Глава 19

Адель: 
- Прогуляємось? - запитав Потапенко, після першої сімейної вечері тут, у Карпатах. 
- Після гри в бадмінтон, катання на катамаранах і пішій прогулянці лісом разом із гідом, ти хочеш ще прогулятись? - уточнюю, бо це зовсім на нього не схоже. Ну можливо, якоюсь мірою на це трохи вплинула я і мої бажання блукати Львовом, але все ж таки для нього це не дуже звично. 
- Невже леді Бойко стомилась? - підколює той, беззаперечно знаючи, що після такого я погоджуюсь на будь що..
- Ох, ти нестерпний Святе..- показово закочую очі, але все ж йду до батька, щоб попередити про нашу, сподіваюсь не довгу, відсутність із його улюбленим Святославчиком. На що тато задоволено усміхається і запевняє, що з цим хлопцем я у безпеці. 
- Що сказав батько? - одразу ж перепитує юнак, вже повністю готовий вирушати. 
- Запевнив, що з тобою я в безпеці, тому можу йти куди завгодно. - пхикаю, але потайки усміхаюсь. 
- Я радий, що Кирил Аркадійович довіряє мені) - схвально кивнув той, проте раптово наблизившись до мого обличчя, додав:- Проте, якби він тільки дізнався, що я думаю, коли його приголомшлива донька опиняється поруч, то двічі би впевнився у твоїй безпеці) 
Моє дихання збилось, серцебиття прискорилось. 
- То мені починати боятись? - саркастично роблю вкрай не притаманну мені гримасу. 
- Я знаю, що таке згода, Адо) - заспокоює натомість він, нарешті трохи віддалившись, щоб ритм мого серця прийшов у норму.
Зрештою, Потапенко взяв на себе відповідальність, цитую "зробити цю прогулянку однією з тих, що я не зможу забути". Я усміхнулась та повірила на слово. І можливо колись поплачусь за це, але я справді хочу навчитись вірити йому завжди, без жодних упереджень. 
  На дворі сутеніло, а ми продовжували кудись йти, віддаляючись від готелю. 
- Свят, я не хочу здатись боягузкою, але мене ця прогулянка трошки лякає. - все ж наважуюсь сказати про свої переживання. Адже блукати вночі у зовсім не знайомому місці, де можуть нізвідки взятись дикі звірі і справді трохи насторожує. 
- Ми майже прийшли..- заспокоює той і даючи мені свою руку, продовжує:- Довірся) 
Я вдихаю і видихаю, а коли дивлюсь на його руку, серце так і бажає вистрибнути із грудей. Боже, це такі дивні і водночас приємні відчуття, що здається я стаю зовсім на себе не схожа. Піднімаю погляд і стикаюсь із його каштановими очима, які майже зливаються із навколишньою темрявою, але їх я бачу ясніше за будь що на світі. Ховаю очі, відчувши, як кутики його губ піднялись в усмішці, але ніяк не наважуюсь прийняти його руку.. 
- Адель, я поруч, не хвилюйся) - м'яко мовив хлопець, змусивши моє тіло зняти напругу і справді заспокоїтись. Це якісь чарівні слова чи що? І продовжував терпляче тримати свою руку, яку я все ж таки прийняла. Він міцно стиснув її і я відчула тепло його шкіри, що ще більше мене заспокоювало. 
- Заплющ очі, будь ласка..- раптово промовив Потапенко. Отже, ми вже майже прийшли? 
- Тут і так нічого не видно! - пхикаю, вдаючи невдоволення. 
- Адель, не будь така вперта..- нахилившись ближче прошепотів той - Я тримаю тебе, ти ж знаєш? 
Киваю головою на знак згоди і все ж слухняно заплющую очі. Легке хвилювання охоплює моє тіло, але відчувши, як Свят міцніше стис мою руку, все, як не дивно, минуло.
  Ми пройшли кілька кроків і нарешті зупинились. Я була в передчутті, адже взагалі не спадало на думку, що ж таке він міг тут знайти. 
- Розплющуй) - в той же момент сказав хлопець. І виконавши його прохання, від побаченого в мене вирвалось тихе Вау..
Світлячки.. Тут було море яскравих світлячків.. Боже, це ніби епізод з найромантичнішої книги, де я завжди мріяла побувати на місці головної героїні і на власні очі побачити безліч гарних світлячків та прислухатись до нічних мелодій лісу. Захват - єдине, що я відчувала в той момент, який переплітався з дивними почуттями всередині мене. 
- Як ти їх знайшов? - питаю, обережно підходячи до крихітних, живих ліхтариків. 
