Глава 37

Адель: 
Парі я програла і виграла одночасно. Після першої зустрічі нам вдалось зацікавити інвесторів, але не остаточно переконати. Вони захотіли поспостерігати за нашим проєктом особисто, декілька днів, і тільки після цього підписати з нами договір. І весь цей час ми мали залишатись в Парижі, в принципі як і планувалось. 
-À demain alors ! (Тоді до зустрічі, завтра!) - на прощання мовив один із інвесторів, після закінчення співбесіди, а інший додав:- Merci Madame Adèle et Monsieur Sviatoslav ! 
-Merci à toi aussi ! (Дякуємо вам також!) - усміхаюсь та тисну руку чоловіку. 
Міс'є де Гіз схвальним кивком дякує нам із Потапенком і нарешті проводжає гостей, залишаючи нас самих.
- Що ж, ми впорались. - полегшено видихнув Свят - Ти молодець, Бойко) 
- Навзаєм, Потапенко! - відповідаю, але й додаю:- Та це ще не кінець. Ти ж знаєш? 
- Так, але ти всеодно програла парі) - нагадав він нашу дурнувату витівку. 
- Інвестори вже на нашому гачку, тож це не дуже поганий програш! - констатую факт. 
- Авжеж..- погодився той та з легкою усмішкою додав:- Проте від екскурсії ти не відкрутишся! Ми потиснули руки, Адо) 
Адо. Він справді знущається з мене..
- Ну і з чого ти хочеш почати? - уточнюю, усвідомлюючи, що все ж маю провести ту безглузду екскурсію. 
- З твого улюбленого місця тут. - впевнено відповів хлопець - Воно ж має бути? 
- Люксембурзький сад, але..
- Ходімо! - перебив мене той. А чого я очікувала? Це ж сам Святослав Потапенко! 
Цього разу ми обійшлись без таксі, щоб наш турист зміг детально все обдивитись. Ми мовчали. Обоє. Я - тому, що просто не хотіла чи краще сказати, не могла. А він - можливо через побачені краєвиди, а можливо через те, чого я не повинна знати. 
- Раніше, я читав, що в цьому саду є якийсь відомий фонтан.. - раптово озвався хлопець, щойно ми прибули до місця призначення - Що скажеш? 
- Фонтан Медічі, поблизу Люксембурзького палацу! - відповідаю сухо, щоб він в ніякому разі не захотів туди піти. Нізащо! 
- І чим він особливий? - все ж поцікавився той..
- Нічим.. Звичайний фонтан, нічого особливого..- відвертаю погляд кудись вдалечінь.
- Адель, тобі погано вдається мене обманювати) - усміхнувся Потапенко, справді не повіривши моїм словам. От же ж...
- Я по твоєму ходяча вікіпедія, чи що? - піднімаю брову у здивуванні. 
- Сьогодні, ти - мій екскурсовод) - продовжував усміхатись він. 
- Дякую, що нагадав..- пхикаю у відповідь та не чекаючи ще якихось питань просто йду. Звичайно ж турист одразу ж мене наздоганяє. 
- Бойко, цього разу втекти не вийде! - промовив і став переді мною, ніби загороджуючи шлях. 
Якби я захотіла і духу мого тут би не залишилось. Але я не маю жодного права цього хотіти.. Жодного. 
- Ти ж хотів побачити фонтан? - уточнюю - Тож відійди з дороги..
- О, в такому разі - промовив той, звільнив шлях, махнув рукою, як справжній джентльмен і тільки тоді продовжив:- прошу, леді) 
Показово закочую очі та йду до фонтану із великим бажанням забути туди дорогу. Навколо нас красувались давно висаджені дерева, розкішні клумби, лавочки для відпочинку і неймовірний краєвид, який відкривав Люксембурзький палац, поблизу якого, у затіненій частині парку, знаходився всіма улюблений фонтан. Що був замовлений Марією Медічі - вдовою короля Генріха IV. Колись я обожнювала його так само, як і всі ці перехожі, мріяла побувати тут із своїм коханим, але потім пообіцяла сама собі, що ніколи не з'явлюся тут, особливо з власної волі. Але як і завжди, моя власна воля обривається, щойно на горизонті з'являється Потапенко. 
- І що символізує ця скульптура? - спитав мій опонент, вивівши мене із своїх же думок. 
- Трагічне кохання прекрасної німфи Галатеї до простого смертного Акіса..- відповідаю, уважно обдивляючись статуї. Мене завжди цікавив образ Поліфема, який споглядав за парою, ховаючись за камінням. І був якимось напруженим, гнітючим, ніби от-от вибухне від ревнощів та нерозділеного кохання. 
