Глава 34

Адель: 
- Адель, до тебе можна? - позаду дверей почувся голос Віктора Андрійовича. Цікаво, що ж йому потрібно? 
- Авжеж! - гукаю у відповідь, запрошуючи чоловіка увійти, і щойно він сідає навпроти, запитую:- Все гаразд? 
- Звичайно, люба, все добре. - усміхнувся той, але я бачила у його очах занепокоєння. В нього є конкретна причина, але він не наважується сказати. В чому річ? 
- Ви прийшли просто поговорити? Чи з важливих питань? - уточнюю - Я готова вислухати і те, і інше. 
- Телефонував міс'є де Гіз. - почав він розмову - Ми маємо летіти до нього в Париж на співбесіду з новими інвесторами та ознайомитись з деякими ідеями  партнерів.
Париж. Моя безцінна Франція.  Що ж тут такого? 
- Але? - намагаюсь йому допомогти - Є якась проблема? 
- Це може затягнутись на два тижні - всеодно не договорював той. Щось я нічого не розумію. 
- Вікторе Андрійовичу, проблема не в часі, правда ж? - тепло усміхаюсь, хоча десь всередині і сама відчуваю тривогу.
- З тобою поїде Свят, я не зможу..- ошелешив мене чоловік. В якому сенсі не зможе? Стоп. Свят поїде зі мною? На два тижні? У Францію? Удвох? Що за чортівня? 
- Ви впевнені? Невже..
- Адель - спокійно мовив Віктор - Виліт завтра зранку, я не встигну вирішити всі справи і просто поїхати. 
- Я розумію, але ж..
- Це важливо. - перебив мене він - Справді дуже важливо. 
- Вікторе Андрійовичу..- збираю думки до купи - Це погана ідея! - попереджаю, хоча усвідомлюю, що говорю про його сина. 
- Можливо не така й погана? - знову усміхнувся той - Заради бізнесу, заради мене і твого батька. Я знаю, ви впораєтесь. 
Заради батька. 
- Гаразд. - видихаю, при цьому не відчуваючи полегшення - Отже, виліт зранку? 
- О 5. - натомість полегшено відповів чоловік - Наш водій може приїхати і..
- Лука відвезе мене. - перебиваю, розуміючи його наміри - Скажіть Святославу, що ми зустрінемось з ним в аеропорту. 
- Домовились, люба. Все передам. - погодився він та піднявся із-за столу, а перед тим як покинути кабінет, додав:- Дякую. 
Я кивнула головою та усміхнулась, проводжаючи його поглядом. Але у думках ніяк не могла заспокоїтись. Два тижні із Потапенком. Наодинці. Фортуна явно не на моєму боці.
***
- Тож моя допомога вам точно не знадобиться? - перепитав Лука, щойно привіз мене до аеропорту. 
- Вважай це невеличкою відпусткою! - усміхаюсь, хоча насправді дуже хочу, щоб він поїхав разом з нами, бо в компанії із Потапенком я просто з'їду з глузду. 
- Ви ж розумієте, що я не за це хвилююсь? - усміхнувся і той, але вираз його обличчя був напруженим. 
- Все буде добре. - запевняю, поки він дістає мою валізу - Я не вб'ю його, обіцяю! 
- Ви як і завжди жартуєте?! - пхикнув хлопець, але я бачила, що жарт його розвеселив. Один-нуль, на користь Бойко! 
Киваю головою, мовляв, а як інакше?! І підійшовши трохи ближче, швиденько обіймаю свого водія із словами: 
- Ти так багато робиш для мене)  
- Я дав слово Кирилу Аркадійовичу! - мовив Лука, при цьому не порушивши кордони. 
- Дякую! - додаю і нарешті відступаю, помітивши його зніяковіння. Можливо я трішки перегнула палицю? 
- Ви завжди можете на мене розраховувати! - наостанок промовив він, але я ще встигла вставити п'ять копійок:
- Ти хороший друг, Лука. До зустрічі! Брови хлопця здригнулись угору від здивування, але на обличчі з'явилась легка усмішка. О, ну нарешті. Він кивнув головою, сів у авто та зрушив з місця, залишаючи мене на два тижні із тим, кого я не долюблюю. Зрештою видихаю, беру валізу, але щойно хочу повернутись, як відчуваю когось позаду себе.
- Бачу, в тебе хороші стосунки із тим водієм? - залунав до болі знайомий голос, підтвердивши мої здогади. Ох, промовка про вовка. 
- А я бачу, що мій ранок не може початись добре! - повертаюсь до нього обличчям. 
- Невже? - натомість усміхнувся той - Мій почався вдивовижу добре) 
Показово закочую очі, прямуючи в бік аеропорту, бо такими темпами ми всюди спізнимось. 
- З валізою допомогти, Аделько? - гукав він позаду, ще більше мене дратуючи. Аделько. Збожеволів чи що? 
Ігноруючи його питання, вперто прямую на борт літака, де мене привітно зустрічає провідниця та показує вільне місце. І тільки після цього з'являється захеканий Потапенко і вмощується прямісінько біля мене.
- А ти швидка, Бойко) - мовив хлопець, поки я вже заплющувала очі. 
- Це в тебе такий спосіб ігнорувати мене? - ніяк не вгамується він. 
- Я даю очам відпочити. - відповідаю, позіхаючи - Зроби це саме! 
- Як скажете, леді) - знову чую його голос, але вже нічого не кажу натомість, по трохи поринаючи у царство Морфея. Серце бентежно тріпоче відчуваючи його присутність, а думки ведуть мене в сни, коли все було по іншому.