Глава 23

5 років потому 
- Et la prochaine gagnante du concours est Adèle Dupont. - ( І черговою переможницею конкурсу стає Адель Дюпон!) - виголосили на ще одному конкурсі краси - Saluons-la avec des applaudissements. ( Привітаймо її оплесками!) 
Я дивились на мільйони облич, в очах яких бачила і захват, і заздрість, і не розуміння того, чому саме я стою на сцені. Мама дивилась на мене із гордістю, тому що я здійснила її мрію і навіки покінчила із своєю. Тим часом я, ховала за усмішкою біль, яка продовжувала ятрити мене протягом п'яти років. П'яти років мого "ув'язнення" у Франції, жодних зв'язків з Україною і жодних контактів з минулим. Лиш батько - єдиний зв'язок, який змушував мене повертатись думками до рідного Львова. 
***
- Lady Adèle, vous avez un appel d'Ukraine. (Леді Адель, вам дзвінок з України) - промовила дівчинка, з моєї модельної агенції.
- L'Ukraine ? - уточнюю. Серце синдромно гупотить від хвилювання та якоїсь незрозумілої болі. Отримавши підтвердження, спокійно видихаю і замість звичного Ало відповідаю французькою: 
- Oui! (Так!) 
- Адель? - знайомий чоловічий голос пролунав у кінці трубки - Це Віктор Андрійович! 
Що йому знадобилось за стільки років? Невже щось трапилось?
- Слухаю вас..- промовляю, важко ковтаючи слину. Якесь дивне відчуття. 
- Є погані новини, але, люба, постарайся бути спокійною..- почав Віктор легким і теплий тоном, що приємно мене здивувало, але подальша його розмова змусила мене задихнутись..
- Щось трапились з батьком? - тривожно перепитую, надіючись все ж, що це тільки погані думки. 
- Так..- глухо відповів чоловік - Він зараз у лікарні і просить тебе прилетіти якнайшвидше..
- Лікарні? - зненацька піднімаюсь - Що з ним? 
- Адель, послухай..
- Вікторе Андрійовичу, що з батьком? 
- Рак. Остання стадія. - з відчаєм промовив той, але ці слова були для мене колючим звуком.
- Рак? - скрикнула я, в голові запаморочилось, а в очах раптово потемніло, здається тоді все моє життя потемніло. 
Отямилась я вже у себе вдома. Поруч сиділа мама, намагаючись стримувати сльози. Я зробила глибокий вдих і знову згадала розмову з Віктором, яка боляче душила із середини. 
- Я повертаюсь до Львова. - промовила я, піднімаючись із ліжка - Першим же рейсом!  
- Доню! - українською зупинила мене мама - Ти зараз дуже слабка, щоб..
- Я не можу покинути батька в такому стані! - крізь сльози відповідаю та починаю збирати валізу. 
- Люба..
- Ви знали? Знали про татову хворобу? - з відчаєм дивлюсь на жінку, очі якої теж горіли від болі. 
- Так..- глухо відповіла та, сівши на стілець - Дізналась задовго до нашого розлучення, проте він проходив лікування...
- Чому не сказали мені? Чому? - хочу кричати, але голос навпаки стає тихшим. 
- Кирил не хотів, щоб ти знала..- мовила матір, також намагаючись заспокоїтись. А я продовжувала миттєво збирати речі, захлинаючись від болі і страху. Проте, якщо я втрачу його? Що тоді буде? Як житиму далі у світі, де не буде батька? 
***
  Дорога до України тривала ніби вічність. Я сиділа у салоні літака і перш за все молила Бога подарувати татові життя. Я повинна його побачити, повинна вибачатись, що покинула і ще раз сказати як сильно його люблю і наскільки мені його не вистачало. Летіла я сама, мама залишилась у Франції, чомусь не взмозі залишити справи, або швидше за все не взмозі бачити батька у такому стані. Попри їхні сварки, я впевнена, що їхня любов була дуже сильною, а втрата коханої людини - найгірше покарання. Тому я не наполягала у її присутності, це було б занадто. 
  Коли я прибула до Львова, то одразу ж викликала таксі і поїхала до лікарні. З кожною прожитою хвилиною, моє серце шалено билось, а очі наповнювались слізьми. Тільки б встигнути, прошу, тільки б встигнути! І щойно таксист натиснув на гальма і дістав мою валізу, я миттю ввійшла в будівлю лікарні та знайшла необхідну палату, біля якої знаходилось скупчення знайомих облич, які викликали у мене болючі спогади. 
