Глава 28

Адель: 
Пройшов місяць з моменту мого перебування у Львові. Щось знайоме, правда? Але цього разу - це місяць без батька, місяць мого партнерства з Потапенком і місяць мого намагання уникати, ігнорувати та потай ненавидіти його сина. Загалом - один із найгірших і найважчих місяців мого життя. Ніщо не давало надій чи якихось проблисків щастя, як колись, 5 років тому. Все здавалось спустошеним і не таким: мій рідний Львів, який зберігає найкращі і найболючіші спогади і навіть моє піаніно, яке всі ці роки припадало пилом і досі стоїть недоторканим. Я не грала на ньому з того моменту, того самого моменту, який перевернув моє життя, а після смерті тата і поготів. Саме він прищепив у мені ту любов до музики, вечорами вчивши мене нотам. Саме він був моїм життям, зародженням у мені музики, зародженням безмежного кохання до звуків піаніно. Він був... А тепер, чи є в цьому сенс? Сідати за піаніно з усвідомленням того, що батька більше немає? Немає мого життя.. Насправді я не знаю і поки не можу знайти цю маленьку відповідь.. Принаймні не зараз. 
*** 
- Адель, до тебе можна? - якось запитав Віктор Андрійович, завітавши до мого кабінету. 
- Авжеж! - усміхаюсь, відставляючи документи в сторону - Проходьте) 
- Бачу, все проходить вдало! - промовив чоловік, помітивши гору паперів, яку я вже переглянула та підписала. 
- Так! - підтверджую - Буквально пів годинки і закінчу із паперами, які прислав міс'є де Гіз. 
- Чудово! - усміхнувся Віктор - Тоді ті, які маю підписати я, даси моїй секретарці щойно закінчиш. 
- Гаразд. - відповідаю, помітивши, що його турбує не тільки це. - Але це не основна причина, чому ви тут? 
Віктор усміхнувся і подивився так, ніби перед його очима промайнув якийсь спогад. 
- Від тебе не можливо нічого приховати, як і від Кирила...- він підтвердив мої думки, а потім продовжив:- Я хочу запросити тебе до нас на сімейну вечерю, сьогодні! 
- Сімейну вечерю? - уточнюю, добре знаючи всіх членів його сім'ї. - Вікторе Андрійовичу, я..
- Адель..- перебив мене одразу ж той - Розумію, у вас із Святом стались якісь розбіжності, але нехай це залишиться в минулому. Гаразд? 
- Я..
- Я пообіцяв Кирилу, що дбатиму про тебе, як про рідну доньку. - м'яко промовив чоловік - Тому хочу, щоб сьогодні ти вечеряла не одна. Важлива дата як не як - місяць твоєї плідної роботи і нашої співпраці) 
- Ви пам'ятаєте? - дивуюсь. Ох, я гадала, що тільки одна запам'ятовую такі події. 
- Авжеж люба) Тож? - не зупиняється той, поки я перераховую всі за і проти. Він правий, все - у минулому, але тільки не тоді, коли я опиняюсь поруч із його сином, не тоді, коли він дивитися на мене ТАК.. 
- Ввечері? - уточнюю..
- О 8! Якщо хочеш, хтось приїде за тобою? - враз пожвавішав Віктор. 
- Лука привезе мене! - наполягаю. Ще не вистачало, щоб він відправив свого сина. 
- Чудово. - піднявшись із-за столу мовив той - Чекатимемо на тебе! 
Усміхаюсь і щойно чоловік зникає за дверима, важко видихаю. Ох, на що ж я підписалася? Зрештою, закінчивши всі справи я поспішила додому, щоб підготуватися до тієї псевдо сімейної вечері. Легкий макіяж, темна сукня, мій улюблений парфум - все, що я тоді хотіла. Можливо навіть занадто, але все ж.. Лука, як і зазвичай, чекав мене на подвір'ї, але цього разу я бачила дивну зміну його настрою. 
- Все добре? - перепитую.
- Так..- сухо відповів той, але помітивши мій не довірливий погляд, додав:- Дивно бачити, як ви жертвуєте собою, Адель..
- Жертвую? 
- Ви не сильно бажаєте їхати до будинку Потапенків. - зауважив він - Але їдете, заради Кирила Аркадійовича..
- Це звичайна вечеря..- промовляю якось тихо і натягуючи усмішку додаю:- І все це вже давно немає значення. 
