Глава 30

Адель: 
Наступного ранку я встала з відчуттям ніби мене хтось побив (Не буквально звичайно). Протягом ночі снились кошмари, я не могла знайти зручного положення і тільки те й робила, що переверталась з місця на місце. А щойно засинала, то бачила жахіття, від яких робилось не по собі. Тому мішки під очима, стомлений вираз обличчя та поганий настрій - очікуваний результат. Я навіть подумала, можливо взяти вихідний? Але всеодно почала збиратись, маскуючи під макіяжем цей "результат".  А на подвір'ї мене вже чекав водій. 
- Доброго ранку! - вітаюсь перша, намагаючись видавити із себе усмішку. 
- Доброго) - усміхнувся і Лука, але потім ніби уважніше придивився, спитав:- З вами все добре? 
Киваю і вже бува хочу сідати, як він знову ставить питання: 
- Можливо сьогодні вам краще відпочити? 
- Я маю настільки поганий вигляд? - тепер вже щиро усміхаюсь. 
- Справа не в цьому, просто...
- Лука - торкаюсь його руки - Зі мною все добре, справді..Просто трохи не виспалась.
Хлопець видихає, всеодно недовірливо споглядаючи на мене, але все ж відчиняє двері та заводить двигун. 
Але на цьому питання не закінчились. Щойно я увійшла до кабінету містера Потапенка, він як екстрасенс одразу ж відчув мій стан. По мені і справді так помітно? Чи йому зателефонував Лука? 
- Зі мною все нормально! - промовляю вкотре, остерігаючись недовірливих поглядів чоловіка. - Хіба вас ніколи не мучило безсоння? 
- Гаразд, Адель! - м'яко усміхнувся Віктор, розуміючи, що так чи інакше він мусить мені поступитися, бо добре, майже як і всі, знав про мою надмірну впертість. - Але тільки но..
- Тільки но мені стане гірше я одразу ж піду додому) - випереджаю його слова.
- І повідомиш мені! - зауважив той. Я тільки усміхнулась, кивнула головою та нарешті опинилась у стінах свого кабінету. 
Але як виявилось, братись за роботу було трохи важко. Тільки після чергової пігулки мої думки збирались до купи і менше розколювалась голова. Вперше за весь цей час, було і справді не легко перевірити звітність відділів та переглянути документи, які вкотре прислав міс'є де Гіз. І це дивне відчуття... Можливо слід було насправді взяти вихідний? 
- Адель Кирилівна? - раптово почувся знайомий голос та стукіт у двері. Ох, ще його не вистачало.
- Так! - неохоче запрошую увійти, намагаючись прийти до тями. 
Хлопець заходить впевнено, зачиняє за собою двері та зупиняється перед моїм столом. Миттєво оглядає мене, ніби в чомусь переконуючись. 
- У вас щось важливе? - уточнюю, піднімаючи брову. 
- Звітність та документи перевірені? - запитав натомість він - Міс'є де Гіз чекає на ваш дзвінок, просить поквапитись. 
- З чого такий поспіх? - дивуюсь, усвідомлюючи, що я ще багато всього не зробила. Чорт. 
- Не в курсі. Просто передаю повідомлення! - кивнув плечима той, не обдарувавши мене конкретною відповіддю. 
- Про час він хоч попередив? О котрій я маю з ним зв'язатись? - знову запитую, потай благаючи, щоб час зупинився або трикратно збільшився. 
- Десь через пів годинки. - спокійно мовив Потапенко, додавши:- Враховуючи те, що папери він прислав ще позавчора. 
Пів годинки? Серйозно? 
- Пам'ятаю..- сухо промовляю та на мить заплющую очі, відчувши різкий головний біль. 
- Все добре? - перепитав хлопець, якось дивно глянувши на мене. 
- Якщо у вас все, можете йти! - натомість промовила я і додала:- Не гайте мій час. 
Святослав кинув на мене ще один дивний погляд, який так і пашів недовірою, але все ж покинув мій кабінет. Нарешті! Але чи встигну я все виконати за пів години? Та ще й у такому стані? 
Зрештою, жаліти себе не було часу. Попри все, трохи вгамувала думки та почала перечитувати решту паперів з Франції, на деяких з них ставила підпис.. Буквально через кілька хвилин у двері знову постукали. І за ними, вкотре з'явився Потапенко, але цього разу із чашкою в руках. Вирішив в моїй компанії своєї міцної кави випити? Чи невже знову щось потрібно? 
