Глава 24

Адель: 
"Люба моя донечко, якщо ти зараз читаєш цей лист, то мене вже немає поряд, можливо ми навіть не встигли попрощатись. І для початку, я хочу вибачитись, що не розповів тобі про свою хворобу якомога швидше. Я шкодую, що не зміг провести свої останні дні поруч із тобою, моя принцесо. Але й хочу, щоб ти знала, що ніколи не тримав образу на тебе, особливо після того, як ти раптово повернулась до Франції. Впевнений, в тебе були на це вагомі причини і я обов'язково поговорю про це із Святославом. Я вірив, що зможу протриматись ще довше, але хвороба вирішила по своєму. І оскільки ти зараз чуєш ці слова не від мене, а читаєш із листа, то я маю для тебе важливе доручення. Ти повинна стати партнеркою Віктора Потапенка, стати моєю заміною, при цьому я не сумніваюся, що найкращою. Я передаю тобі весь свій спадок, найближчим часом мій адвокат зв'яжеться з тобою і дасть подальші інструкції. І найголовніше, пообіцяй, що ти не здашся і не опустиш руки. Адже ти моя донька - сильна, незламна Адель Бойко, яка завжди знаходить вирішення із будь яких проблем. Пам'ятай це. Я впевнений, що ти зробиш правильний вибір. Я буду поруч люба, у найважчі часи ти завжди відчуватимеш мою присутність, обіцяю тобі. 
  А тепер витирай сльози із свого гарненького личка, вдихай на повні груди і йди підкоряти цей світ. Ти з усім впораєшся, бо ти - моя Адель Бойко! Я всім серцем люблю тебе доню і завжди буду поруч. 
P.S: вирішуй серцем, Адо) і грай на своєму піаніно так, щоб аж серце стрибало з грудей!" 
Мене охопив відчай та нестерпний біль, з очей рікою котились сльози, проте на обличчі з'явилася легка, сумовита усмішка. Після похорону я збиралась одразу ж повернутись до матері, але після цього листа здається все зміниться. Заради батька і його світлої пам'яті я просто не здатна залишити все так на призволяще. Я спробую стати гідною, щоб зайняти його місце, я спробую бути такою як він, бути справжньою Бойко. Тільки заради нього я залишусь у Львові до моменту, поки зовсім не впаду із сил, поки не зірвуся, поки впаде остання крапля поту із мого чола. Тільки заради тата. 
***
Наступного дня я трохи прийшла до тями: зустрілась з адвокатом, підписала документи на право власності домом і частиною фірми, отримала в спадок все, як і обіцяв батько. Мене досі охоплював біль, але я намагалась заспокоїтись і усвідомити, що хоч як би я цього хотіла, нічого не зміниться. Наступним чином я подалась на фірму, де на мене вже чекав Віктор Андрійович. 
- Я прочитала лист від батька і гадаю, ви знаєте про що там йшлось. Тому я принесла документи і...
- Гаразд Адель, це все формальності. - м'яко усміхнувся чоловік - Скажи краще, як ти себе почуваєш? Можливо тобі краще побути вдома? 
- Вікторе Андрійовичу, я вдячна, що ви піклуєтесь про мене. - також витягаю із себе усмішку - Проте запевняю вас, мені буде значно краще, якщо я виконаю прохання батька. 
- Переді мною справжня Бойко! - схвально кивнув той - Кирил пишатиметься тобою! 
- І я зроблю все для цього! - тільки підтверджую його слова, чекаючи подальших вказівок. 
- Не сумніваюся) - продовжив Віктор - А тепер ходімо, розповімо про наші зміни співробітникам. 
Я погодилась і подалась за ним до зали, де зазвичай оголошувались важливі новини. 
- Зважаючи на всі події, які відбулись за ці кілька днів - розпочав чоловік, щойно зібрались усі - У нас відбулися зміни! Віднині моїм партнером і вашим новим керівником стає Адель Кирилівна Бойко. Гадаю, більшість із вас знайомі, а хто ні, то обов'язково познайомляться в процесі роботи. А тепер, підтримаймо Адель оплесками! 
Почулись гучні аплодисменти. Я оглядала присутніх, на обличчях яких були усмішки, спантеличення, співчуття. І коли мої очі зустрілись із каштановим, темним поглядом я на мить забула як дихати. Ба більше хотіла знепритомніти, але до останнього тримала себе у руках. 
- Моя вам подяка! - промовила я після оплесків - Проте хочу запевнити вас, що буду не гіршою за свого батька і те, що я жінка, не означає, що ставитимусь до усіх поблажливо. Головне справедливість, чи не так? 
