Глава 35

Святослав: 
Спати у літаку - одне з небагатьох речей, які я просто ненавиджу. Але гаразд, все ж таки цього разу я заснув без проблем. Справді, відключився ніби так і мало бути. А от прокинувся наче в казці, від улюбленого , давнього, ніяк не забутого, ванільного запаху, що надто приємно лоскотав мій ніс. Розплющивши очі, як не дивно, перша, кого я побачив - була спляча Бойко, а точніше її волосся, що тулилося до мого плеча. Почув її сопіння і всім тілом відчув, як важко піднімаються її груди, ніби сниться поганий сон. Рука синдромно тягнулась, щоб обійняти, але зупинилась до того, поки дівчина раптово прокинулась. Я не помилився, їй снилось жахіття..
- Хей, все нормально. - намагаюсь заспокоїти - Ти прокинулась! 
- Та невже? - косо глянула та, продовжуючи випускати колючки. 
Я усміхнувся. Мовчки. Хай просто прийде до тями. 
- І давно я спала на твоєму плечі? - зрештою тихо запитала Адель, знову вмощуючись на своєму кріслі. 
- Хтозна?! - вкотре усміхаюсь, помічаючи як її вилиці напружуються.
- Вибач. - сухо мовила дівчина - Я цього не котролюю, зазвичай. 
- Проїхали) - відповідаю, але обурений вираз її обличчя говорить сам за себе. Вкотре, мовчки усміхаюсь, розуміючи, що поки краще нічого не казати. 
Прислухаюсь до слів стюардеси і в тому моменті відчуваю, як літак приземляється. Франція. Ну нарешті. 
- Нарешті...- раптово мовила і моя супутниця, ніби це випадково вилетіло з її думок. 
Я взяв наші валізи, і в той же час Адель викликала таксі і ми без зайвих зупинок попрямували до готелю. В авто панувала тиша, тільки водій дивно споглядав на дівчину, ніби намагався впізнати. Це дратувало. Але чорт, я не міг нічого зробити, абсолютно нічого. 
- Excusez-moi. - все ж заговорив водій і продовжив щось французькою - Vous êtes Adèle Dupont, n'est-ce pas ?
- Oui. - сухо відповіла Адель. А я мовчки прислухався, бо не зовсім розумів про що йде мова.
- Ma fille parle de vous tout le temps. - знову додав чоловік з легкою усмішкою, вкотре щось запитуючи - Puis-je avoir votre autographe pour elle ?
- Bien sûr. - враз потеплішала Бойко. Прийняла у незнайомця папір, залишився на ньому свій підпис. Автограф? Повернула назад і додала:- Transmettez mes salutations à votre fille !
- Merci beaucoup ! - крикнув їй водій, щойно ми опинились за межами авто. Натомість я був трохи ошелешений, бо не був вправним носієм французької. І сьогодні трикратно про це пошкодував. 
- І що це щойно було? - запитую, бо цікавість бере гору. 
- Звичайний день знаменитої моделі. Що інакше? - здивувалась та, ніби я запитав нісенітницю. 
- Хочеш сказати, що цей чоловік просив автограф для себе? - здивувався я не менше - Скільки йому? 60? 
- Ma fille - почала вона французькою - означає моя донька. Доступно пояснила? 
- Авжеж Адель Дюпон, авжеж! - погоджусь, знову помітивши як її обличчя змінилось. І після цього я не почув від неї жодного слова і просто крокував позаду, відчуваючи, що щось тут не так.  
Зрештою, дівчина взяла на себе подальшу розмову із менеджером готелю, яка також із захватом просила про автограф та спільне фото. Бойко усміхалась, прекрасно говорила своєю французькою, але щойно віддалилась від своєї фанатки знову спохмурніла, ніби це був вимушений крок і ніяк інакше. І ми знову мовчки дібрались до номерів. Адель без слів взяла свою валізу і вже була готова зайти, як я вирішив відповісти на її мовчазне дякую :
- Немає за що, Адель Дюпон! 
- Досить - різко повернулась та, ніби закипаючи від злості. Я сказав щось не те? - Досить так називати мене!! 
- Дюпон? - уточнюю, помічаючи ще більшу злість у її очах. 
- Я Бойко. Зрозумів? - тикнула у мене пальцем - Жодних Дюпон. 
- О, то комусь можна, а мені ні? Це, я маю розуміти? - перепитую, ще більше її дратуючи. 
- Розумій, як хочеш! Але не смій звертатись до мене так! - твердо мовила та, бажаючи викрутитись від пояснень. 
- Уявімо, що я не зрозумів...- кажу, очікуючи, що її терпець увірветься і я дізнаюсь всю правду . 
Натомість вона важко видихнула, але не зірвалась. Швидко кинула на мене байдужий погляд і зникла за дверима свого номеру, залишивши мене із безліччю питань. Ще мить я простояв ошелешений, і все ж також зачинився у номері. 
Не пройшло і декілька годин, як я почув стукіт у двері, і зовсім забувши, що щойно вийшов із душу та був в одному рушнику, подався їх відчиняти. І переді мною заклякла трохи здивована Адель, щоки якої покрились помітним рум'янцем, а очі намагались знайти рівновагу і врешті подивились прямісінько в мої. 
- Щось трапилось? - питаю першим, щоб дівчина відновила дихання. 
- Міс'є де Гіз телефонував. - важко ковтнула та, тримаючись впевнено - Хоче бачити нас десь за годину. 
- Без проблем! - погоджуюсь, хотівши ще дещо сказати, як та кивнула головою і одразу ж зникла за своїми дверима. Ох, терпіння мені. Яка ж вона вперта.