Глава 26

Адель: 
За нами їхало авто Потапенка. Мені ставало краще, але від думки, що доведеться разом з ним виконувати роботу - все перевертається. Вкотре не можу збагнути вчинків Віктора, чого він хоче цим добитись? Гаразд, 6 років тому, коли ми тільки но познайомились, все було доволі логічно і зрозуміло: бо і він, і мій батько хотіли бачити своїх дітей разом. Проте тепер? Я справді не збагну для чого це? У нас з ним два різні життя, у нього наречена є врешті-решт. І до того ж, хіба я б не змогла сама організувати наших робітників? Безглуздя якесь. 
- Адель, ми на місці! - раптово мовив Лука, вже відчиняючи для мене двері авто - Як ви себе почуваєте? 
- Все добре, дякую! - легко усміхаюсь, та все ж приймаю руку хлопця, щоб вдало стати на свої ноги. Так, вдих, видих. Ніби і справді краще. 
- Можливо вас провести всередину? - всеодно непокоївся той. Ох, здається мій батько і справді знав кому мене довірити. Але краще б це було за інших обставин. 
- Лука, зі мною справді все добре! - вже не приховую усмішки - Відпочивай, я зателефоную коли закінчу) 
- Гаразд. - все ж згодився юнак - Гарного дня, Адель! 
- Навзаєм! - кидаю у відповідь та чимчикую на фірму, сподіваючись що хоч зараз не стикнусь із Потапенком, але фортуна вкотре вирішує по своєму. 
- Адель, тобі краще поїхати додому! - озвався його голос - Я сам все організую! 
- Годі! - різко повертаюсь, ледь не падаючи на нього, але вчасно пригальмовую. - Мене нудить від твоєї турботи. 
- Он як..- той кивнув головою, продовжуючи дивитись мені прямісінько в очі. - Турботи? Гадаєш, я турбуюсь про тебе, після всього? 
- Мені байдуже, що саме ти робиш, і як це називаєш. - ледь не прокрикую йому це все у лице (хоча насправді хочеться прокричати набагато більше) - Просто не наближайся до мене! 
- Як скажете, Адель Кирилівна! - сухо відповів той, та оминувши мене, як якусь перешкоду, попрямував в напрямку фірми. Залишивши мене потопати у бурі своїх емоцій, з неприємним відчуттям всередині. Чортів Потапенко! Ненавиджу його! 
  Все ж заспокоююсь, роблю глибокий вдих і видих та нарешті опиняюсь в стінах офісу. Одразу ж прошу Світлану Олексіївну (мою секретарку) зібрати всіх у залі для переговорів. А сама випиваю склянку води, налаштовуючись на розмову. 
- Що за терміновість? - озвався хтось із купки людей, що стояла у залі. Оглядаюсь і помічаю доволі знайоме обличчя. Керівник відділу розробок? Максим Островський? Чи як його там?
- Всі зібрались? - раптово відчинивши двері, запитав Потапенко, навідріз ігноруючи питання Максима. Невже вони досі у конфлікті? Стільки ж часу минуло. 
- Очікували тільки на вас! - саркастично гукнув Островський, отримавши від Святослава косий погляд. От чесно, поводяться як діти. 
- Вам дати час поговорити? - звертаюсь до обох, натякаючи, щоб вони нарешті заткнулись. - Ні? Тоді слухайте! 
Впевнившись, що всі присутні мене уважно слухають я почала свою розмову, як це робив зі мною Віктор Андрійович. Пояснила все до найменших деталей, дала всім настанови що і як потрібно зробити, підготувати та якнайшвидше виконати. І тільки після цього дозволила всім піти. Лише Потапенко вирішив залишитись. У думках я порахувала до п'яти, щоб зібратись до купи, і просто пройшла повз нього до виходу.
- Мені зайти до вас, Адель Кирилівна? - раптово промовив той, трохи збивши мене з пантелику та змусивши зупинитись. 
- Навіщо? - уточнюю, у думках перераховуючи всі можливі причини.
- Ознайомлю з інформацією про тих французів. - зауважив він - Я вже бував на конференціях разом із ними. 
- Гадаєте, я не впораюсь із французами? - здивовано піднімаю брову, але все ж не повертаюсь до нього. 
- Справа не в цьому! - спокійно промовив хлопець - Вони трохи специфічні. Не хвилюйтеся, я розповім все, що знаю і піду. 
- Авжеж! - незадоволено, але погоджуюсь і додаю:- Вам краще не затримуватись, щоб наречена не нервувала. 
І виходжу, поки щось болюче вирує у моїй крові. Поспішаю до кабінету, вмощуюсь на крісло та заплющивши очі намагаюсь заспокоїтись. Боже, за що мені це все? І в той же момент чую стук у двері. Чорт. 
- Так! - вигукую, тим самим запрошуючи увійти. Потапенко заходить і стає немов вкопаний до землі. Ох. 
- Вас персонально запросити сісти? - піднімаю брову, чекаючи поки він нарешті сяде. І зрештою сідає, чомусь не починаючи розмову. 
- Я вас слухаю! - спокійно видихаю і справді налаштована почути щось корисне. В ту ж секунду, Святослав дарує мені дивну усмішку і починає розповідати про наших партнерів, при цьому а ні на секунду не відвівши від мене погляд. У виклик я дивилась також, уважно прислухаючись до деталей, хоча насправді мої думки були прикуті до, на жаль не забутих, спогадів, які зараз дивились на мене темними, каштановими очима. 
- ... насправді вони непередбачувані, але якщо будете впевнено поводитись, обов'язково їм сподобаєтесь! - закінчував Потапенко. 
- Зрозуміло...
- Але ви - Бойко, ви - не можете не подобатись! - зауважив той, не давши мені договорити. 
- Це всі деталі, які я маю знати? - все ж перепитую, намагаючись приховувати знайомі емоції. 
- Гадаю, що так. Але в разі чого зможу допомоги! 
- Це зайве! - запевняю, що обійдусь і без його добродушності. - Можете йти, дякую. 
- Звертайтесь Адель Кирилівна. Я до ваших послуг! - занадто бадьоро промовив він, трохи мене роздратувавши. От чого він завжди такий веселий? 
- До побачення Святославе! Вас вже чекають! - натякаю на його наречену і показую рукою на двері. 
Хлопець піднімається і перед тим як вийти говорить те, що я зовсім не могла передбачити: 
- Краще б ти мене чекала, а не хтось інший! 
І вийшов. Бісів Потапенко просто взяв і вийшов, залишивши мене ошелешену та обурену. 
- Краще б ти не цілувався з кимось іншим...- шепочу для себе, поки мій мозок буквально кипить спогадами, що ніяк не можуть викинутись із моєї голови та нарешті стати забутими.