Глава 31

Адель: 
- То як тобі ідея святкування? - десь лунало у моїй голові, яка тим часом була окутана різними думками. 
- Адель? 
- Святкування? - уточнила я, згадавши, що зараз знаходжусь в кабінеті містера Потапенка. Але от, що ми обговорюємо? 
- Ти останнім часом якась розсіяна. Невже досі мучить безсоння? - натомість спитав чоловік, трохи занепокоївшись. 
- Задумалась просто, вибачте..- винувато усміхаюсь - Можете повторити? 
- Вже декілька років поспіль ми влаштовуємо святкування на Івана Купала: збираємось за містом, запрошуємо всіх партнерів та працівників із їхніми сім'ями і найближчими друзями. Гадаю, батько мав тобі щось розповідати? 
- Так, щось пригадую. - схвально киваю головою - Хочете, щоб я допомогла з організацією? 
- О, ні люба, цього разу ні. - усміхнувся Віктор - Хочу завтра побачити і тебе також. І відмов не прийму. 
- Я й не відмовляюсь, але немаю кого запросити. Сумніваюсь, що мама захоче приїхати. - стверджую, бо він ж говорив про сім'ю та друзів. 
- Адель, це не проблема) - ще ширше усміхнувся той - Можеш приїхати разом з нами, або запросити Луку. Кирил довіряв йому як власному сину, тож...
- Гаразд..- погоджуюсь. Так чи інакше містер Потапенко би змусив мене приїхати. У гіршому випадку послав би за мною свого сина, а цього я хочу найменше. - О котрій і куди нам їхати? 
- Близько 5-ї вечора. Координати скину тобі згодом. - відповів чоловік, а перед тим, як попрощатись додав:- Спробуй не звертати увагу на мою дружину, інколи вона не тямить, що каже. 
- До зустрічі Вікторе Андрійовичу! І не переймайтесь, все буде добре. 
***
     Майже весь наступний день я витратила на підготовку до свята. Вибирала, що одягнути, підбирала прикраси та легенький макіяж. В своєму гардеробі знайшла довгу кремову сукню, рукава якої були оздоблені вишитим орнаментом. Такого ж кольору обрала підбори. Волосся лиш трохи підкрутила, а на губи нанесла блиск. Додала останні штрихи ванільним парф'юмом і тільки тоді вийшла на подвір'я, де на мене вже чекав водій (і мій сьогоднішній опонент на святі). 
- Доброго дня Адель.. - усміхнувся хлопець та оглянувши мене, додав: - Ця сукня вам дуже личить. 
Я усміхнулась у відповідь і також оглянула його образ, який значно відрізнявся від повсякденного ділового костюму. На ньому були темні джинси та розкішна вишита сорочка. І це йому справді личило. 
- Дякую, що погодився поїхати зі мною. Для мене це дуже важливо! - промовляю, сідаючи в авто. 
- Я не здатен вам відмовити) - натомість мовив Лука та завів двигун. Він чудовий. Справді дуже хороший друг. І я щаслива, що після смерті батька, у мене залишився хоч він. 
Десь через хвилин 40, ми опинились за містом, за вказаною, містером Потапенком, адресою. Дерева тут були прикрашені гірляндами та різнокольоровими стрічками. Неподалік виднілось велике і здається глибоке озеро. Хаотично були розставлені столи та стільці. Коли ми підійшли трохи ближче, то біля одного з дерев помітили невеличке піаніно, ніжно-білого кольору. Я усміхнулась, але підійти до нього так і не наважилась, хоч пальці синдромно здригнулись. По трохи з'являлись гості, були знайомі обличчя. 
- Адель?! - позаду мене почувся знайомий голос, на який я синхронно повернулася. 
- Вітаю Святославе! - промовляю перша, чомусь уникаючи зорового контакту. 
- Маєте..- запнувся той - особливий вигляд, леді Бойко! - подарував  комплімент, і я помітила, як перевів трохи дивний (можливо навіть здивований чи злий) погляд на Луку. Замислився і тільки тоді додав:- Хочете зачарувати свого опонента? 
- Святославе Вікторовичу, ви хвилюєтесь за це? - втрутився Лука, явно хотівши за мене заступитися.
Потапенко напружився, і хотів бува щось сказати, як біля нього одразу ж опинились його люба наречена. 
- Святику - гучний цілунок у щоку (гидота) - Ходімо, Ольга Макарівна кличе! І вас, (перевела гордовитий погляд на мене) Адель Кирилівна, також..
