Глава 39

Адель: 

 - Тобі щось і про Лувр розказати? - наперед уточнюю, щойно ми опиняємось біля будівлі - Чи ти все ж запитаєш в гугла?

 - У гугла не цікаво) - натомість усміхнувся хлопець - І якщо в мене є цілих два варіанти вибору, то сьогодні я віддам перевагу тобі..

Хто б сумнівався...

- Історія створення чи якусь легенду? - питаю, хоча підсвідомо знаю, що він обере. Впевнена в цьому...

- Легенду звісно) - він підтвердив мої думки та налаштовувався почути мою розповідь.

 - Їх багато, але мені до вподоби про чудовисько Лувру - починаю розмову - Легенда каже, що підземелля фортеці колись охороняв страхітливий звір на ім’я Корбос. Його описували як змішаного вовка і собаку з палаючими очима. Парижани вірили, що він їсть людей. У XVI ст. нібито вбили величезного крокодила, якого король наказав принести з Єгипту. 

- То може нам не варто заходити всередину? - пожартував той, я лиш трохи усміхнулась. 

- О, це ще ти про вбитого м'ясника не чув! - вирівнюю спину, очікуючи на чергове продовжуй..

- Продовжуй. Я слухаю) - Кажуть, у Луврі з’являється дух «Білої людини з Тюїльрі» (фр. L’Homme en blanc des Tuileries). Це привид убитого м’ясника Жана, який нібито прокляв королівську династію. Його бачили Катерина Медичі, Генріх IV, Марія-Антуанетта. Він з’являвся у вирішальні моменти, коли когось чекала біда або смерть.

- Чимось цього Жана образили! - далі жартував Свят, а хтось би на його місці повірив у легенду. Принаймні, зазвичай так роблять туристи. - І часто ти чула ці легенди? - знову перепитав той, а мені хотілось важко видихнути. 

- Доводилось..- кажу, але під його проникливим поглядом, додаю:- Це єдине, що давало хоч якийсь сенс бути тут..

- Розкажеш? - тихо спитав Потапенко, а я в ту ж мить відвела погляд і додала: - Нам час повертатись.

 - Не час.. - посерйознішав той - Адо, поговори зі мною) І я відчула дивне полегшення, ще навіть нічого не сказавши. Ніби цими словами він зняв, роками не зняту, тривогу.

 І я говорила..

- Після повернення у Брест, мама не гаючи час, запронувала кар'єру моделі. Я була настільки розлючена, розбита, що ...- у моєму горлі став важкий ком - погодилась. Зреклась музики, і всього, що мене з нею поєднувало. Та це було одним із найгірших рішень у моєму житті.

 - Бо це не те, чого ти хотіла..- мовив хлопець, що не було зовсім схоже на питання. 

- На жаль..- сухо підтверджую і додаю:- Я виправдовувала очікування матері, щоразу намагаючись переконати себе, що теж цього хочу. Але не вийшло..Криво усміхаюсь, щоб хоч зараз стримати сльози.

 - Тому тебе дратувало ось це Дюпон.- розсудливо сказав той і важко видихнув, ніби уткнув помилку -Вибач, Адель. Я не мав так поводитись.

 - Не мав..- повторюю - Але все добре)

 - Не добре! - заперечив він - Я мав розуміти, що тобі від цього боляче.

 - І я могла одразу пояснити...- кажу тихо, на що отримую теплий погляд у відповідь.

 - Ходімо - зненацька промовив Свят - Хочу залагодити свою провину) 

- Куди? - цікавлюсь, з дивним відчуттям згадуючи його спонтанність декілька років тому. Не змінився.

 - Це я вже уточню у гугла) - підморгнув той, шукаючи щось у телефоні. Зрештою, блукали ми не довго. І на мій подив не заблукали, хоч я повністю довірила йому маршрут. Його вибір припав на Ladurée. Перше, що приходить в голову при згадці цього закладу: чай та легендарний французький макарун. Там чудові чайні кімнати та найбільший вибір солодощів - все, чого бажає ваша душа. І моя також.. І він знав це, знав, що завжди піднімає мій настрій. Знаходимо вільний столик, привітний офіціант приймає наші замовлення і ми залишаємось самі, з відчуттям очікування. Ми мовчимо. Обоє. Ніби раптово втратили голос, дозволивши говорити очам. І те, як його дивились в мої, лякало і приваблювало, хвилювало, але не відсторонювало, оживляло спогади і до болі приємні відчуття. Ми просто дивились одне на одного, жоден не порушив тишу. -Votre commande ! (Ваше замовлення!) - раптово з'явився офіціант, змусивши першою здатись і перервати зоровий контакт - Bon appétit ! 

- Merci) - усміхаюсь до юнака, відчувши на собі напружений погляд свого співбесідника. Але в чому річ, навіть не питаю. Рука тягнеться до чашки чаю і щойно я роблю перший ковток, ледь не скиглю від цієї насолоди. Боже, це справді мені було потрібно. Дуже потрібно. Задоволена усмішка миттєво стає окрасою мого обличчя.

 - Я чекав на це) - нарешті мовив Потапенко, і вже шепотом, трохи нахилившись, додав:- Бачити тебе такою, мить мого задоволення. 

- Ти просто знаєш мою одержимість чаєм, от і все. - намагаюсь щось спростувати, поки серце вирівнює ритм.

 - Знаю) - не менш задоволено кивнув той, ніби смакуючи це слово. - І солодке досі твоя слабкість. Правда ж? 

Досі.

- Навіщо питаєш, якщо всеодно знаєш відповідь? - легко піднімаю брову, вдаючи здивування. В той час як мої рецептори вловили запах випічки, що стояла прямо перед моїм носом. Ох, він знає як мене задобрити. От же ж, пройдисвіт.

- Просто подобається бути правим) - підморгнув він, а куточки його губ піднялись у невимушеній усмішці. Показово закочую очі, мовляв, та невже? Хоча всередині все перевертається, щоб усміхнутись у відповідь. Для нього. Натомість куштую тістечко, що так і просило закінчити наші дебати та нарешті його спробувати. А хто я така, щоб відмовляти тістечку? Мить і мої рецептори вибухнули від неймовірних відчуттів. Це божественно. Готова цілувати руки шеф-кухарю. Моє задоволення було помітним на триста кварталів уперед, а Свят був у перших рядах цього видовища.

 - Не дивись так! - беру серветку та витираю залишки цукрової пудри - Знаєш ти мої слабкості, ну і що? Тут все законно! Усмішка хлопця стала ширшою, а погляд теплим і надто притягуючим до себе. 

- Не законно бути такою вродливою, Адель) - не очікувано для мене, мовив хлопець і побачивши моє раптове зніяковіння, перевів свій погляд у зал. Тільки після цього я знову почала дихати. Та що ж таке? Що за дивні відчуття? Тримайся гідно, Адель Бойко!