- Адель?! - теплим тоном привітався Віктор Андрійович, проте його очі були спустошені. 
- Благаю, скажіть, що я встигла! Прошу! - ледь тримаюсь на ногах.
- Адель..- тепер це звучало безнадійно - Кирил щосили намагався дочекатись тебе, але..
- Ні! Боже, я вам не вірю! Він чекає на мене! - з кривою усмішкою промовляю я, та попри заборони вриваюсь у палату. Видовище ще більше пробиває душу - батько лежить із заплющеними очима і не дихає, не дихає.. Я підбігаю до нього і падаю на коліна, беру його руку та вкриваю поцілунками та гарячими слізьми, які безперервно котились по щоках.
- Таточку, я тут. Я приїхала. Я поруч. Прошу поглянь на мене! Благаю, ти не можеш так вчинити! - промовляю, торкаючись його обличчя і марно сподіваючись, що він зараз розплющить очі і подарує мені свою найтеплішу усмішку. 
- Тату! - тепер починаю кричати - Ти не можеш померти! Не маєш права покинути мене! Я тут. Чуєш? Твоя донька тут! Твоя Адель Бойко.. таточку.. 
Серце рвалось на маленькі шматочки від усвідомлення того, що занадто пізно. Я марно продовжувала кликати його і кричати так, ніби душа от-от мала покинути тіло. Він не міг... Не міг покинути свою єдину доньку ось так на призволяще.. Кирил Бойко ніколи б так просто не здався. Але чому? Чому тоді ця клята хвороба стала його вироком? Чому забрала у мене єдиного батька? Чому обрала саме його? 
- Адо..- раптово у кімнаті пролунав ще один голос, який я бажала чути зараз найменше, або й не бажала взагалі. Серце синдромно заболіло ще дужче, а перед очима, окрім батька, постав образ того, кого я поклялася забути і більше ніколи не згадувати. До горла дібрався ком, мені бракувало повітря, а у голові запаморочилось. 
- Дозволь тобі допомогти..- його голос став збентеженим і здавався набагато ближче, а коли його рука торкнулась мого ліктя, щоб допомогти мені піднятись, я миттєво відсахнулась і ледь прошепотіла: 
- Я не потребую допомоги..
І знову перенеслась поглядом до батька, щоб тільки не зустрітись із ЙОГО очима і не побачити у них ту мерзенну жалість.
- Тобі слід заспокоїтись..- ніяк не вгавав той.
- Заспокоїтись? - засміялась я геть не стримуючи сльози - Вийди! Залиште мене із батьком! Залиште нас у спокої! 
- Адель..
- Геееть! - кричала я щодуху, всередині все буквально розривалось. Мені було байдуже хто і що подумає, байдуже як відреагують і всеодно, що вважають ненормальною. Я не покину тата! Не зараз! Я втратила шанс сказати, як сильно його люблю, я втратила все.. І ніхто не має права забрати мене від нього..ніхто... 
  Так я провела декілька годин, тримаючи батька за руку і проклинаючи той день, коли мені довелось покинути його. Я пошепки розмовляла з ним, ніби вірила, що він от-от прокинеться і погладить моє волосся, усміхнеться, скаже: Я так скучив доню.. так скучив. Я так люблю тебе Адо! 
- Адель Кирилівна?! - десь лунало у моїй голові - Прокидайтесь, Адель?! 
На звук знайомого голосу я розплющила очі, усвідомивши, що заснула. А тепер перед собою бачила знайому постать з минулого, довірену особу батька.
- Лука? - видаю, роблячи глибокий вдих і видих. 
- До ваших послуг леді) - намагався усміхнутись той, але я бачила, як йому важко. - Я відвезу вас додому..
- Я нікуди не поїду! - повторюю це ніби мантру. 
- Адель..- спокійним тоном мовив юнак, присівши поруч зі мною - Я щиро поділяю ваш відчай, але ви самі добре розумієте, що нічого не зміниться. Я відвезу вас додому, щоб ви змогли привести себе до ладу. Віктор Андрійович владнає з похороном. 
