Глава 32

Святослав: 
- Твій батько б не пробачив, якби ти навіки зреклась музики, Адель.. - промовляю до неї наостанок, помічаючи, що її водій знову з'являється на горизонті. 
- Не змушуй чекати наречену! - натомість мовила та, вкотре згадавши за Карину. Ох, та всеодно мені на неї: чи чекає, чи ні. Яка взагалі різниця? 
- Не ховай себе справжню, Бойко) - підморгую і тільки тоді повертаюсь до своїх. Я зробив все, що було в моїх силах. Залишилось тільки чекати і вірити, що мої слова ще мають для неї хоч якесь значення. 
- Поговорили? - раптово з'являється батько. Цікаво, матір з її дорогою "невісткою" бачили також? 
- Ви про що? - намагаюсь викрутитися.
- Не клей дурня сину. Я бачив тебе біля Адель! - суворо промовив чоловік - Сподіваюсь ти не накоїв дурниць? 
- Ви як завжди у своєму репертуарі, тату! - закочую очі - Не накоїв. Намагався допомогти. 
- В неї щось трапилось? - уточнив батько, явно за неї переймаючись.
- Ні - одразу ж його заспокоюю - Якщо мені все вдалось, то скоро зрозумієте.
- Про що шепочуться наші чоловіки? - зненацька залунав голос матері позаду нас, а моя рука в ту ж секунду була окутана рукою Карини. Ох. 
- Любий? - запитала і дівчина, також очікуючи почути нашу відповідь. Ну так, біжу та спотикаюсь, щоб про все розповісти. 
- Обговорювали закінчення свята..- придумую на льоту. 
- Ти це із Бойко теж обговорював? - зауважила Карина, зробивши ображений, навіть трохи розлючений вираз обличчя. 
- Тебе це не стосується! - промовляю м'яко, намагаючись не зірватись. 
- А цієї горе піаністки стосується? - ледь не скрикнула та. Збожеволіла чи що?
- Годі! - мовили ми в такт із батьком і перекинулись поглядами, я дозволив йому продовжити:- Я стомився повторювати це кожного разу, і зараз попереджаю востаннє: ніхто з вас не сміє ставитись до Адель так як схоче. А тим більше говорити щось в моїй присутності. Вона наш партнер, врешті-решт вона Бойко - не останнє прізвище в цій країні, а той і поза її межами. 
- Вікторе Андрійовичу, я не це мала на увазі..- одразу закліпала очима дівчина, не очікуючи такої реакції від мого батька. Але хай радіє, що втрутився він, а не я..
- Сподіваюсь, я доступно пояснив? - на останок промовив Потапенко, і не чекаючи, що скаже Карина, попрямував до міс'є де Гіза, поруч із яким була Адель та її водій. 
- То так ти готовий заступитись за свою наречену? - обурилась дівчина, щойно батько відійшов по далі. 
- Краще радій, що не почула нічого від мене! - кажу і сам йду до знайомої компанії. Помічаю, як Адель усміхається моєму татові та на щось схвально киває головою, повертає свій погляд і стикається з моїм. Та сама невпевненість читається в її очах, але цього разу зовсім інша, змінена, м'якша. Не чекаючи поки я наближусь, вона пішла в протилежному напрямку. Туди, де на неї весь вечір чекає інструмент. Невже наважилась? Невже дослухалась до моїх слів? І я не помилився. Бойко слухняно сіла за піаніно, обережно провела пальцями по клавішах, пробуючи заграти вже знайому мені мелодію. І тим самим привернула увагу всіх гостей, які змусили її впевненість трохи похитнутись, але я вірив, що точно не зламатись. Уважно стеживши за її рухами, я помітив, наскільки важко вона дихала, ніби мала от-от піднятись на Говерлу. Гаразд, я тримався скільки міг, пора трохи втрутитись. 
