірний друг" 
Дурник. Перше, про що подумала я. І щойно підняла голову, мої очі побачили себе у віддзеркаленні, я усміхнулась. Щиро і по-справжньому. Так, як він був у цьому впевнений. 
***
Наступний ранок не віщував нічого нового. Чергова зустріч з інвесторами. Чергова спроба остаточно їх переконати. Чергова спроба не здатися. Виконавши ранкові ритуали, я зробила ледь помітний макіяж, зібрала своє волосся у пучок, одягнула бордовий діловий костюм та чорні, матові туфлі. Додала останні штрихи парф'юмом і перед тим як вийти, на мить зупинились біля тих самих ромашок. Ще раз вдихнула їх аромат, усміхнулась і щойно опинилась за межами номеру, знову прямувала з монотонним виразом обличчя. Майже одразу відчула позаду себе чиюсь присутність та почувши знайомий голос, полегшено видихнула. 
- Ти хочеш, щоб я Богу душу віддала? - повертаюсь до свого опонента, якого дуже веселить моя реакція. 
- Ні в якому разі, Адель Кирилівна. Як я можу таке бажати своєму партнеру?! - здивувався той, пильно оглядаючи мене з ніг до голови. Навіть не приховуючи цього. 
- Надивився? - піднімаю брову, чекаючи на відповідь. 
- Хіба на твою вроду можна надивитись? - натомість підколов той, але серйозність в його голосі, змушувала все у мені завмирати. 
- Моя врода немає тебе хвилювати) - криво усміхаюсь, поправляючи комір його сорочки. Ох, навіщо я це зробила? Не мала деінде діти свої руки?
- Можливо..- все ж усміхається і він, та раптово бере мою руку в свою, залишаючи на ній легкий цілунок, і дивлячись прямісінько в мої очі, додає - Але хвилює. Завжди. 
Завжди. 
Я вириваю руку та відсторонююсь. Це неправильно. Ці ігри заходять надто далеко. Та все ж вдаю, ніби не розумію чи не даю значення його словам, і впевнено крокую до виходу.
- Таксі чекає. - пояснюю свою поспішність, натякаючи, щоб і він прискорився. Хоча було б краще не їхати разом. Взагалі не залишатись наодинці, бо це приносить дивні наслідки. 
На фірмі на нас вже чекали знайомі, серйозні обличчя інвесторів та привітне міс'є де Гіза. Але якихось вагомих змін це не принесло. Ми знову обговорювали якісь питання, проводили вже звичні бесіди, але водночас стояли на місці. Відчуття, ніби ці так звані інвестори просто над нами знущаються. От в чому ще їм треба впевнитися? Вони ще тільки клінінг не проводили тут. Може треба і це виправити? 
-Mademoiselle Adèle ! - раптово, особисто до мене, звернувся один із чоловіків, що трохи мене збентежило та з пильним поглядом продовжив:-Combien de temps resteras-tu à Paris ? (Наскільки довго ви будете в Парижі?) 
А що його так хвилює? 
-Dès que j'aurai tout réglé, je retournerai en Ukraine ! (Щойно владнаю всі справи, повернусь до України!) - невимушено відповідаю, досі не здогадуючись причину цього питання. 
-Y a-t-il une raison de revenir ? (Є причина повертатись?) - спокійно запитав той, ніби не втручається у моє особисте життя. Яке його діло, чи є в мене причина, чи немає? 
-L'Ukraine est ma maison ! (Україна мій дім!) - відповідаю, боковим зором помітивши напружене обличчя Потапенка. Він не до кінця розумів цієї розмови, і я впевнена, його це дратувало. Хоча я і сама не до кінця розумію, що це за дивна розмова?! 
-Es-tu marié? (Ви заміжня?) - натомість знову спитав він, ще більше мене ошелешивши. Якого чорта? Як це стосується роботи? 
-Désolé! (Вибачте!) - сповільнюю рух та зупиняюсь навпроти того чоловіка. -Quel est le rapport avec le travail ? (Як це стосується роботи?) 
Спокійно видихаю, щоб нарешті почути, що це просто безглузде питання, але ні, виявляється не зовсім. Міс'є криво посміхається та продовжує розмову моєю мовою, хоча із жахливим акцентом: 
- Зізнаюсь, ці переговори - марна трата часу. Як і все це. Та я готовий інвестувати у ваш проєкт за інших умов. 
