Глава 25

Адель: 
- Адель Кирилівна, доброго ранку! - бадьоро привітався Лука, відчиняючи для мене двері авто. 
- Доброго! - усміхаюсь у відповідь - Але зви мене просто Адель) 
- Гаразд..- кивнув той - Як завжди маєте чудовий вигляд Адель.
- О - трішки дивуюсь - дякую..
І тільки після цього сідаю в машину, очікуючи, що хлопець заведе двигун і відвезе мене на фірму. Але натомість той дивиться на мене з дзеркала заднього виду і ніби наважується щось сказати, але не може..
- Все нормально? - уточнюю. 
- Зранку мені телефонував Святослав Вікторович..
- Святослав Вікторович? - здивовано перепитую. Цікаво, що йому знадобилось від мого водія в таку рань? 
- Так. - сухо кивнув той, явно розуміючи, що мені вже не дуже подобається ця тема для розмови - Сказав, щоб я відвіз вас до їхнього будинку. 
- До їхнього будинку? - очі просто вилазять на лоба. Та що цей Потапенко собі дозволяє? 
- І просив передати, що ви про все дізнаєтесь вже на місці! - зауважив юнак, ніяк мене цим не заспокоївши.
- Он як..- кров підступає до мозку. Якого біса? 
- Тож, що мені робити Адель? Все ж везти на фірму? - уточнює Лука, за що я йому дуже вдячна. Адже попри все, він залишається моїм водієм і немає виконувати накази когось іншого. 
- Прямуймо до будинку Потапенків..- спокійно видихаю - Побачимо, що з цього вийде! 
Лука киває і нарешті заводить двигун, поки я намагаюсь зрозуміти, що придумав цей Потапенко і як це може стосуватися мене?! 
***
- Адель Кирилівна, радий вас бачити! -  щойно відчинились двері, промовив винуватець того, що я сюди приїхала. Запитально піднімаю брову, очікуючи на пояснення або бодай на хоч якусь причину, чому я тут. 
- Ви, помітно, не в гуморі..- знову зауважив той. Ти ба який здогадливий. 
- Святославе, ближче до суті. - промовляю серйозним тоном - Причина, по якій ви віддаєте накази моєму водієві, сподіваюсь відома? І навіщо я тут, теж? 
- Авжеж - всеодно жваво сказав він - Заходь і дізнаєшся.
- Це якось стосується роботи? - продовжую перепитувати. 
- Адель ти можеш просто зайти? - спокійно запитав хлопець - Чи мені тебе силою затягнути? Я можу, ти знаєш) 
Невдоволено пхикаю, вдаючи, що насправді не розумію про що він, але серце синдромно гупотить ніби каже ще й як знаєш. І все ж заходжу, а то хто його знає, що сидить в голові у цього ненормального. І щойно проходжу у вітальню, то помічаю двох знайомих осіб: Віктора Андрійовича та Ольгу Макарівну Потапенків. Чоловік привітно усміхається, а його люба дружина пропалює єхидним поглядом і зовсім нещирою посмішкою. Перед очима одразу ж промальовується спогад, в якому безпосередньо брала участь ця жінка, яку від тоді я ненавиджу всім серцем, як і її сина. 
- Доброго ранку! - вітаюсь, дивлячись тільки на містера Потапенка (єдину нормальну людину серед усіх присутніх). 
- Доброго, Адель. Як ти? - уточнив чоловік, від чого зробилось доволі приємно. Ну кажу ж, єдиний нормальний. 
- Як завжди) - видавлюю із себе легку усмішку - Саме збиралась їхати на фірму, але Лука, за настановою вашого сина, привіз мене сюди! 
- Це я попросив люба, не сердься на Свята. - м'яко промовив той - Присядь, я все поясню! 
І показав рукою на диван навпроти, на якому вже красувався його безцінний син. Видихаю, намагаючись заспокоїтись і врешті сідаю, проте якомога подалі від хлопця. Ще не вистачало сидіти так близько. 
- Кава, чай? - раптово запитала Ольга Макарівна, вдаючи із себе гостинну господиню. Погано виходить, дуже погано. Для початку треба вимкнути субтитри на обличчі. 
- Не хочу, дякую. - видаю, намагаючись хоч у себе вимкнути субтитри. А тоді переводжу погляд на її чоловіка - Слухаю вас, Вікторе Андрійовичу. 
- Завтра приїдуть наші іноземні партнери з Франції, тому я хотів обговорити деталі нашої зустрічі у менш формальній обстановці та без зайвих вух. - відповів той, спочатку поглянувши на мене, а потім на свого сина. 
- Гаразд, я доволі просто можу їх зустріти, як непрямий представник Франції. - запевняю - Вони були знайомі з моїм батьком? 
- Звичайно. Це одна з причин їхнього візиту - познайомитись із тобою, як новим партнером. 
- Тоді це ще більше полегшує завдання. - мовила я, давно не бувши такою впевненою. 
- Твій батько сказав би так само. - усміхнувся чоловік - Він завжди був впевнений у собі. 
- Це доволі логічно, у мені тече його кров. - також сумовито усміхаюсь, гордо тримаючи голову. - Тож, я можу повертатись на фірму? 
- Святослав поїде з тобою. Допоможе з організацією наших співробітників. - зауважив Віктор, що вкрай мені не сподобалось. Ох, для чого мені він? 
- Я впевнена, що впораюсь і сама. - наважуюсь заперечити, хоча усвідомлюю, це виглядає по дурному. 
- Разом впораєтесь швидше. - наполягав на своєму чоловік, м'яко усміхаючись. 
- Чим швидше тим краще! - раптово знову втрутилась Ольга - Святославчик має ще сьогодні побачитись із своєю нареченою. Ти ж не забув, сину? 
Нареченою? Ох, чому сьогодні всі так бажають мені допекти? Від злості стискаю свою сумку, поки серце колить від захованої, але не забутої болі. 
- Не хвилюйтесь, Ольго Макарівна. Ваш син не запізниться на зустріч, я особисто простежу. - досі зберігаю спокій і врешті піднімаюсь - До побачення! 
Не очікуючи відповіді, буквально вилітаю на подвір'я, відчуваючи, що дихати стає важко і до горла підступає ком. 
- Адель, вам погано? - раптово підбіг Лука, який ще досі чекав на мене. 
- Все добре..- роблю глибокий вдих і видих. 
- Адель? - почувся голос, який я не хочу зараз чути. - Що трапилось? Води? 
- Відійди від мене! - шепочу, опираючись на Луку, який досі тримав мене за талію. 
- Допоможи сісти в авто, будь ласка..- прошу у свого водія, на що надто різко реагує Потапенко: 
- Сідай до моєї машини, все одно нам їхати разом. 
- Лука! - наполягаю на своєму. Хлопець киває та допомагає мені сісти до свого авто.