Глава 22

Рік по тому 
Адель: 
- Бойко, ти ще довго збиратимешся? - за дверима моєї кімнати почувся голос Потапенка. От же ж нетерплячий. 
- Хвильку! - благаю, наносячи блиск на губи. 
- Ця хвилька триває вже годину! - бурчить хлопець - Я заходжу! 
І справді заходить, не дочекавшись моєї відповіді. Ох, добре, що хоч одягнутись встигла. І в той же мент завмирає, розглядаючи мене з ніг до голови своїм запаленим поглядом. Задоволення так і пашіє з його обличчя, він цього й приховати не може, тобто, навіть не намагається. 
- Вражений? - піднімаю брову та з легкою усмішкою підходжу до нього. Каштанові очі зустрічаються з моїми і враз темнішають, а руки притягують ще ближче до себе. 
- Дівчинко, ти робиш зі мною непристойні речі) - шепоче натомість той - Я готовий впасти до твоїх ніг! 
- Ми ж ніби спізнюємось? Хіба ні? - дивуюсь, стримуючи сміх. 
- Ти граєш з вогнем, Адо) - його тихий голос пронизує до самих кісток. Він не чекає моєї відповіді, а просто цілує так, що я забуваю як дихати, припиняю триматись на ногах, а адреналін у крові пульсує із скаженою швидкістю. 
- Ти сам його запалюєш, Потапенко) - оговтуюсь і як завжди намагаюсь прийти до тями.
- Якби не це свято...- продовжив хлопець, і я одразу ж зрозуміла хід його думок, який потрібно було вчасно зупинити. 
- Свят, охолонь) - трохи віддаляюсь - Нас справді чекають. До того ж це річниця весілля твоїх батьків. Поводься чемно) 
- Гаразд леді Адель, як скажете! Сьогодні я буду слухняним. - усміхнувся той і на мить підійшовши ближче, залишив легкий цілунок на моїй щоці із словами:- Але не обіцяю, що так буде завтра) 
А тоді взяв мою руку у свою і ми разом поїхали до його будинку. Якщо чесно, цей рік, відколи я погодилась стати його дівчиною, був фантастичний. Свят проводив зі мною кожен день, слухав мою гру на піаніно (навіть одного разу сів поруч зі мною і спробував зіграти мелодію, яку грала його покійна бабуся), інколи я ходила на бокс, щоб підтримувати свого переможця (хоч якщо чесно мені не дуже подобається, коли губа чи брова розбита). З Потапенком я вперше в житті почуваюсь так легко, ніби наново виросли крила. Так весело і добре, як ніколи не було. І я люблю його, справді дуже сильно люблю. І сьогодні ж обов'язково йому про це скажу.  Нарешті. 
- Адо, ми приїхали! Ей? Сонце? - залунало у моїй голові.
- Сонце? - дивуюсь. Хм, він вперше так мене називав. 
- Не подобається? - усміхається той та допомагає мені вийти із авто. 
- Ем, просто незвично. Ти ніколи так..
- Отже тепер буду) - задоволено мовив він, вкотре змусивши моїх метеликів заворушитися. 
Я усміхнулась і знову прийнявши його руку, зайшла з ним до будинку, в якому вже було багатенько гостей. І серед них винуватці свята. 
- Вікторе Андрійовичу, Ольго Макарівна, мої щирі вітання! Нехай у вашому подружжі завжди панує любов) - промовляю це та вручаю подарунок. Чоловік одразу ж усміхається та навіть обіймає мене, натомість його жінка щосили намагається видавити із себе хоч маленьку усмішку. (Я вже до цього звикла) 
- Займайте свої місця.- промовив Віктор, а потім поглянувши на мене, додав:- Дякую Адель) Хотів попередити, твоя матір також тут! 
- Мама? - дивуюсь, і серце стискає від знайомої болі. Боже, я навіть не уявляю, як вона тут себе почуває. 
- Я проведу тебе люба...- раптово мовила Ольга Макарівна - Заодно познайомлю із своєю подругою! 
- Олю, може не варто? - втрутився її чоловік.
- Я піду з ними тату) - заспокоїв його Свят, напевно добре знаючи подруги своєї матері. Що ж, це поганий знак? 
- Ви робите з цього трагедію! - обурено промовила жінка, але все ж мовчки повела нас до моєї мами. 
Я міцно стискала руку Потапенка, відчуваючи, як скучила за своєю мамою, і як боюсь знову від неї віддалитися. Ми не бачились рік, але попри підтримуваний нами зв'язок я дізналась про її приїзд від сторонніх людей. Хіба це нормально? Навіть батько нічого не сказав, хоча міг би принаймні натякнути. 
- Луїзо, люба, поглянь кого я привела! - захоплено вигукнула Ольга Макарівна. 
