Глава 33

Адель: 
- Адель Кирилівна? До вас можна? -лунав голос Світлани Олексіївної за дверима мого кабінету.
- Авжеж! - гукаю, і в той момент переді мною з'являється жінка, у руках якої букет червоних троянд. ЧЕРВОНИХ троянд.
- Кур'єр прислав! - відповіла та, на моє мовчазне питання - Адресат не відомий.. 
- Тоді можете забрати собі) - усміхаюсь, вже давно здогадавшись від кого він. 
- Але ж..
- Світлано Олексіївна, прошу вас! Якщо не подобається - просто викиньте у смітник. - промовляю, дозволяючи жінці вийти з кабінету, хоч трохи і в ошелешеному стані. Але щойно вийшла вона, зайшов той, хто став цьому всьому причиною. 
- Світлана пішла по вазу? - одразу ж спитав Святослав. 
- І вам добрий день! - саркастично відповідаю - Сподіваюсь, що до смітника) 
- Не сподобались? - усміхнувся натомість хлопець. Він сміється з мене? 
- Чому ж? Гарні! - сідаю за стіл - Але здається твій кур'єр переплутав адреси. Будинок твоєї нареченої трохи в іншому напрямку. Чи можливо вона зараз на фірмі? 
- Вона не любить червоні троянди..- байдуже промовив той. 
- Ще не пізно придбати інші! - підбадьорюю свого опонента.
- Адель, ти знущаєшся з мене? - трохи напружився хлопець. О, йому ніяк не вгодити! 
- Здається, зовсім навпаки Святославе! - намагаюсь бути спокійною.
- Ця війна ще довго триватиме? - уточнив він, сівши навпроти мене - До кінця життя ставитимешся до мене, як до порожнього місця? 
- Я поважаю твою сім'ю, принаймні твого батька. Цього достатньо! - сухо додаю, відчуваючи як ком підступає до горла. 
- Справді? - засміявся Потапенко - Відчуття, ніби це я кинув тебе 5 років тому, нічого не пояснивши, а не навпаки. 
- Досить! - зупиняю його, поки він знову не перейшов межу. 
- Може це тобі досить, Адель? Може вже пора пояснити в чому річ?  - спитав той, з якоюсь прихованою люттю. 
- Мені працювати треба, Святе! - відповідаю, хоч всередині все вирує. 
- Адо?! - ніяк не вгавав хлопець, змушуючи кров у мені ще більше закипати. 
- Що ти хочеш почути? Що? - ледь не кричу, піднімаючись із-за столу.
- Причину..
- В тебе проблеми з пам'яттю? - уточнюю - Згадай наш останній вечір разом. Згадай! 
- Річниця батьків? Все ж було добре. - дивується той. Він втратив пам'ять за стільки років, чи що? 
- Поцілунок з Кариною на моїх очах, теж добре? - кричу, ледь стримуючи сльози. Чорт. 
- Ти про що? - піднявся і він. Ох. Ще надумав  знущатись з мене? 
- Не прикидайся, ніби нічого не знаєш!- дивлюсь в його очі намагаючись зрозуміти, чи справді вони нічого не знають, чи хочуть знову вправно збрехати? 
- Адель, я справді нічого не розумію.. Який поцілунок? До чого тут Карина? - продовжує клеїти дурня. 
- Годі Святе! Вийди! Я більше не можу це слухати! - повертаюсь до вікна, щоб не бачити вираз його обличчя. 
- Я не вийду, поки ми все не з'ясуємо! - ніяк не вгамується той.
- Що з'ясуємо? Ти ж навіть своєї провини визнати не хочеш. Про що тоді мова? - починаю злитись.
- Я..
- Прошу йди! Інакше я викличу охорону. Чи ти хочеш переконатись кому повірить твій батько? - дію рішуче, хоча сама ледве стою на ногах. Дихати набагато важче. 
Він не зрушив із місця. Стою до нього спиною і видихаю, заплющую очі і тільки після цього промовляю: 
- Того вечора, твоя матір вивела мене на подвір'я вашого дому. Згадувати до дрібниць, як вона принижувала мене та казала, що я не гідна тебе, не буду! (знову роблю глибокий вдих і видих) Як  доказ всіх цих потурань, вона показала тебе і... Карину. Ви цілувалися! 
- Чорт...- приглушений вигук поглинули стіни кабінету. 
- Після образ Ольги Макарівної і того, що я побачила, найкращим виходом було просто піти...- додаю, ледь стримуючи сльози. 
- Але того, як я відштовхнув її, ти не побачила, правда ж? - поцікавився той. Я завмерла. Це ж абсурд?! 
- Невже? - криво усміхаюсь та повертаюсь до нього - Мені важко в це повірити..
- Я б ніколи..
- Припини..Тобі краще повертатись до роботи і не відволікати мене від моєї! - промовляю спокійно, ігноруючи той клятий ком, який стискав моє горло. 
- Я розберусь з цим Адель! Ти повіриш мені! - заповзято мовив хлопець, ніби і справді не був до цього причетним.