Глава 27

Адель: 
Зустріч із іноземними партнерами - перший і сподіваюсь вдалий крок у моїй новій справі. Крок, який і справді змусить мене відчути себе частиною спільного бізнесу. Крок, який на жаль не побачить мій батько. Але крок, який я ступлю впевнено, щоб пишатись собою, щоб мною пишався тато. 
  Прокинувшись, я намагалась робити все максимально швидко, щоб першою з'явитись на фірмі і перевірити готовність команди. (І свою також) І саме сьогодні вирішила одягнутись трохи по іншому (тобто не у діловий костюм). У моєму гардеробі знайшлась атласна спідниця м'ятного кольору та біла блузка (і гарно, і відповідає стандартам робочої зустрічі). На останок дивлюсь на своє відображення у дзеркалі, бачачи у своїх очах - очі батька. Легко усміхаюсь наносячи останні штрихи парф'юмом і нарешті виходжу на подвір'я, де на мене чекав, також усміхнений, водій. 
- Доброго ранку, Лука! - вітаюсь перша.
- Доброго. Маєте вигляд переможця!- зауважив той, зробивши мені і справді приємно.  Дякую та сідаю в авто, тільки тоді відчувши, що мене охопило хвилювання.
   Вже будучи на фірмі, поспішаю до свого кабінету, гадаючи, що ніщо і ніхто не зможе мені завадити, як перед очима з'явилась перешкода.
- Максиме? - трохи дивуюсь, побачивши працівника так рано. 
- І вам доброго ранку. Маєте чудовий вигляд, Адель Кирилівна! - натомість промовив він, дивно усміхаючись. 
- Навзаєм..- недовірливо відповідаю та попередивши, що трохи поспішаю, все ж заходжу до свого кабінету. Майже одразу запрошую і Світлану Олексіївну, щоб впевнитись, що робота моїх колег пройшла вдало і не виникло жодних проблем. На моє щастя так і було. Я видихнула, але коли почула, що іноземці прибудуть орієнтовно за пів годинки, мене охопила раптова паніка. Насправді я не розуміла, чому саме зараз почала настільки хвилюватись, адже була впевнена у собі на всі 100%. Але виявляється не зовсім.. Відчуття ніби щось може піти не так - лякали. А якщо я скажу щось не так? Якщо не виправдаю їхніх очікувань? Якщо осоромлюсь настільки, що вони не захочуть більше з нами мати жодних справ? А якщо..? 
- Адель Кирилівна?
Чи можуть вони обірвати наші контакти, якщо я їм не сподобаюсь? Можливо взагалі таке? Чи..?
- Адель? 
Чорт. Чорт. Що ж мені робити? 
- Адо? 
Знайомий голос повертає в реальність, а перед очима з'являється постать Потапенка. Я кліпаю декілька разів, ніби приходячи до тями. 
- Все добре? - знову озвався той. 
- Так. - киваю, але думки і досі не виходять із голови. Та що ж таке? Чому я так нервую? 
- Впевнена? - ніяк не вгамується він. 
- Ти щось хотів? - зриваюсь. Нерви дійшли до краю. 
- Французів вже забрали з аеропорту. З хвилини на хвилину будуть тут. - спокійно відповів хлопець, ніяк не реагуючи на мої "нерви". 
- Гаразд..- видихаю, намагаючись зібратись. Та годі вже! Не може ж все пройти настільки погано? 
- Бойко, в тебе все вийде! - раптово і неочікувано для мене видав Потапенко - Я впевнений, і ти будь певна! 
Мій погляд видавав здивування. Це він так підтримати мене вирішив? Помітив, що я нервую? Хоча насправді, це важко не помітити. Але все ж...
- Це все? - байдуже питаю, перекреслюючи все, що тільки лізе в голову. Зараз не час для тих спогадів. Не сьогодні! 
Хлопець кивнув, але щойно відчинив двері, додав: 
- Кирил Аркадійович пишався б тобою, Адо! 
І вийшов. Серцем, по всіх венах, в крові пройшовсь нестерпний біль. Адо. Кирил Аркадійович. Слова, які були і нестерпними, і приємними водночас. Я поглянула на наше сімейне фото, яке ще досі стояло на столі та з болем усміхнулася. Я зможу. Заради батька. Заради... 
   Буквально за кілька хвилин, разом із Віктором Андрійовичем та його сином ми зустрічали наших іноземців. З авто вийшло двоє чоловіків, з якими одразу ж привітався містер Потапенко у скромному рукостисканні. 
- Bonjour messieurs ! (Доброго дня, панове!) - привіталась і я, зберігаючи спокій. 
- Bonjour! (Доброго!) - перевівши погляд на мене, промовив один із чоловіків, напевно тільки здогадуючись хто я така - Vous êtes Adel Boyko, si j'ai bien compris ? (Ви Адель Бойко, я правильно розумію?) 
- Oui. - киваю, м'яко усміхаючись. 