Лука усміхнувся також, але очі дивились на мене з легкою недовірою. Він відчинив для мене двері і тільки тоді завів двигун. В машині панувала дивна, напружена атмосфера. Хоча можливо тільки для мене вона здавалась такою? 
- Телефонуйте щойно набридне, Адель) - бадьоро сказав юнак, щойно пригальмував біля будинку Потапенків. 
- Дякую) - відповідаю щиро. Ох, я не знаю, щоб робила б без цього хлопця?! Він з тих людей, який допомагає не їхати дахом будучи поряд із тими, хто надто пов'язані з моїм минулим. 
Дзвоню у двері, які майже одразу відчиняє Потапенко молодший. Авжеж, хто ж інакше? 
- Добрий вечір..- вітаюсь перша, очікуючи почути, що його батька немає вдома і я можу повертатись. 
- Добрий! - натомість усміхнувся той, одним жестом запрошуючи увійти. Ох, а я так сподівалася. 
- Як доїхали, Адель Кирилівна? - раптово запитав хлопець. 
- Нормально..- відповідаю сухо. Мені не подобається початок цієї вечері, сподіваюсь вона закінчиться якнайшвидше. Але зрештою, мене провели до самої вітальні, де був усміхнений Віктор Андрійович, його дружина і...ох..їхня майбутня невістка. Хм, ніхто не попередив, що буде ВСЯ сім'я! Але чорт, мали ж попередити! 
- Я радий, що ти приїхала! - після привітання, промовив Віктор, запрошуючи сісти до столу. 
- Люба! - раптово до мене озвалась Ольга Макарівна - Ти ж знайома із Кариночкою? 
- Авжеж - усміхаюсь, поки всередині мене усе спалахує - Нагадати, як ви познайомили нас? 
- Гадаю, моя майбутня свекруха добре все пам'ятає! - враз заступилась дівчина, гордовито посміхаючись. - Але я теж рада, що ти тут! І Святик також, ви ж були хорошими друзями. 
Друзями? Так вона це називає? 
- Здається, ми не переходили на "ти"! - відповідаю спокійним тоном і лиш трохи поглянувши на її нареченого, додаю:- Були...
І тільки тоді, під трохи засмученим поглядом містера Потапенка сідаю за стіл. Мені шкода, що йому доводиться бачити таке, але я не винна в тому, що його, не побоюсь цього слова, невістка ненормальна, а син - і поготів. На моє "щастя" двоє закоханих сіли навпроти мене, але я вперто намагались уникати його погляду, хоча всім тілом відчувала напруження. 
- Адель - знову звернулась Ольга Макарівна (чорт, вона вже сьогодні замовкне? чи я цілий вечір буду удостоєна чути її голос?) - Як твоя гра на піаніно? 
В серці раптово закололо. Я сильніше стиснула виделку у своїй руці. 
- Я більше не граю..- відповідаю сухо, намагаючись зосередитись на їжі. 
- Невже? В тебе ж так добре виходило! - "схвильовано" промовила жінка - Пам'ятаєш, як грала тут для нас? Може хочеш знову спробувати? 
Вона так жартує? Боже, допоможи мені пережити цей вечір.
- Ольго Макарівна, пропоную вже нарешті забути про минуле! Я більше не сяду за цей інструмент.- відповідаю спокійно (принаймні стараюся) -  Я стала відомою моделлю Франції - вже як 5 років, якщо ви звичайно дивитесь новини?! (Нагадую їй про те, з чого вона сильно насміхалась, не вірячи почутому!) А тепер, партнеркою Віктора Андрійовича! 
- І я дуже радий цьому, Адель) - підтримав мене чоловік, змусивши мене подарувати йому легку усмішку. Миттєво я поглянула на його сина, який не зводив з мене погляду з моменту, коли я почала розмову з його матір'ю. Але одразу ж почала дивитись деінде, бо добре бачила, що було у тому погляді. 
- Як тобі ця запіканка? - Віктор вирішив перевести розмову на іншу тему. 
- Смачно. Можете передати мою подяку шеф-кухарю. - усміхаюсь - Такий схожий смак. 
- Подяка приймається) - зненацька втрутився Потапенко молодший, задоволено усміхаючись, ніби це я його похвалила. Але стоп, невже він? 
- Все правильно! - хлопець підтвердив мої думки, побачивши у моїх очах заперечення - Це я приготував, за вашим рецептом, леді Бойко) 
- Неочікувано..- відповідаю ледь не шепотом, поки всередині все перевертається. 