- Телефонував міс'є де Гіз? - здивовано піднімаю брову, чекаючи на пояснення. 
- Ні. - натомість усміхнувся той, поклавши переді мною чашку із напоєм - Випий. Гадаю після цього має стати краще. 
- Зі мною все добре! - сперечаюсь.
- Говори, що хочеш, але випий це. А тоді візьмемось за роботу! 
- Візьмемось? - уточнюю.
- Я допоможу. Заперечень не приймаю. - спокійно мовив він, а потім з легкою усмішкою додав:- Я впертий не менше, ти ж знаєш)
Я видихнула та відвернула погляд, бо й справді ще досі знала про нього настільки багато, що ставало страшно. І його вподобання, як і мої майже не змінились. Я взяла напій в свої руки та непомітно вдихнула аромат. Чай. Мій улюблений. Зробила кілька ковтків і сама не зрозуміла, як мої губи розпливлись у задоволеній усмішці. Ще трохи. Кілька ковтків. І моє тіло наповнювалось чимось легким і приємним. Біль у голові зникав, а туман перед очима розвіювався. Дивина. Невже чай і справді все, що мені було потрібно? Як він здогадався? 
- Очі загорілись, отже подіяло) - задоволено промовив мій опонент, не відводячи погляду. 
- Тут було щось окрім чаю, правда? - дію на випередження. 
- Нічого забороненого, присягаюсь! - натомість пожартував він, кладучи свою руку на серце. - Всього на всього краплинка ліків і ромашка за порадою лікаря. 
- Лікаря?
- Якби я намішав щось від себе, гадаю б це не дуже допомогло! - продовжив жартувати Святослав, від чого і мені, на диво, робилось ще краще. 
- Це допомогло, дякую..- промовляю, відставляючи чашку в сторону та беручи до рук папери. 
- Розділимо зусилля? Давай половину документів мені, погляну. - знову мовив хлопець, і я, хоч як не хотіла, погодилась. Часу було обмаль, особливо для того, щоб сперечатися. Ох, і я вдячна, що не вчинила сварку, адже з його допомогою ми виконали все вчасно і міс'є де Гіз був задоволений та повністю проінформований. 
- Адель, ти молодець! Наші партнери тобою дуже задоволені! - схвально заговорив Віктор Андрійович, щойно я закінчила розмову. 
- Сьогодні це не тільки моя заслуга. - усміхаюсь - Якби не Святослав, я б так швидко не впоралась. 
- Я радий, що ви знову змогли поладнати! - ще більше зрадів чоловік, який навіть не здогадується, що це перемир'я було не довгим. Я не зможу так просто пробачити його сину. Не зможу. 
- Якщо ви не проти, то я б хотіла поїхати додому зараз і відпочити?! - натомість перепитую в містера Потапенка, на що отримаю очікувану згоду та настанови відпочити якнайкраще, щоб набратися сил..
- Я можу підвезти тебе? - неочікувано для мене, спитав його син. Він теж вважав це справжнім перемир'ям? 
- Лука вже чекає на мене..- м'яко відмовляюсь і вже бува хочу йти, як ловлю на собі до болі знайомий погляд та зненацька вирішую додати:- Святе... дякую) 
І тільки тоді зникаю за дверима фірми. Щоки палахкотять, а серце тремтить ніби вперше. Я вже довго не називала його так. І чому, як дурепа, сказала це саме сьогодні? 
Святослав: 
Її постять зникла за тими дверима, але я продовжив стояти як вкопаний. Доволі дивно було почути моє ім'я від неї саме так, за стільки років. 
- Задоволений? - усміхнувся батько. Його погляд був сяючим та хитрим. О, я добре пам'ятаю, що це означає. 
- Чого б це? - дивуюсь, намагаючись хоч зараз не згадувати про Адель. Але чорт, згадую ж. 
- Не обманюй хоч сам себе, сину) - той торкнувся мого плеча.
- Нічого не розумію..
- Просто пам'ятай мої слова і не нароби дурниць. - додав батько, повернувшись до свого кабінету. 
Я важко видихнув, бо кожне татове слово було більше ніж правдою. Я обманюю себе не тільки зараз, а вже більше п'яти років, і цим роблю гірше тільки собі.. І що робити з цим зараз, немаю ні найменшого уявлення?!