- Acceptez mes condoléances. (Прийміть співчуття ) - одразу промовив той, подаючи свою руку - Kirill était une bonne personne et un bon partenaire. (Кирил був хорошою людиною і партнером) 
- Merci. (Дякую) - приймаю руку, а Віктор запрошує їх за стіл переговорів. 
- Що ж, Адель - звернувся один із чоловіків українською. Вони знають нашу мову? Вражаюче. - Оскільки ви стали нашим безпосереднім партнером, розкажіть, як проходить робота загалом. Є інциденти з колегами? 
- Non! - відповідаю, продовжуючи розповідати у конкретних деталях як проходить робота у кожному відділі. З більшою конкретикою мені допомагали Потапенки, за що я їм і справді вдячна. Обом. А коли закінчила, чекала на реакцію нових знайомих. 
- Bien ! (Добре!) - схвально кивнув чоловік, ніби пережовуючи почуту інформацію. - Чесно, дівчино, ви дуже нагадуєте мені Кирила. Sa copie. (Його копія) Впевнений наша співпраця буде навіть більш вдалою ніж до цього! 
Від почутих слів у мене виросли крила.
- Мені справді важливо це почути від вас, дякую) - усміхаюсь, боковим зором помічаючи задоволене обличчя Віктора. І здається це помітила не тільки я. 
- Задоволені, що маєте таку партнерку? - звернувся до Потапенка чоловік з легкою усмішкою. 
- Авжеж! - погодився Віктор Андрійович та поглянувши на мене, додав:- Відчуваю, що з нею нас чекають позитивні зміни для бізнесу. 
Француз, ім'я якого я так і не дізналася, підтвердив кивком слова Потапенка. А у мене, як гора із плечей зійшла. Міс'є де Гіз (виявляється, саме так його звуть) разом із Віктором обговорювали ще деякі питання, поки я відчула на собі уважний погляд Святослава. Поглянувши на нього, хлопець легко усміхнувся і чорт, лиш самими очима похвалив мене. І я це зрозуміла. Хоч як намагалась не розуміти, але розуміла все до найменших деталей. Зрештою, зробивши одне коло фірмою, щоб наш партнер переконався, що все йде так як треба, наша зустріч добігала кінця. Авто з водієм очікували, щоб відвезти їх до аеропорту, тим часом ми - прощались. 
- Радий був нашому знайомству Адель Бойко! Vous réussirez ! (У вас все вийде!) - промовив чоловік, потиснувши мою руку. 
- Merci beaucoup ! (Дякую дуже!) - відповідаю, усміхаючись - Ми завжди раді бачити вас в Україні! 
Міс'є де Гіз схвально кивнув головою і вже бува хотів сісти в авто, як весело гукнув: 
- Стережіться Адель, здається Sviatoslav est amoureux de toi ! ( Святослав закоханий у вас!) 
І тільки після цього зачинив двері машини, змусивши мене отеретіти і ніби прирости до землі. В цей момент я не хотіла абсолютно нічого, навіть просто дивитись у сторону Потапенка. Не хотіла бачити те, що зараз бачить він. Не хотіла знати те, про що думає він. Просто нічого не хотіла. Здається міс'є перегрівся на нашому українському сонці. Як інакше пояснити такі дурниці? Чи йому невідомо, що цей хлопець вже має наречену? Все ж, якщо бути чесною, це не мало жодного значення, але насправді сильно вдаряло мене по живому місці. Я зробила глибокий вдих і видих, лиш трохи поглянула на містера Потапенка і попрощавшись побігла на фірму забрати свої речі. Хаотично, поспіхом я вийшла із свого кабінету і вже но хотіла набирати Луку, як переді мною став Островський. Ох, а йому що від мене треба? 
- Вітаю з успішною справою! - промовив той, подаючи мені свою руку. 
- Дякую! - трохи дивуюсь та все ж приймаю руку, але коли хочу забрати її, він не відпускає. Піднімаю брову, мовчки питаючи, що це в біса таке? 
- Як щодо чашки кави? - запитав юнак. 
- Максиме, я поспішаю! - злюсь.
- Можемо піти коли у вас буде вільний час? - ніяк не вгамується той, далі не відпускаючи мою руку. Чорт. 
- Адель Кирилівна не п'є каву! - позаду мене чується суворий голос, тембр якого я надто добре пам'ятаю. І в той же момент моя рука вивільняється. О, ну хоч в чомусь плюс. Максим криво усміхається, але все ж залишає мене в спокої. Та ще й з Потапенком. Здається і мені час бігти. 
- Гарного вечора! - сухо промовляю прямуючи до виходу. 
- Я ж не помилився? - раптово уточнив хлопець - Чорний чай з лимоном твій незмінний фаворит!? 
Краще б ти помилився..
- Це вже немає значення. - байдуже кидаю та все ж телефоную до Луки. На сьогодні досить, бо я вже не витримую.