- Я не можу в це повірити Лука! Як таке могло статись? - з болючим поглядом дивлюсь на свого опонента, намагаючись і справді прийти до тями. 
- Прошу Адель, нам треба їхати! - м'яко промовив він, допомігши мені піднятись - Але обіцяю, я знову привезу вас до Кирила Аркадійовича! 
Я кивнула головою, змирившись із цією абсурдністю. Залишивши цілунок на скроні у тата, я подалась із Лукою додому. Коридором ми зустрілись із містером Потапенком, який був не менше розбитий ніж я. Той мовчки торкнувся мого плеча видавивши із себе усмішку. Цього було достатньо. Його син стояв осторонь, пропалюючи своїм поглядом. Я уникнула чергового зорового контакту і нарешті покинула тісні стіни лікарні. Проте навіть вдома  почувалась спустошеною і самотньою. Я вмила своє обличчя холодною водою, яке  буквально благало мене більше не плакати, але це було надто важко. Я досі не могла повірити, що це відбувається з моєю сім'єю, що буквально за мить, вона змогла знищитись ще більше, ніж була знищена до того. Випивши ліки, які дали мені змогу трохи "прокинутись" я одягнула свій чорний костюм, а на шию одягнула чорну шаль. На відображення у дзеркалі не дивилась, а одразу ж пішла на подвір'я до Луки. Хлопець оглянув мене та не зронив ні слова, допоміг сісти в авто і знову повіз до батька. 
***
  На похороні було безліч людей. Принаймні моя уява точно бачила багатьох. Кожен підходив приносити співчуття, після яких я хапалась то за Луку, то за Віктора Андрійовича, які весь цей час були поруч. Біль, яка текла моєю кров'ю по всьому тілу була нестерпною, а бачити, як труна ховалась за шаром землі - неможливо. 
- Тату! Таточку! - скрикнула я, хапаючись за грунт і падаючи на коліна. 
- Адель..- Віктор Андрійович допоміг мені піднятись - Все буде добре дівчинко..
- Не буде..- повторювала я, відчуваючи, як мій голос слабне, а в очах темнішає. Проте повністю знепритомніти я не дозволила собі, не цього разу. Тільки от не встигла збагнути як опинилась на руках у Потапенка, який допомагав мені прийти до тями. І одразу ж відсахнулась, бо його дотики робили тільки гірше, навіюючи жахливі спогади, до яких зараз не було жодного діла. 
- Я відвезу тебе додому Адель! - раптово промовив хлопець і це мене дратувало. 
- Я залишусь поряд із батьком! 
- Я не покину тебе тут одну! - всеодно не відступав той, ніби не розуміючи, що робить тільки гірше. Де були його слова 5 років тому, коли він цілував ту дівчину, клявшись мені у коханні? Тепер не хоче покинути одну? До біса! 
- Повторюю, я не потребую вашої допомоги, Святославе! - сухо промовляю як до чужого, якого ніколи не знала. Повертаю погляд до його батька і більш легко додаю:- Вікторе Андрійовичу не змушуйте до того, чого я не хочу. Повертайтесь додому і дякую...
-  Гаразд, Адель! Проте, можливо все ж залишити водія? 
- Лука зі мною, цього достатньо! - запевняю. 
- Якщо щось знадобиться ти знаєш де мене знайти. Добре? 
Я киваю головою і ще раз дякую, сідаючи біля могили батька. Лука стоїть неподалік. А вже за декілька годин знову відвозить мене додому. Коли ми зупиняємось біля будинку, я наважуюсь промовити з останніх сил: 
- Лука, гадаю тепер, ти не зобов'язаний бути водієм, особливо для мене. Але вдячна тобі за все) 
- Тут ви помиляєтесь Адель Кирилівна! - натомість усміхнувся юнак - Кирил Аркадійович довірив вас мені. І від нині я ваш персональний водій.
- Ти гадаєш я можу залишитись у Львові? - більше стверджую, а ніж запитую, бо насправді не уявляю життя тут без батька. 
- Я не можу цього знати..- м'яко відповів той - Але Кирил Аркадійович залишив вам лист, гадаю тут ви про все дізнаєтесь. 
Хлопець вручив мені конверт і ще раз тепло усміхнувся. Я вкотре подякувала і попрощавшись вийшла з авто.