Я видихнула та поглянула на Луку. Він усміхався, як в нічому не бувало та одним помахом руки пропонував йти до Потапенків. І я неохоче прямувала за ним, але приховувала справжні емоції. Поруч із їхньою сім'єю був і міс'є де Гіз, здається разом із своєю дружиною. Доречі, на перший погляд дуже гарна і привітна леді. Сподіваюсь, вона не така, як деякі жінки. 
- Bonsoir ! (Добрий вечір!) - вирішила я привітатись його рідною мовою - Comment allez-vous, Monsieur de Guise ? (Як ваші справи, міс'є де Гіз?) 
- Bonsoir, ma chère !Tout va bien !((Доброго, люба!Все добре!) - чоловік усміхнувся, потиснувши мою руку, і поглянувши на жінку поруч із ним, додав:- Знайомся, це моя дружина мадам де Гіз. 
- Я рада нашому знайомству madame) - привітно і щиро тягну до неї руку, всім серцем сподіваючись, що вона так само хороша як і на вигляд. 
- Я рада не менше, mademoiselle Adèle - тепла усмішка дала підтвердження моїм думкам - Ти так схожа на батька. Справжня Бойко! 
- Мені приємно, що ви так вважаєте мадам де Гіз) - мене охоплює сум, але ще одні слова жінки дозволили знову порадіти:
- Ох, прошу, не так офіційно. Для тебе я просто Жанна! 
- Взаємно) - кажу щиро - Для вас просто Адель..
Жінка мило поглянула на мене, а потім на свого чоловіка. Той натомість задоволено кивнув головою, а тоді звернувся знову: 
- Доречі, хто цей молодий чоловік поряд? Здається, десь я вже його бачив?! 
- О, так, зовсім забула) - мовила я, поглянувши на свого опонента - Це, Лука - мій водій і хороший друг.
- Радий ближче познайомитись, міс'є де Гіз! - сказав хлопець, потиснувши його руку. 
- Навзаєм юначе, навзаєм) - приємно усміхнувся чоловік, якось дивно поглянувши у сторону Потапенка молодшого. Що це має означати? 
Зрештою, після вітань Віктора Андрійовича, міс'є де Гіза та моїх кількох доданих слів, почалось справжнє святкування. В келихах хлюпотіло шампанське, лунав сміх, гучні розмови - все було наче в казці, але в той же момент чогось бракувало.  Лука підтримував зі мною діалог, намагався підбадьорити, але на жаль отримував тільки легкі усмішки і коротеньке так або ні. І причина зовсім не в святі, не в гостях і навіть не в Потапенках, а в інструменті, який самотньо стоїть в кутку і мовчить, бо за нього ніхто не сідає, не торкається клавіш, ніби відлякує всіх і кожного, хто тільки гляне на нього хоч зовсім випадково і наче манить мене одну, благаючи заграти бодай щось. Але я вперто стою, не порушуючи своєї клятви. А всередині щось так і кричить: ну змусьте її хоч хтось! 
  Лука відійшов по ще один келих шампанського для мене, поки я непорушно вдивлялась в одну точку. 
- Адель? - залунало поруч зі мною, змусивши нарешті перевести свій погляд.
- Ти щось хотів? - уточнюю. Має ж бути причина, чому він саме зараз покинув свою наречену? 
- Помітив, що ти сама і...
- Як благородно! - пхикаю - Не хвилюйся, Лука скоро підійде до мене) 
- Справа не в цьому. - посерйознішав той - Я чекав, поки твій водій нарешті зникне. 
- О - дивуюсь - І що це має означати? 
- Тільки сліпий не помітить, як ти цілий вечір не відводиш погляд від піаніно. - усміхнувся він - Але сісти за нього так і не наважилась) 
- Отже, висновок - ти сліпий! - намагаюсь не видавати занепокоєння. 
- Ваша впертість не змінна мадмуазель) - ще більше усміхнувся той. Ох, що ж його так веселить? 
- Як і ваша надокучливість! - "б'ю" у відповідь. 
- Зіграй! - м'яко наполягає Потапенко, ніби не розуміє, що нічого не зможе вдіяти. 
- Не хочу..- відповідаю сухо, стараючись виглядати впевнено. 
- Причина? - ніяк не вгамується той. 
- Не хочу, от і все. - відвертаю погляд - Більше 5-ти років пройшло, розучилась.. 
- Невже? Хіба таке можливо? - недовірливо уточнює Святослав, ніяк не приховуючи усмішку. Що в цьому веселого? 
- Авжеж..
- Твої очі так і не навчились брехати мені, Адо.. - тихо промовив хлопець, змусивши мене знову на нього поглянути. Про що це він? 
- Повертайся до нареченої, а то ще ревнуватиме! - кажу у відповідь, на що каштанові очі темнішають і досі горять недовірою. 
- Твій батько б не пробачив, якби ти навіки зреклась музики, Адель..