Глава 18

Святослав: 
Батьки ще й досі щось жваво обговорювали.( Їм настільки подобається говорити скрізь і завжди про свою роботу? Невже вони не втомлюються? ) А от Адель заснула, і виглядала так...мило і привабливо до самого божевілля. Я намагався не так часто дивитись на неї, щоб уникнути підозри чоловіків, хоч очі так і тягнулись у її бік. Знаєте, я і сам не можу повірити, як за якийсь там місяць мене настільки може тягнути до дівчини? Такого ще ніколи не було, із жодною, навіть з тією Каріною. (Хоча з нею"стосунки" були досить довгими). А Бойко навіть зусиль не прикладає до цього: їй достатньо просто мені усміхнутися, або дуже близько щось прошепотіти, і все, я готовий впасти до її ніг. Після нашого першого поцілунку (чи можливо двох, трьох - під час першої прогулянки) вона дозволяє порушувати нашу відстань, торкатись її, але коли я тільки но нахилюсь для поцілунку, та відхиляється, ніби дражнить мене. І це дратує, заводить і ще більше притягує до неї. 
   Приємні думки та ніч на дворі затягнули мене у глибокий сон. Настільки класний сон, що я зовсім не хотів прокидатись. Я от-от мав поцілувати свою лякливу дівчинку, вона була такою гарною, такою підталивою, без жодних спроб знову втекти. Занадто ідеально, щоб бути правдою. Справді занадто. Адже коли я був за одну мить до її пухких губ, крізь сон почув і її голос: 
- Свят, приїхали, годі спати! 
Неохоче я розплющив очі й усміхнувся від того, наскільки близько зараз була Адель. Близько настільки, що я міг завершити свій сон, але стримався..(занадто багато зацікавлених очей) 
- Бойко, ти зіпсувала мій сон. - вдаю обурення. 
- Невже? - натомість усміхається та - І що ж це за сон? 
- Щойно залишимось самі, я все тобі розкажу. - відповідаю тихше, щоб не почули батьки. 
- Мріяти не шкідливо Святославчику) - захихотіла дівчина і різко віддалилась від мене, щоб забрати із багажника свою валізу. 
Святославчику? Чорт, мені подобається. Кліпнувши кілька разів, я все ж остаточно прокинувся і також вийшов з авто, щоб допомогти розпакувати багажник. Точніше, допомоги комусь конкретному. Але ця конкретна особа вже шкандибала у напрямку комплексу із своєю валізою та із захватом роздивлялась все навколо. Навіть звідси я бачив, як її губи розпливались в широкій усмішці та захоплено вигукували щось по типу "Вау". Взявши і свою валізу я швидко її наздогнав, щоб все ж допомогти. 
- Подобається? - запитую і в той же момент забираю її речі. 
- О, дякую) - усміхнулась та, навіть без спроби сказати, що може сама. Хм, вирішила пограти в слухняну? А потім, ніби згадавши про моє питання, додала:- Тут дивовижно! 
- Так, тут неймовірні краєвиди! - погоджуюсь, але замість цього дивлюсь на неї. 
Зрештою, нашу розмову обривають батьки, які також у захваті від цього всього і разом з нами йдуть у сторону готелю. 
Адель: 
Діставшись ресепшину, нас зустріла менеджер, молоденька на вигляд дівчина, яка сяйливо усміхалась моєму батьку та Віктору, а особливо молодшому Потапенку. 
- Ласкаво просимо! Віктор Андрійович Потапенко та Кирил Аркадійович Бойко? -уточнила дівчина. 
- Так, все правильно! - ствердив мій батько - Сподіваюсь, жодних проблем не виникло із номерами? 
- Ні, звісно ні. Все як ви і просили: два окремих номера для ваших дітей на одному поверсі, та два окремих на іншому. Загалом чотири номера. Їжа, розваги та все інше, йде у вартість всього відпочинку, який, якщо я не помиляюся вже оплачений? - знову уточнила та. Але стоп, наші номери із Святом на одному поверсі, а їхні на іншому? Хіба я не могла жити в одному номері із батьком, але в різних кімнатах? Для чого це все? І видно, тато майже одразу помітив моє здивування, тому тепло усміхнувся і ніби самими очима мовив, що все так, як має бути, жодних проблем. 
Після ретельного узгодження всіх формальностей, до нас підійшов юнак, десь років 27 напевне, щоб допомогти із валізами. 
- Можна вашу валізу міс? - ввічливо та з усмішкою, запитав світловолосий. 
- Вона не важка) - також намагаюсь бути ввічливою, хоча інколи й сама не розумію свою впертість. 
- Це моя робота міс. - натомість продовжив усміхатись той - Та й не гарно, щоб така вродлива дівчина сама носила свою валізу! 
- О, дякую) - трошки ніяковію від такого неочікуваного компліменту, а боковим зором помічаю серйозний і ніби обурений погляд Потапенка. Хах, ревнувати надумав чи що? 