- Беззаперечно, Адель Кирилівна! - раптово почулось у кутку зали, але я не поглянула у той бік, бо знала хто це. Відчувалось напруження.
- Отже всі все зрозуміли? - більше ствердив Віктор - Тоді до роботи! 
Я ще раз подякувала містеру Потапенку і подалась до кабінету батька, точніше вже до свого, в якому фактично нічого не змінилось з останнього мого перебування тут. Досі стояли важливі папери, на яких вже був батьків підпис, ручка, яку він ще недавно тримав у руках, на стінах висіли його грамоти і подяки, і єдине, що з'явилось нове - це фото нашої сім'ї. Дуже давнє фото, на якому ми були по справжньому щасливі. Я не пам'ятаю той день, бо мені було не більше двох років, але за розповідями матері - це був спекотний, літній день у Львові, який ми провели в аквапарку. І по відчуттям, це було так по справжньому, так неймовірно. Я взяла до рук фотографію та сіла за стіл, на обличчі з'явилась сумна усмішка, яку було не можливо приховати. І в той же момент почувся стукіт у двері. 
- Увійдіть! - видала я, похапцем витираючи сльозу, що котилась по моїй щоці. За відчиненими дверима з'явилась постать Потапенка молодшого. Ох, ну що йому від мене потрібно прямо зараз? 
- До вас можна? - перепитав юнак, трохи збентежено глянувши на мене. 
- А ви хіба вже не зайшли? - іронізую - По справі сподіваюсь? 
- Нам потрібно поговорити! - ствердив той, зачинивши за собою двері. 
- Якщо це стосується роботи, то..
- Не стосується! - одразу ж перебив він, що трохи мене роздратувало. 
- Тоді нам нема про що говорити! - спокійно відповідаю, не зрушивши із місця - Ще якісь питання? 
- Чому ти повернулась, після того, як розірвала зі мною зв'язок на 5 чортових років? - серйозним тоном запитав хлопець, ще більше вивівши мене із себе. Він зараз серйозно? Після того що сталось, він ще сміє ставити такі безглузді питання? 
- Не важко здогадатись причину! - відповідаю надто тихо, відчуваючи як ком підступає до горла. 
- Адель я..- якось сухо додав той, напевно допетравши, що спитав дурницю. 
- Якщо це все - уточнюю - Вам краще покинути мій кабінет! 
Мій погляд був прикутий до фото, яке стояло на столі. Потапенко досі стояв не порушно, всім тілом я відчувала на собі його важкий погляд, але намагалась ніяк не реагувати, а тим більше дивитись у відповідь. Я не хотіла бачити того, що бачив він, зараз це було б занадто. Зрештою він вийшов, і тільки коли його ходи вже не було чутно, я спокійно видихнула, а ком у горлі зник. Тоді я взялась переглядати всі документи та важливі папери, що стояли на столі, для того, щоб збагнути, за котрі із них потрібно взятись якнайшвидше. І якщо чесно, це так зване переглядання зайняло у мене решту дня, я навіть не помітила як повечоріло. Вийшовши з кабінету я замкнула двері та зателефонувавши Луці, подалась до Віктора Андрійовича, який ще досі був зайнятий своїми справами. 
- Ви ще не йдете? Робочий день закінчився) - промовляю з усмішкою, увійшовши до його кабінету, але коли помітила біля нього Святослава, хотіла розвернутися назад. 
- Якраз збирався виходити! - схвально кивнув той - В тебе все добре? 
- Так! Закінчила переглядати всі папери батька, з деякими майже повністю розібралась. - звітую про свої "досягнення". 
- Чудово. Я приємно здивований, що ти так легко опановуєш знання з бізнесу. - і справді задоволено мовив чоловік - Якщо новини не брешуть, ти стала відомою моделлю Франції? 
- Стала! - підтверджую, але без будь якого оптимізму. Так чи інакше це ніколи не було моєю мрією, і напевно вже не стане. - Проте заочно я закінчила факультет міжнародної економіки.
- О, тоді це все пояснює. - розсудливо мовив Віктор, спочатку кинувши погляд на мене, а потім на свого сина. 
- Тебе підвезти? - раптово озвався хлопець.
- У мене є водій. - без емоцій відповідаю та знову звертаюсь до містера Потапенка:-  Гарного вам вечора і до побачення) 
- До завтра Адель! Спокійної ночі! - усміхнувся чоловік, і я вийшла за двері.