- Не чую гучних аплодисментів? - крикнув до гостей - Підтримаймо Адель Кирилівну та її неймовірну пісню.
Оплески в студію. Інколи дуже корисно мати вплив на своїх співробітників. Дівчина вдячно мені усміхнулась і тільки тоді коли вслухалась в тишу, почала грати. Напружена атмосфера розвіялась, обличчя гостей були розслаблені і задоволені, а погляд самої дівчини прикутий до піаніно. І щойно заграла остання нота, а її очі здійнялись вгору, я помітив у них розпалений вогник, який от-от хотів знову погаснути. Гучні оплески залунали знову, але щойно я хотів до неї підійти, як почувся голос матері: 
- Дорогі дівчата, час пускати ваші віночки у воду. Всі готові? 
Натовп одразу попрямував до озера, узявши із собою Адель. Цікава у вас гра, мамо, але я готовий зробити перший хід. 
Адель: 
Вінки? Серйозно? Я гадала, що це просто народні казочки, але бачу для них це справжні традиції. Неочікувано, але цікаво. Попри відсутність вінка на моїй голові, одна з дівчат подарувала мені його: пишний, з червоними маками та колосками пшениці, ароматний. 
- Нехай цей вінок знайде вашу долю, Адель Кирилівна! - мило побажала дівчина, на що я вдячно усміхнулась, все ж сумніваючись у такій надмірній силі цих маків. Але порушувати традиції я не мала ні найменшого права, тому без жодних надій пустила вінок у воду, за течією, між хвиль.. Хлопці знімали сорочки та пірнали в озеро. За легендою, якщо юнак знайде вінок, його власниця буде подарована йому долею. Дурниці, погодьтесь? Проте спостерігати, як зграйка юнаків буквально б'ються за купку квітів, було ще й тою розвагою. Дівочий сміх та вигуки хлопців розносились всією долиною. "Знайшов", "І хто ж моя доля?", "Чий віночок, дівчатка?", "Мій, мій" - такі фрази лунали дедалі гучніше. І тільки одна змусила мене притихнути та уважно прислухатись, ніби от-от мала вирішитись саме моя доля.
- Святику, що це за вінок такий? - ображено скрикнула Карина. 
- Хіба не твій? - якось байдуже уточнив той. 
- Смієшся? Відколи на моєму вінку маки та пшениця? - обурилась та, а я заклякла на місці. Як таке можливо? В той момент Потапенко оглянув присутніх і дивним чином зустрівся поглядом з моїми очима, які тоді промовляли більше ніж я. Кубики його губ піднялись в хитрій усмішці, ніби так і промовляли: попалась. 
- Викинь! - продовжила його опонентка, жваво намагаючись достукатись до свого партнера, який в той момент прямував прямісінько до мене. 
Зупинись. Прошу. В цьому немає сенсу. 
- Ваше? Адель Кирилівна? - наблизившись, спитав той, на моє щастя, не привернувши зайвої уваги. 
- Це має значення? - здивовано піднімаю брову, поки серце нестримно б'ється. 
- Ви ж самі добре знаєте легенду, тож..- прошепотів він, простягнувши вінок до моїх рук. 
- Це безглуздя! - вперто дивлюсь у його вічі - Знайди вінок нареченої, поки вона не образилась. 
- Це має значення? - повторив він моє питання, чомусь зовсім цим не здивувавши. В яку гру ти граєш, Потапенко? Яку? 
- Вам краще знати..- додаю, забираючи у нього своє. І бува вже хочу йти, як його рука зупиняє мене та огортає гарячим теплом мою руку. Що за..? 
- Червоний - твій колір, Адо) - шепотом мовив хлопець і я на мить заклякла. Каштанові очі читали мене наскрізь, відчували кожну емоцію, здається навіть знали, про що я думаю саме зараз. 
- Але не твій..- кидаю у відповідь, забираючи свою руку та вінок. Досить. Ця гра переходить межу.