Таке мені не подобається. Зовсім. 
- Що це за умови? - все ж питаю, але від його погляду стаю невпевненою. 
-Mariage! (Шлюб!) - спокійно мовив той, а я ледь похитнулась. 
- Який ще шлюб? - позаду мене почувся голос Свята. Він розлючений та здивований не менше. 
- Це ж очевидно..- він показово закотив очі - З мадмуазель Адель. Представник Франції та представниця України. Що тут не зрозуміло? 
- Ви так жартуєте, міс'є? - все ж уточнюю, сподіваючись на краще. Цей чоловік збожеволів чи просто вдарився головою? 
-Des blagues ? (Жарти?) - той здивовано підняв брову - Угода? Так. Я даю вам свої інвестиції, а ви мені - себе. Власницю такого великого бізнесу та ще й відому модель Франції. Як на мене, чесний обмін. 
Обмін? Я що, схожа на річ? Як в нього взагалі язик повернувся таке сказати? 
- Обмін? - огризнувся Потапенко та став переді мною, ніби захищаючи - А чорта лисого? Запхайте свої інвестиції..
- Свят..- легко торкаюсь його плеча, зупиняючи, щоб він не наробив дурниць. 
- Ми розриваємо угоду. І нічого від вас не потребуємо! - більш спокійно промовив хлопець, поки його кулак стискався від люті. 
- Хіба мені цікава ваша думка? Все залежить тільки від мадмуазель. - продовжував француз. Він сміється з мене? 
- Годі міс'є! - втрутився міс'є де Гіз - Це вже переходить межі. Який шлюб? Яка угода? Мадмуазель Бойко не річ, вона мій партнер, і я не дозволю так говорити з нею. Угоді кінець! 
- Мадмуазель Адель? - чоловік і далі спопеляв мене поглядом, очікуючи почути від мене зовсім іншу відповідь. Господи, що це за чортівня? Він з'їхав з глузду, якщо гадає, що я погоджуюся на це. Шлюб за угодою, задля роботи, та ще й із старим для мене чоловіком. Що може бути гірше? Рука Свята в той момент здригнулась, щоб відправити цього француза у нокаут, та я вчасно спинила його, сказавши: 
- Прощавайте міс'є! Сподіваюсь ніколи більше не побачимось! 
- Впевнені? Інвестиції вас більше не цікавлять? - всеодно не відступав той. 
- Міс'є, я зараз викличу охорону. - різко промовляю, хоча сама вся тремчу - Покиньте цей офіс негайно і більше не повертайтесь. Ми в жодному разі не зв'яжемось з вами більше! 
- Ви надто упередженні, мадмуазель! - знову криво посміхнувся чоловік -Та все ж, гаразд, Au revoir!  
Упередженна? Цей світ точно збожеволів! 
Міс'є де Гіз киває мені в знак підтримки та поспішає за тим чоловіком, щоб впевнитись, що він більше ніколи тут не з'явиться. А я і той момент підходжу до стіни, щоб знайти рівновагу. 
- Адо? - переді мною постав стурбований Потапенко, але злість і досі була у його очах. 
- Краще б я не їхала сюди. Не ставала тою клятою моделлю. Краще б взагалі всього цього не було.. - шепочу, закриваючи обличчя руками..
- Адель..- тихо промовив хлопець, намагаючись мене заспокоїти. 
- Для вигоди. Я всім потрібна для вигода. - кажу, вже ледь стримуючи сльози - Шлюб із старим недоумком. Заради бізнесу. Хіба можна придумати щось гірше? Невже я годжусь тільки для цього? 
В той момент я опиняюсь в обіймах Свята. І хоч як би хотіла, не вириваюсь. Просто починаю плакати, відчуваючи, що поряд з ним можу це зробити, можу дозволити бути слабкою. Думки окутують мене з усіх сторін, а огидні погляди і слова того француза постають у моїй голові жахливим хором. Це нестерпні відчуття. Хочеться провалитись крізь землю. 
- Ти більше не побачиш його..- лунав і голос Потапенка, який гладив моє волосся - Ти в безпеці. Обіцяю тобі. 
І я вірила. Хоч як не хотіла, та знала, що тільки з ним - я у безпеці. З ним.