Глава 38

Адель: 
Моє серце до смерті належатиме юній піаністці...
Ці слова відлунням гриміли у моїй голові, поки мої очі розгублено дивились у його, намагаючись зрозуміти, що відбувається?! 
- Це вже немає значення! - промовляю, відступаючи ще на один крок. 
- Я просто розповідаю все, як є насправді. Це ж ти хотіла почути? - той натомість знову наближається. 
- І цього достатньо..- зупиняю, проставляючи перед собою руку, мовляв, не підходь так близько. 
- Про витівки матері я справді нічого не знав..- продовжував він - І ти віриш мені, я це знаю..
- Ти не можеш цього знати..- запевняю нас обох.
- Ти ж рахувала скільки разів я повторюю тобі одне й те саме? - усміхнувся Свят - Твої очі так і не навчились брехати мені, Адо) 
Ну то виколіть мені ті очі, хай вони не розмовляють з ним без моєї згоди. Хай замовкнуть. Замовкнуть нарешті!!
- Свят, що ти від мене хочеш? - вже ледь не шепочу, бо спогади безупинно б'ють по живому місцю..
- Стати твоїм другом і бути поруч..
- Навіщо? 
- Перед смертю Кирила Аркадійовича я пообіцяв йому, що завжди оберігатиму тебе і розв'яжу нашу суперечку..
- Суперечку? 
- Твій батько так вважав  і хотів, щоб ми помирились.. 
- Тоді чому ти розповідаєш мені про це тільки зараз? - запитую, боляче згадуючи тата..
- А раніше ти б послухала мене? - відповідає той і насправді має рацію. 
- Я і зараз не хочу - відвертаю погляд на статую.
- Принаймні подумай про це - знову мовив Потапенко - заради батька) 
Заради батька...
Я повертаюсь до нього спиною з думкою якнайшвидше повернутись в номер, поки сльози непомітно котяться обличчям. 
- До завтра Святославе...- промовляю на останок і просто йду, залишаючи його самого. Він стоїть на місці, не наздоганяє, не кричить нічого у відповідь і не кличе, просто стоїть - і це найкраще, що він може зараз зробити. Мені потрібен час, нас обом він потрібен. 
***
Наступного ранку прокидаюсь із дивним відчуттям всередині. Вчорашня розмова щось таки роз'яснила, але водночас ніби нічого. Я згадувала все до найменших деталей, і що найбільше мене непокоїло - так це прохання батька. А хто я така, щоб піти проти його смертної волі? Якби він був живий, ми б точно довго сперечались на цю тему, але здається всеодно прийшли б до того самого висновку, що й тепер. Та зараз він не зі мною, і вже ніколи не буде, тож мені потрібно і справді добре подумати, чи зможу я вважати Потапенка другом? І дозволити бути поруч?
  Зрештою, після такого, прокидаюсь остаточно. Обираю сьогоднішній образ, роблю легкий макіяж, нотка парф'юму, папери у сумці, підбори на ногах - здається нічого не забула. Зачиняю двері ключем та викликаю таксі, і в той же момент відчиняються двері мого сусіда. 
- Доброго ранку, Адель..- той вітається першим, а я киваю навзаєм і все ж додаю:
- Таксі вже чекає на нас..
На обличчі хлопця з'являється легка усмішка і дивний проблиск надії, через який я почуваюсь невпевнено. Так чи інакше сідаю разом з ним у авто і вирушаю на фірму до міс'є де Гіза, де нас, як виявилось, чекали і інвестори. 
-Et voici nos partenaires ! (А ось і наші партнери!) - мовив міс'є, щойно ми зайшли в його кабінет - Bonjour ! 
- Bonjour Monsieur ! - вітаюсь і я, до всіх усміхаючись.
-Nos Ukrainiens, nous sommes heureux de vous revoir ! (Наші українці, раді вас знову бачити!) - заговорив один з інвесторів, на що ми із Святом обоє потиснули його руку. 
Потім - довга розмова, відео-дзвінок до Віктора Андрійовича (щоб той показав як все працює в Україні), чергова екскурсія французькою фірмою, довжиною майже в цілий день. Я й не думала, що інвестори можуть бути настільки прискіпливі. Їм цікава кожна деталь, кожен працівник, техніка, чіткий план, жодних недомовок чи незрозумілих ситуацій - буквально все до найменших дрібниць. Здається нам всім вже набридло їм усміхатись, погоджуватись і привітно кивати головами, ніби вони нас зовсім не дратують. О, і якби моя воля, я б вже давно розірвала з ними всі можливі зв'язки, але поки що саме вони - наша надія на процвітання та розширення бізнесу. І на жаль - поки що єдина.
-Bon. C'est tout pour aujourd'hui. (Добре . На сьогодні все.) - промовив чоловік таким тоном, ніби і йому теж це все набридло. - À demain ! (Побачимось завтра!) 
-À demain ! (До завтра! ) - мовила я від імені всіх, потиснувши його руку - Bonne nuit, messieurs ! (Спокійних снів панове!) 
-Mutuellement! (Навзаєм!) - наостанок кинув той та зник за дверима офісу, після чого ми всі змогли видихнути з полегшенням. Принаймні на деякий час. Міс'є де Гіз відправив нас відпочивати, поки сам розбирався ще з деякими паперами. Я намагалась запропонувати свою допомогу, але той вперто відмовлявся:
-Chère Adèle (люба Адель), насолоджуйтесь часом в Парижі. Ви ж не приїжджаєте сюди щодня. 
- Так, але...
- Краще проведіть екскурсію своєму партнеру) - продовжив наполягати чоловік і я помітила як Потапенко напружився. 
- Леді Адель стомлена - втрутився Свят, ніби і справді не хотів мене обтяжувати - тому...
- Тому ми вже підемо - перебиваю і додаю - До побачення міс'є де Гіз! 
Поглядом натякаю хлопцю, щоб той йшов за мною і поки що бажано мовчки, а сама роздумую, чи не зроблю я зараз помилку. 
- Адель я..
- Куди ти хочеш піти сьогодні? - натомість питаю, поки хлопець здивовано на мене зиркає. Ох, я теж не очікувала від себе такого. 
- Куди я хочу? - уточнює той, ніби не вірить власним вухам. 
- Свят, не прикидайся ніби не зрозумів. - обурююсь - Це дратує..
- Хіба моя присутність дратує тебе менше? - на його обличчі засяяла легка усмішка, яка намагалась мене розвеселити. 
- Друзі інколи дратують - кажу, відвертаючи погляд - Це нормально..
- Друзі..- повторив той, ніби куштував це слово на смак. Моїм тілом пронеслось дуже дивне і водночас знайоме відчуття.
- Але якщо ти не хочеш, то...
- Лувр - зненацька перебив він - Ходімо до Лувру. 
Я смикнула плечима, мовляв, гаразд, Лувр так Лувр. І не чекаючи більше нічого подалася у його напрямку, поки мене з усіх сторін оточували думки, які були звичайно ж, розділені. Я і досі не розуміла чи роблю усе правильно і чи досі йду в тому ж напрямку.