Зрештою, юнак взяв не тільки мою, а ще й інші валізи, та помістив у якусь таку штуку (потім обов'язково спитаю, як вона називається) і повіз до наших номерів. Спершу, ми провели Віктора Андрійовича та мого батька, а потім подались до наших номерів. (Хоча ще досі не розумію, чому мій номер так близько біля номера Свята. Це все сплановано чи що?) Світловолосий юнак зупиняється, дістає наші валізи, а тоді (що вкрай мене здивувало) запитує у мене: 
- Чи можу я дізнатись ваше ім'я та попросити номер телефону? 
- Ем..для чого це вам? - справді дивуюсь. Чомусь він не просив такого у мого батька чи когось іншого. 
- Напевно, це зовсім не професійно з мого боку, але маю сміливість, запросити вас на чашку кави?! - відповів і ніби знову запитав той, ще більше мене ошелешивши. 
- Це справді буде не професійно. - мовила зовсім не я, а мій любий сусід, який одразу ж опинився позаду мене - Вся потрібна інформація про нас у вас вже є. Ви нам допомогли із речами, на цьому все, дякую! (Тембр його голосу був настільки напруженим, що моє серце було готове вистрибнути із грудей.) 
- Гаразд. - сухо мовив юнак - Сподіваюсь, моя допомога вам ще знадобиться міс. (І знову усміхнувся до мене, аж тоді зникнув за рогом коридору). 
- Мудак! - виплюнув Свят, ще досі стоячи біля мене. Все ж я наважилась повернутись до нього обличчям, помітивши, як каштанові очі потемнішали. 
- Ревнуєш мене, Святославчику? - запитую, не розриваючи зоровий контакт. І бачу, як куточки його губ піднімаються у помітному задоволенні. Хм, цікаво від чого саме?
- Якщо ти надалі так називатимеш мене - прошепотів той, наблизившись до мого обличчя - То я не просто ревнуватиму! 
- О, то ти визнаєш це? - піднімаю брову та складаю руки на грудях. 
- Ми ще встигнемо це обговорити, Адо) - усміхнувся він, взявши мою валізу. 
- Хей, що ти робиш? Я далі і сама зможу! - кажу, розуміючи, що він хоче зайти в мій номер. 
- В гості запросити не хочеш, сусідко? - запитав натомість Свят. Ох, він нестерпний і такий...гаразд, проїхали. 
- Свят! - показово обурююсь- Ми знайдемо час і на це, але згодом. Я б хотіла побути наодинці! 
- Я жартую Бойко, відпочивай) - підморгнув той та залишивши валізу під моїми дверима, нарешті зайшов до свого номера. 
Буквально кілька секунд я ще простояла на місці, відійшовши від його "жартів", які чомусь змушують шкіру мого обличчя покриватись рум'янцем, а серце шалено битись. 
  Моя кімната була достатньо просторою, вміщувала у собі все, чого тільки бажає душа: просторе ліжко, комфортний диван, полиці, наповнені різної літератури, окремі двері до ванної, і О Боже, вихід на балкон. Балкон. Забувши про все на світі я відчинила ті двері і буквально завмерла від захоплення. Краса. Єдине, що гучно гриміло в моїй голові. Гори, ліси, які вкривав ранковий туман, чисте небо - все, як на картинці з Pinterest. Я вдихала на повні груди, бажаючи навіки закарбувати собі в пам'яті цей краєвид, і це повітря..вдихаєш, і ніби наново народжуєшся. Якби тут було піаніно, я б ділилась музикою із горами, які б поглинали її та розливали відлунням всіма Карпати. Це було б ідеально. Настільки ідеально, що я прагнула вірити у це всією душею, хоч розум підказував, яке ж це безглуздя. 
  Озирнувшись навколо, я помітила, що і у мого любого сусіда є власний балкон. (Хоча, здається, він тут є у кожного) Але напевно зараз він був зайнятий розкладанням речей чи можливо міцним сном, адже на балконі навіть не пахло його духом. Я усміхнулась своїм думкам, і в той же момент побачила, як хлопець все ж вийшов та сперся об стіну, задумливо, можливо навіть замріяно роздивляючись те, на що так захоплено дивилась і я. Інколи мені здається, що цей пройдисвіт вміє читати мої думки, або ще гірше - відчувати мою присутність, адже щойно я на мить згадаю про нього, він тут як тут. (Насправді, це ж дурість, правда?) 
- Як вид, Потапенко? - не втримавшись гукнула я, не взмозі приховати й усмішку. 
- Тепер став ще кращим) - м'яко мовив той, навіть не здивувавшись моєму раптовому вигуку. Кажу ж, в нього якась чуйка. 
Трошки ніяковію від його непрямого компліменту і кивнувши головою, мовляв, побачимось, повернулась в кімнату, щоб нарешті розібратись з речима і сходити в душ. Після довгої дороги мені це і справді не завадить.