- Adèle ? Ma fille. ( Моя доню!) - із сльозами на очах заговорила мама, одразу ж мене обійнявши - Je m'ennuyais. (Я скучила) 
Моїм тілом розійшлось тепло, а сльози рікою текли із очей. Я була не взмозі відірватись від її ніжних обіймів та не вдихати такий знайомий аромат парфумів.
- Tu m'as manqué. (Мені вас не вистачало) - сказала і я французькою, і трохи відійшла, нарешті згадавши, що ми тут зовсім не самі. В цей момент я зрозуміла, що біля нас стояли дві незнайомі жінки, одна з яких, як я зрозуміла, подруга леді Потапенко. Проте впершу чергу я мала познайомити маму із Святом. 
- Мам, знайомся - це Святослав Потапенко! - почала я та перевела погляд на хлопця - Свят, Луїза Дюпон. 
- Я щиро радий нашому знайомству, леді Луїзо) - приязно  мовив хлопець. 
- Навзаєм! - усміхнулась і мама - Нарешті я дізналась як виглядає славетний хлопець моєї Адельки) 
- Мам! - трішки обурююсь. Не люблю коли вона кличе мене так на людях. 
- Гаразд, годі цих ніжностей! - втрутилась Ольга Макарівна - Знайомся Адель, це моя подруга Анжеліка Юріївна і її донька - Каріночка. 
Каріночка? Боже, тільки не кажіть, що це та про кого я думаю?! 
- Я дуже рада знайомству! - одразу ж забелькотіла дівчина - Святик мав про мене розповісти) 
Святик? Косо дивлюсь на свого хлопця, чекаючи пояснень. 
- Авжеж! У нас немає таємниць один від одного! - гордо заявляю, а Потапенко приобіймає мене за талію, мовляв, так і є. Ох, ну гаразд, поки що він вдало викручується. 
Зрештою, після знайомства ми повертаємось до гостей. Мама цілує мене у скроню та стає поруч із батьком  та батьками Свята, залишивши нас наодинці. 
- Тепер я знаю в кого ти така вродлива, Аделько) - підкольнув хлопець, зробивши черговий комплімент.
- Не називай мене так, Святику! - обурююсь, але напевно більше не через це, а через те, що зустрілась із так званою Каріночкою. Ох.
- Ти образилась? - запитав Потапенко та підсунувся ближче - Чи приревнувала? 
- Свят, не дурій! - відсуваюсь - Це ж та сама Каріна, яку твоя мама вважала своєю невісткою, чи не так? Тому вона мене так недолюблює? Ще й каже, що ти мав про неї розповідати, божевільна якась! 
- Ох, сонце, я справді тебе обожнюю) - натомість зашкірився той та знову наблизився, обійнявши мене за талію - Байдуже, ким вважала її мама, головне, що відчуваю я. 
- О, і що ж ти відчуваєш? - уточнюю. 
- Що до без тями кохаю тебе, Адо) - відповідає він та не зважаючи на повний дім гостей, впевнено цілує, розбудивши знову усіх метеликів, які буквально мліють від його поцілунків. 
- А тепер - продовжив хлопець, ні на миль не відступивши - Дозволь запросити свою леді на танець) 
- Свою леді? Де ж вона? - сміюсь, сама не усвідомлюючи, як давно вже стою в його обіймах та кружляю у повільному танці. Потапенко як і завжди у своєму репертуарі. 
- Боже, за це я і люблю тебе Святе) - бовкнула я, широко усміхаючись від його рішучості та непередбачуваності. 
- Щооо? - здивувався мій опонент, але його обличчя було вкрай задоволеним - Бойко ти маєш негайно повторити ці слова, бо інакше я вважатиму, що з'їхав з глузду. 
- Я кохаю тебе, Потапенко) - слухняно повторюю сказане, ховаючи своє зніяковіння. Каштановий погляд стає темнішим і в них запалюється вже знайомий мені вогник. 
- Свят не дивись так! - усміхаюсь - Тут надто багато людей для твоїх вибриків. 
- Гаразд) - шепоче той - Про мої вибрики ми поговоримо ввечері. 
Мої щоки покриваються рум'янцем і в той же момент мелодія стихає і біля нас опиняється Ольга Макарівна. Ох, невже знайшла ще одну подругу, яку має зі мною познайомити? 
- Адель, люба, можеш принести мені склянку води? - запитала вона - Я тим часом побалакаю із сином. 
- Авжеж! - попри невдоволення, погоджуюсь. Отримую теплий погляд Свята та цілунок у щоку, на який зовсім байдуже реагує його мама. Гаразд, мені не звикати. 
Поспішаю на кухню, набираю у склянку води, а коли повертаюсь, то бачу тільки жінку, без мого хлопця. Цікаво, куди вона його випровадила? 