- Святик чудовий кухар! - защебетала його дівчина, ледь не вішаючись на шию, а потім перевівши погляд на мене, зверхньо додала:- Ви ж прийдете на наше весілля? 
Молодший Потапенко аж поперхнувся, майже не вдавившись своєю ж запіканкою. Моє око синдромно сіпнулось. Весілля? Їхнє? 
- Гадаю, це неможливо. Буду мати багато роботи! - неохоче промовляю, вже буквально просячи у своєї фортуни, закрити усім цим людям роти. Але не в цьому житті..
- Ох, думаю, Віктор Андрійович дозволить взяти вам вихідний у такий день?! - "мило" промовила та, запитально дивлячись на містера Потапенка. 
- Адель може зробити вихідний, коли захоче! - трохи суворо мовив чоловік, але більш м'яко сказав до мене:- Я не її керівник, тільки партнер) 
Вдячно усміхаюсь, та все ж наважуюсь додати, щоб ця Кариночка знала своє місце: 
- І до того ж, в ТАКИЙ день я працюватиму для того, щоб саме Віктор Андрійович зміг відпочити! 
Дівчина показово закотила очі, але більше не мовила ні слова. Ну нарешті! 
- Це дуже мило з твого боку, люба! - ласкаво і водночас огидно у розмову знову втрутилась Ольга Макарівна - Шкода, що тільки твій батько не бачить цього..
Перед очима раптово промайнув болючий спогад. Серце заболіло ще більше, а дихати стало важче.. 
- Він так любив нашого Святославчика.. Шкода, що..
- Досить! - зриваюсь із місця - Не смійте згадувати мого батька у такому тоні! 
- Якому тоні, люба? Я просто...
- Не треба! Я не хочу нічого чути! - до горла підступає ком. 
- Адель? - занепокоївся Віктор, бачачи, що мені справді погано..
- Прошу, не треба. - зупиняю його. Намагаюсь хоч трохи прийти до тями і тільки тоді промовляю: 
- Я поїду додому. Вибачте, Вікторе Андрійовичу! (а тоді переводжу погляд на його дружину) Сподіваюсь ви добились того, чого хотіли, Ольго Макарівна! 
І вийшла. Хоча думала, що впаду на пів дорозі. Мені і справді було кепсько. Я не могла нормально дихати, бо кожен спогад про батька, який видавався із вуст тих, кого я ненавиджу всім серцем - гірше за будь яку отруту. Адже я знаю, що це не жалість, не співчуття і зовсім не спроба допомогти - це чергова спроба добити мене. 
  Телефоную до Луки, просячи забрати мене звідси якнайшвидше, а сама намагаюсь вийти із цього подвір'я та знайти хоч якусь опору. 
- Адель? - знайомий голос позаду, змусив тільки більше хапатись за горло. - Поглянь на мене! 
- Не чіпай мене! - промовляю тихо, хоча вкотре хочеться голосно кричати. 
- Як? Як це зробити? Як триматись осторонь, коли я бачу, що тобі потрібна допомога? - запитав той, тільки більше мене розізливши. 
- Від кого? Від кого мені потрібна допомога? Від твоєї мами? Нареченої? Чи може від тебе? - огризаюсь, помічаючи, як його каштанові очі темнішають. О, невже щось не сподобалось у моїх словах? 
- Чому ти стала такою? - шепотом спитав він, змусивши мене сміятись. 
- Серйозно? - іронічно запитую - Такою? Спитай у своєї матері і любої нареченої! 
- Так, мама, як і зазвичай перегнула палицю, але це не привід звинувачувати її у твоїй ненависті до мене. 
- Ненависті? - знову сміюсь, але цього разу із сльозами на очах - Так, ти маєш рацію, я ненавиджу тебе, Потапенко. Всім серцем, і тому, що вірила тобі так сліпо. 
- Авжеж, звичайно, звинувачуйте мене, Адель Кирилівна! Це ж я поїхав нічого не сказавши і обірвавши з усіма зв'язок. - цими словами він буквально плюнув мені у обличчя, ще більше розкривши у мені всі приховані образи.  Зриваюсь і б'ю гучного ляпаса, про який мріяла всі 5 нікчемних років.
- Це не я цілувалась з іншим, перед тим поклявшись тобі у коханні! - прокрикую як востаннє, і в той же момент відчуваю, що м'язи починають слабнути і все, що мене тримає це якась невагомість.