- Маг не розкриває своїх таємниць) - відповів він, підморгнувши. Хай навіть так. Зараз це зовсім не важливо, адже він привів мене сюди, і це - неймовірно. 
- Неймовірно..- продовжую захоплюватись і мріяти, як би чудово було зіграти на піано посеред всього цього сяйва. 
Коли миті непереборного захоплення трохи зменшуюютьсяться, я помічаю, що Потапенко стоїть непорушно на своєму ж місці, задумливо та з теплою усмішкою спостерігаючи за мною. І в серці знову щось йокнуло. Я підходжу до нього та без прихованих емоцій залишаю легенький цілунок на його щоці, а тоді додаю: 
- Дякую) Ти стільки робиш для мене, що.. Що я можу зробити для тебе, Свят? 
Очі хлопця помітно збільшуються і в них палахкотить помітний вогник, усмішка стає ще більшою, а мужня рука тягнеться до мого обличчя, ніжно прогладжуючи кожен його сантиметр. На цю мить я завмираю. 
- Я божеволію від тебе Адель. - тембр його голосу, змушує тепло поширюватися моїм тілом - І мені достатньо, щоб ти просто була поруч) 
І О Боже, я вірила, справді вірила в це. Дивлячись, як яскраво горять його очі, я не могла не вірити йому, навіть якби цього захотіла. 
Його обличчя було за милю від мого, а погляд пропалював кожного його частину. Він зупинився на моїх вустах, а потім запитально поглянув в мої очі, і не побачивши в них жодних перешкод, повільно та ніжно торкнувся моїх губ, з кожних рухом стаючи більш впевненим..(і я також) Щойно він прагнув поглибити поцілунок, ми почули дивний шурхіт з кущів, який змусив мене відступитися. 
- Що це? - злякано питаю, хапаючись за його худі та відчувши, як нічний, прохолодний вітерець окутав мою тоненьку кофтинку. 
- Напевно якесь звірятко..- спокійно відповів той.. Безстрашний чи що? 
- Звірятко? - округляю очі - Свят, повертаймось в готель, прошууу..
- Хей, ти вся тремтиш..- видав він - Не панікуй, ми повертаємось)
І замість того, щоб провести мене в готель, цей геній зняв своє худі (добре, що хоч під ним була якась футболка) і простягнув мені.. 
- Так буде тепліше) - пояснив той, змусивши мене усміхнутись. 
- Не грай у героя Потапенко! Ти змерзнеш! - промовляю, повертаючи його річ..
- Повір, після того, що відбулось, мені зараз точно не потрібне жодне худі, достатньо просто глянути на тебе Бойко) - натомість відповів хлопець та сам одягнув на мене свій светр. Я зніяковіла. Ну що ж він зі мною робить? 
- Ти лестиш мені, Святославчику.. - грайливо заговорила я, щоб трошки зменшити напругу від його слів. 
- Повертаймось Адо, я не хочу втратити довіру твого батька..- натомість багатозначно промовив він, але я встигла помітити як напружились його м'язи..Отже, я тільки збільшила напругу. А потім тихий шепіт пригорнув моє вухо:- І твою також)) 
Я просто усміхнулась і вкотре прийнявши його руку, повернулась з ним до готелю..
***
Наступний ранок був багатообіцяючим, адже ми мали чіткий план на тиждень, що потрібно встигнути зробити. І сьогодні - катання на човнах по озеру, принаймні так мало бути, поки похмура, дощова погода не зіпсувала всі плани. 
- Оскільки човни відміняються, ми з Кирилом сходимо на гольф тут, у комплексі. Ви з нами? - запитав Віктор, під час сніданку. 
- О, вибачте, але такі розваги не для мене. - попереджаю наперед. Гольф - це надто нудно. - Хочу скористатись моментом та піти у басейн. 
- Люба, ти впевнена? - занепокоївся батько.. 
- Так, вдалий час нарешті навчитись плавати. Тут же має бути інструктор? - заспокоюю тата. 
- Він перед тобою! - втрутився Свят, даруючи одну із своїх багатозначних усмішок. 
- Ем..- видала я, трошки засумнівавшись..Ми будемо в басейні тільки двоє? 
- Святослав чудово плаває! - тільки підтвердив Віктор - І гадаю з нього буде хороший вчитель. 
- Тоді все вирішено..- з полегшенням мовив тато, м'яко поглянувши на мене. Він справді вірить йому. 
- Через 15 хвилин чекаю тебе біля басейну! - промовив Потапенко, підморгнувши. Ох, його веселить ця ідея.