Глава 21

Адель: 
- Що ж, як пройшли ваші уроки з плавання? - запитав мій батько під час спільної вечері. 
- Легше, ніж я думав. - підкольнув Свят  - Ваша донька схватує все на льоту) 
- Я й не сумнівався) - задоволено промовив тато, гордо піднявши голову, ніби я зробила якийсь подвиг.
- Доречі, Вікторе Андрійовичу, можу похвалити і вашого сина! - приєднуюсь до розмови.
- О, невже? - усміхнувся зацікавлено Потапенко старший. 
- Так. Після плавання він приєднався зі мною до йоги, і вправно виконував всі асани! - хвалю свого партнера із спорту. 
- Йога? - здивувався чоловік.
- Шавасана мені сподобалась найбільше! - зауважив хлопець та підморгнув мені. 
- Хм.. Адель, ти маєш цікавий вплив на мого сина. Так тримати! - похвалив Віктор, перекинувшись задоволеними поглядами із моїм батьком. 
***
Одягнувши свій спортивний костюм (один-єдиний який у мене був тут) та зібравши волосся у хвостик, нанесла останні штрихи парф'юмом і вже но хотіла виходити, як почула стук у двері, за якими, як не дивно, стояв Потапенко. Оглянувши мене зацікавленим поглядом, спитав:
- Готова?
- Не бачиш? - питаю у відповідь та прокручуюсь, щоб той розгледів мене з усіх сторін. Але той натомість, зненацька схопив мене за талію та наблизив до себе.
- Тепер бачу) - прошепотів він, усміхаючись самими очима, проте погляд потемнів. (У мене всередині все перевертається після таких моментів.)
- Свят..- мій голос також став тихшим ніж зазвичай - Може вже підемо? 
Він кивнув і відпустив, проте всеодно йшов поряд. Коли я трохи охолола, то мене охопила цікавість, чим же може займатись Потапенко? Якщо бути чесною, то статура у нього нічогенька: широкоплечий, а м'язи так і бажають показатись крізь футболку. Загалом, ніби мрія всіх дівчат, ніби книжковий герой, про якого всі тільки й думають. Можливо футболіст, тенісист чи ще краще хокеїст? Чи він просто зависає у спортзалі? Чи..?
- Земля викликає Аду! - раптом пролунало у моїй голові - Ти літаєш десь в хмарах? 
- Аа? - видаю, розуміючи, що і справді задумалась. Боже, та ще й про кого задумалась. Очманіти! 
- Сідай кажу) - натомість усміхнувся хлопець, рукою показавши на трибуну, на якій вже зібралась купка людей. Ем..що ж це за гра така? 
- А ти? - здивовано піднімаю брову. 
- Бойко, ти ж хотіла побачити яким видом спорту я займаюсь, то ж намагаюсь тобі показати) - не припиняє усміхатись, але погляд трохи напружений. 
- О, ну гаразд. - киваю, але сама від себе неочікуючи додаю:- Щоб це не було, будь обережним) 
- Слухаюсь леді Адель) - мовив насмішкувато той, а потім кудись зник. (Напевно готуватись) 
Я сиділа в передчутті чогось грандіозного і хвилюючого. Ця трибуна та  дивна "сцена" не давали спокою моїм думкам, а пазл от-от мав скластись до купи. Проте найбільше я хвилювалась за Потапенка, хоча розуміла, що це безглуздя, адже, щоб це не було, він займається цим дуже і дуже давно. Та коли я почула звук дзвону і побачила хлопця в шортах та рукавичках, хотіла провалитись крізь землю. Бокс. Боже, я мала здогадатись, що він боксер. І хвилювання тільки посилилось. Оголосили бій, я міцніше стиснула сидіння стільця під своїми ногами. Хлопці наносили один одному удари, проте було видно, що це дружній бій, і ніхто не має на меті когось вбити - це змусило мене трохи заспокоїтись. Не відводячи погляду, я спостерігала як вправно наносив удари Свят, від яких супернику було ой як не легко відхилитись. Напевно десь всередині я дуже ним пишалась. Раптово, запалений вогник каштанових очей поглянув прямісінько на мене і підморгнув, змусивши вкотре відчути полегшення, ніби прапорець, що маякнув - все добре. Я усміхнулась у відповідь, але в ту ж секунду суперник вдарив його по обличчю, а з губи потекла кров.
- Свят! - вирвалось у мене і було зовсім байдуже на людей, які сиділи із спокійними фізіономіями, ніби бачили таке щоразу. Проте хлопець знову подав жест, що все добре і наніс удар у відповідь, змусивши цього ненормального впасти на землю. 
- Раунд! - вигукнув суддя, тим самим оголосивши Потапенка переможцем. Я видихнула і подалась до боксера, який також із задоволеною усмішкою йшов у мою сторону. Щойно наблизилась до свого спортсмена, одразу ж знайшла серветку та легким дотиком торкнулась його розбитої губи. Хлопець на мить спохмурнів від болі, але побачивши моє перелякане обличчя, знову усміхнувся. 
- От чого ти шкіришся? - питаю, продовжуючи витирати кров - Хіба приємно відчувати біль? 
- Ні..- відповів той - Але якщо ти щоразу торкатимешся мене, це буде до біса приємно) 
- Свят, ти божевільний? - дивуюсь не менше, проте від його слів стає легко і добре до самих мурашок. 
- Я до божевілля закоханий, Адель) - натомість промовив він, змусивши мене заклякнути на місці і у думках розібрати значення його слів. Стоп, закоханий? 