- Чому трагічне? - продовжував ставити питання Свят, ніби йому було і справді цікаво. 
- Отой, що біля них, Поліфем, вбив Акіса, через те, що німфа любила не його. - розповідаю міф, який вже стає незмінним багато років. 
- Він був настільки закоханий в неї? - здається здивувався хлопець, але й досі, так само як і я, не відводив погляд від скульптури. 
- Якби був, то відпустив би, заради її ж щастя..- промовляю думки в голос. 
- Гадаєш, це легко? 
До нестями важко. 
- Це прояв любові.. - відповідаю натомість.
- Буває нестерпно відпустити ту, без якої навіть дихати важко. - здається думки Потапенка також вийшли на волю - Тоді життя втрачає сенс..
Втрачає..
Моє вже давно втратило..
- Без тебе, Адель, моє життя втрачає сенс..- раптово продовжив той, змусивши мене застигнути на місці і зрозуміти, чи не причулось мені це випадково? 
Я боюсь повернути голову, боюсь усвідомити, що все це насправді. Боюсь дивитись в його очі, хоча боковим зором помічаю, як він пильно дивиться на мене, напевне чекаючи якоїсь реакції чи хоч маленької дії у відповідь. 
- Дозволь бути твоїм другом, Адо?! - залунало знову, змусивши мене таки поглянути в його каштанові очі. 
Другом..?
- Ти на сонці перегрівся, Потапенко? - підходжу на крок, щоб впевнитись чи з ним все в порядку. 
- Ти не дозволиш бути ближче. Але хоч добрим другом я можу стати? - знову про дурниці запитував він. 
- Ти мій партнер. І це межа, яку ти не маєш перетинати! - кажу впевнено, хоч десь всередині повністю тремчу. Звідки у нього взялись такі думки? Хіба я давала надії? 
- І це тільки тому, що ти вважаєш мене винним? 
Я мовчу. Хай приймає це за згоду..
- Тоді я справді відштовхнув Карину..- з важким видихом промовив хлопець - Гадав, що вона випила зайвого, тому і поводиться дивно. А коли повернувся до будинку - тебе вже не було, тільки розчарований Кирил Аркадійович та мій обурений батько, від якого я отримав гучний ляпас та безліч питань, на які не знав відповідей.
- Тебе пожаліти? - питаю, продовжуючи дивитись прямісінько в очі. Він ніяк не відреагував, тільки далі продовжив: 
- Телефонував - ти не брала трубку, питав інших - "ти її якось сильно образив", "вона повертається в Брест", і більше нічого. Поїхав в аеропорт - не знайшов. Телефонув леді Луїзі - вона сказала, щоб я ніколи не з'являвся. Вже навіть збирався летіти за тобою, але..
- Але тебе зупинила Ольга Макарівна - відповідаю сухо, поки всередині все стискається від почутого - Вгадала? 
- В яблучко Бойко) - сумовито усміхнувся Свят - Та я намагався знайти з тобою інший зв'язок, але ти все блокувала. Не давала жодного шансу.
- Я втопила сімку в Ельорні (річці, що протікає в Бресті), щойно зійшла з літака. - кажу, ніби це має хоч якесь значення. 
- Потім я знову зірвався. Був в аеропорту, але свого паспорта не знайшов..
- В цьому ж таки знову затіяна твоя матір? - уточнюю, зовсім не дивуючись. 
Хлопець киває і знову продовжує: 
- Спалила. На його відновлення пішло багато часу. 
- І ти вирішив відновити стосунки із Кариною?! - посміхаюсь - Як чудесно) 
- Все не так, як думаєш... - натомість відповів той - З нею ми почали зустрічатись декілька місяців тому, і то тільки заради бізнесу, бо в її матері 15% акцій. Анжеліка заприсяглась, що знищить фірму, якщо ми з її донькою будемо разом. 
- О, то ти виявляться лицар. - іронізую - Як благородно! 
- Чхати я хотів на те благородство..- посерйознішав він - Погодився тільки заради наших батьків. 
- Твоя наречена хоч про це знає? 
- Впевнена, що хочеш почути, що вона знає насправді? - відповів питанням на питання, підійшовши і ще ближче. 
Чи хочу я? 
- Впевнена! - кажу, гордо дивлячись у відсіч, навіть не здогадуючись про що йде мова. 
- Моє серце - почав той, каштанові очі тим часом блукали моїм обличчям - до смерті належатиме юній піаністці! 
Юній піаністці...
Я відступила на крок і завмерла.