- Дякую! - сухо мовила та, і додала:- А тепер ходи зі мною! 
- Куди? І де Свят? - перепитую. 
- Ти ставиш надто багато питань. Скоро сама все зрозумієш! - натомість відповіла жінка та повела мене на подвір'я . Щось мені зовсім не подобається такий поворот подій. 
- І? Навіщо ви мене сюди привели? 
- Не смій наближатись до мого сина! - колючим шепотом промовила та, змусивши мене не те, що здивуватись, а просто в момент вибухнути. 
- Вибачте, що? 
- Ти почула! Ти маєш зникнути із життя мого сина! Негайно! 
- Ви самі розумієте, що кажете? Ми зустрічаємось вже рік і...
- Байдуже! Це нічого не означає. Святослав має одружитись на Карині, яка його гідна. 
- Тож я не гідна вашого сина? Так ви вважаєте? 
- О, диво, нарешті з твого рота, почали виходити розумні слова! - саркастично мовила жінка, з кожним разом роблячи мені боляче. 
- Ольго Макарівна, ви переходите межі! - попереджаю. 
- Невже? Дівчинко, не будь дурною, а краще просто повертайся до своєї Франції! 
- Ми кохаємо одне одного! Це не може просто так закінчитися! - запевняю і її, і себе, хоч голос починав тремтіти. 
- Кохання? Адель він грав з тобою! Єдине його кохання - Карина! - впевнено говорила та, викликаючи в мені болючі емоції. 
- Я вам не вірю! - кажу, і вже хочу піти, як знову чую її огидний голос:
- Справді? Поверни свою голівоньку і переконайся! - з посмішкою промовила жінка, змусивши мене і справді повернутись та побачити те, чого я боялась найбільше. Свят. Карина. Цілуються. ЦІЛУЮТЬСЯ, в мене на очах. Пульс вповільнився, а дихання обірвалось. Щось всередині заболіло настільки, що я бажала провалитись крізь землю. Але як? Як він міг так вчинити? Він ж клявся мені у коханні? Клявся, що вперше в житті покохав по справжньому! Відчуття, ніби обірвалась остання нота, яка от-от мала заграти акордну, але так і не заграла. Я хапалась за горло, щоб відновити дихання, а поглянувши на жінку побачила ніщо інше, як задоволення. Виграла, я вмиваю руки. 
- Ненавиджу вас! - шепочу, ніби в останнє та із сльозами на очах йду на пошуки мами. Я не залишусь тут, я не залишусь з НИМ. Господи, яка ж я наївна. Кохав? Та до біса таке брехливе кохання. Мої ноги ледь пересувались, а перед очима все пливло, та все ж я змогла дістатись до матері. 
- Доню? Доню? З тобою все гаразд? - занепокоїлась та, в той же момент з'явився і батько. 
- Я хочу повернутись в Марсель, негайно! - видавлюю із себе слова, які ще більше ріжуть мене із середини. 
- Адель, що сталось? - занепокоївся і тато. 
- Mère ! - благаю, поки мої очі заповнюються слізьми - Заберіть мене звідси! 
- Адо? - ніяк не вгавав батько.
- Я хочу поїхати тату. Я не можу більше жити у Львові і не хочу більше бачити Свята. Ніколи! - майже прокрикую ці слова, хапаючись за мамину руку, щоб знайти хоч крихту рівноваги.
- Він образив тебе? Я..
- Надто пізно, вже все сталось і нічого не змінити..- серце рветься ще на менші шматочки. 
- Адель..
- Кирил, годі! - нарешті втрутилась мама - Ти не бачиш, їй боляче?! Ми зараз же повертаємось додому! 
- Її дім тут! - суворо мовив чоловік. 
- Мій дім у Франції! - зриваюсь - Я повертаюсь!
- Але ж..
- Бувайте тату! - промовляю, та з останніх сил кидаюсь у його обійми - Я сумуватиму! 
- Я люблю тебе Адо..- важко видихнув той, ніби змирившись із цим безглуздям. Мама взяла мене за руку та викликавши таксі, одразу ж подалась в аеропорт. Всю дорогу я захлиналась слізьми, поки моє серце розбивалось на дрібні уламки. Було купа пропущених від Свята, але в той момент його вже не уснівало для мене.  Не існувало взагалі. Я ненавиділа його всім серцем так, як кохала - і це нестерпно. Перед очима являлось одне й те саме, що рвало мене на шматки, а в голові лунали принизливі слова його матері. Я не пробачу йому і ніколи не покохаю знову. Хай Потапенко котиться до біса, щоб мої очі більше ніколи його не бачили. Він назавжди втратив мою довіру і більше ніколи не почує з моїх вуст будь які слова кохання. Клянусь, інакше я не Адель Бойко, інакше я не Адель Дюпон!