Глава 40

Святослав: 
- Нею завжди була ти..- навмисно повторив ці слова, щоб щоки Адель покрились ще більшим рум'янцем. Бачити її зніяковіння поряд із здивуванням - неабияке задоволення. Хоча, що я кажу? Просто бачити і відчувати її поряд - ось моя Римська імперія. Вона моя Римська імперія, хоч скільки би разів чув від неї заперечення.  Я говорив щиро. І вона це знала. Тому і здивувалась. 
- Свят..- ледь не прошепотіла та, ніби відновлюючи дихання. Я знав як діють  на неї компліменти. Мої компліменти. Досі діють. Я усміхнувся і просто чекав. Навіть був готовий на ляпас. 
- Повертаймось до готелю..- промовила дівчина, одягаючи на плече сумочку. Захотілось пожартувати про її серйозний вираз обличчя, та все ж вчасно зупинився. Натомість схвально кивнув головою, залишив гроші та чайові, відчинив для неї двері (на що отримав скромне французьке дякую), помітивши як та вдихала повітря. 
- Таксі чи прогуляємось? - уточнюю, хоча здається вже здогадувався про що вона думає. 
- Викличу таксі..- спокійно відповіла, набираючи потрібний номер. 
- Набридла моя компанія, подруго? - жартівло питаю, акцентуючи увагу на останньому слові. Все ж обожнюю коли вона дратується.
- А хіба друзі не мають відпочивати один від одного? - скептично спитала й вона, трохи розізлившись. 
- Впізнаю злючку) - підморгую, на що отримую легкий удар ліктем. 
- Хей, ти що бойовим мистецтвом займаєшся? - вдаю, ніби її удар справді був сильним. 
Вона піднімає брову, натякаючи, що я придурок. 
- Йога твоя незмінна стихія? - продовжую, згадавши як я вчився тим асанам. І чесно, віддав би все, щоб знову опинитись біля неї так близько. 
- А бокс твоя? - натомість та спитала у відповідь.
- Незмінна! - тільки підтверджую її слова - Але я б залюбки відновив наші заняття з йоги) 
- Закатай губу, Потапенко) - криво усміхнулась дівчина, але цим мене зовсім не образила. 
- Поки що я так і зроблю..- здаюсь, щоб ще більше її не злити - Але це поки що) 
- Ох - натомість вона показово закотила очі - Ти незмінний. 
- Ти хотіла сказати неповторний?! - все ж трошки її дістаю. Їй подобаються наші перепалки, хоч вона цього не визнає. Як і мені. 
- Надто переоцінений. - випалила та із сарказмом. Але усміхалась. 
- Можливо, але все ж таки...
- Годі Свят! - її палець опинився на моїх губах, змусивши мене і справді притихнути. Якщо вона так і далі торкатиметься, то я справді готовий мовчати. - Твій рот хоч інколи зупиняється? 
- Рідко) Ти ж знаєш...- натякаю їй на зовсім інше, помічаючи, як її зіниці розширюються. Отже, зрозуміла мій натяк. 
- Нестерпний..- пробелькотіла дівчина, швидко забравши свою руку. Їй було ніяково від моїх думок і мені це подобалось. Дуже. 
Та щойно я хотів ще трошки позлити її, як перед нами зупинилось таксі. Ох, ну гаразд. Напевно на сьогодні досить жартів. Відчиняю для неї двері авто і додаю: 
- Прошу, моя леді) 
Її брова знову підіймається вгору, а куточки губ так і бажають утворити усмішку, але на жаль не утворюють. Сідаю поруч, вловлюючи знайомий ванільний аромат. Я божеволію поруч із цією дівчиною, просто божеволію. Зрештою до готелю ми їдемо мовчки, кожен у своїх роздумах. А щойно таксі зупиняється біля будівлі, Адель швидко виходить не чекаючи моїх джентльменських штучок. Хм, а на що ж я чекав? Вона не поступиться так легко, надто вперта. Але саме тому я і закохався в неї. У вперту Бойко. 
- Адель Кирилівна, ви не зачекаєте свого партнера? - гукаю їй у слід. 
- Партнер забув дорогу до свого номеру? - голосно відповідає і вона, але не зупиняється. Наздоганяю, але не торкаюсь, навіть якщо дуже хочеться. 
- Я останнім часом дуже забутькуватий) - погоджуюсь на її припущення. 
- Рекомендую сходити до лікаря. У Франції вони дуже хороші, в Парижі тим паче. - далі грає свою пісню. 
- Можливо згодом я і прислухаюсь до ваших порад. Дякую! 
- Звертайтесь, Святославе. Ми ж партнери..- промовила дівчина з нотками сарказму. 
- Будь де і у будь який час? - широко усміхаюсь, помітивши її обурення. 
- Надто дивне уточнення..
- Чому ж? - далі усміхаюсь - Якщо я залізу на ваш балкон, як у старі добрі часи, коли мені знадобиться порада...
- А двері для чого? - різко перебила та, явно поринувши у спогади. Тоді вона погодилась стати моєю дівчиною. На балконі готелю. В Карпатах. 
- Якщо буде замкнуто, а ви не почуєте мого стуку, а моя справа буде термінова, тож...
- Можна просто подзвонити! - знову перебила, на давши договорити. 
- В мене завжди знайдеться але) 
- Не сумніваюсь у цьому! - говорить та і зупиняється біля дверей свого номеру. Ох, що ж ми так швидко прийшли!? - Але краще навчіться залізати на балкон своєї нареченої!  
І швидко увійшла всередину, залишивши мене шокованим. До біса мені та наречена. Вона навмисне згадала про Карину, щоб збити мене з пантелику. Проте я більше ніж впевнений, що це не принесло їй меншого задоволення, ніж мені. Вона намагається тримати дистанцію, розставити межі, усюди пхає Карину, але сама тремтить лиш від думки, що ми можемо знову бути разом. Вона хоче того, чого і я, я відчуваю це, але не показує цього. Та клята ситуація відсторонює її від мене, вона боїться мені довіряти. Знову. А ще й завдяки матері, гадає, що Карина моя наречена і не вірить у протилежне. Хоча, якби я бачив все її очима, то поводився б так само. Впевнений у цьому. Та все ж я не збираюсь здаватися. Я не втрачу її знову, не цього разу. Давши обіцянку її батьку, я пообіцяв і собі. Ця дівчина більше не буде страждати, я не дозволю цього. Оберігатиму і берегтиму її до кінця життя. І байдуже, що зараз вона не довіряє мені. Байдуже. Я добюся її уваги, завоюю довіру. Знову. Чого б це мені не коштувало. Я не менш впертий, леді Бойко) Ти всеодно будеш тільки моя! 
Усміхаюсь своїм думкам, ніби це все вже настало і полегшено видихаю. Торкаюсь рукою її дверей, і знаючи, що вона досі стоїть за ними, чекаючи поки я піду, промовляю: 
- Гарного вечора, Адель Кирилівна! 
І тільки після цього повертаюсь у свій номер та набираю номер кур'єрської доставки. Залишилась остання деталь.