- Тобі ще і в голову поцілили? - шепочу, оглядаючи його обличчя і намагаючись розгледіти сліди ще якогось удару, від якого він несе нісенітниці. 
- Бойко, зараз я мислю тверезіше, ніж можна уявити. - враз посерйознішав хлопець - Я довго думав, коли і як краще зізнатись тобі, проте зараз дивлячись в твої очі, зрозумів, що кращого моменту годі і придумати. 
- Свят.. 
- Так, я кохаю тебе Адель Бойко. Вперше в житті кохаю по справжньому. - ще більш впевнено заговорив той, поки моя душа відчувала сильний трепет. 
- Але..
- Адо, ти станеш моєю дівчиною? - знову запитав він, ще більше ввівши у ступор. Якого біса? Чорт, чому я стою як вкопана і просто не можу сказати звичне для мене "Ні"? Чому не можу відмовити, коли його каштанові очі пропалюють дивним, але таким знайомим поглядом? І чому боюсь сказати "так"? Чому? 
- Потапенко, нам краще повернутись до номерів..- єдине, що вдається відповісти. Боже, почуваюсь повною дурепою.
Погляд хлопця стає спантеличеним. Ох, не звик, що після такої пропозиції не вішаються на шию і голосно не кричуть "ТАК"? Але потім різко потемнішав. Він був... засмучений? 
- Мені потрібен час..- пояснюю, хоч і сама не розумію навіщо виправдовуюсь. 
- Авжеж) - видавлює із себе усмішку той, а потім відхиляється, ніби я його образила. Чи все ж образила? Але чорт, я не вмію раптово відповідати на такі серйозні питання, бо як каже мій батько "на все свій час". Хоча насправді проблема зовсім не у часі, а в тому, що я боюсь відкритись Потапенку більше, ніж дозволено, більше ніж я цього хочу. 
  Зрештою після цього, хлопець проводить мене до мого ж номера і перед тим, як зайти до свого, видихає та з якоюсь надією в очах промовляє: 
- Солодких снів Адо. Сподіваюсь тобі насниться щось хороше) 
І йде, залишаючи по мені щось болюче і приємне водночас. Хочеться розплакатись від такої не зрозумілості та безпорадності, і від того, що я не знаю як вчинити. З думками, заходжу в кімнату і одразу ж приймаю гарячий душ, аж тоді приходжу до тями. Роблю свій улюблений чай і після першого ковтка починаю оживати, ніби наново народжуюсь. Тоді виходжу на балкон, вдихаючи вогке повітря після дощу, в обличчя віє прохолодою і спогадами тих днів, коли в моєму житті з'явився Свят. Сама не помічаю, як починаю усміхатись. 
- Бойко, ти не змерзла там стояти? - крізь думки чую голос Потапенка, що змушує повернутись в реальність. Повертаю голову і бачу, як хлопець спершись об поручні, стоїть на своєму балконі і дивиться прямісінько на мене. 
- А ти не стомився витріщатись на мене, Святославчику? - підколюю у відповідь та кладу свою чашку на столик. 
- І не збирався стомлюватись) - натомість усміхнувся він, і мої метелики знову заворушились. 
- Ти справді божевільний, Потапенко.- промовляю я, також спершись об поручні. 
- Хм, ти досі так думаєш? А мою версію не розглядала? 
- Чесно? Саме цим тут і займалась..- відповідаю, помітивши, як хлопець одразу ж випрямився. 
- І? Як успіхи? - цікавиться він.
- Буде краще, якщо ти прийдеш сюди. Не хочу розбудити весь готель. - наполягаю.
- Секунду! - погодився той, і я вже бува подумала, що він побіг, щоб зайти до моїх дверей, як натомість цей мудрагель почав перелізати через свій балкон до мого. Чорт, його не хвилює відстань, яка розділяє наші балкони і висота під нами? 
- Свят? Що ти робиш? - панікую - Хочеш мене до інсульту довести? 
- Адель видихни, я майже дібрався. - натомість заспокоював той. Бляха, він серйозно зараз? 
- Боже, я приб'ю тебе хлопче! - обурююсь, поки в самої серце стрибає він хвилювання. Людина-павук недороблений! Від переживання і страху закриваю очі своїми долонями, щоб не бачити цього безумства і тільки через деякий час відчуваю, як чиїсь мужні руки торкнулись моїх та забрали їх із обличчя. Переді мною стояв усміхнений Потапенко. 
- Ти знову шкіришся? Ох, ти нормальний взагалі? - продовжую обурюватись від його дурнуватих вчинків. 
- Поруч з тобою - ні! Але мені це подобається) - жартує він, ніби щойно не перелізав через балкон багатоповерхівки. Цей хлопець явно безсмертний. 
- Ох, а якби ти не втримався? Якби впав? Чією тоді б я дівчиною стала? Аа? - перераховую всі можливі питання, до останнього не розуміючи, що сама загнала себе у глухий кут. 
- Але ж я втримався) - його фізіономія аж пашить від задоволення - І якщо мій слух мене не підводить, ти щойно погодилась стати моєю дівчиною? 
- Ем - ніяковію, а хлопець підходить ближче, легким дотиком торкаючись мого обличчя, викликаючи по моїй шкірі сироти. 
- Моєю. Ти б стала тільки моєю) - натомість Свят відповідає на моє ж питання, і побачивши у моїх очах згоду, закріпив її ніжним, палким поцілунком. Поцілунком, який розірвав всі кайдани між нами, що стали одним цілим. Поцілунком, який став підтвердженням голосу, що ховався глибоко в моїй душі і намагався дістатись до Свята.