Глава 17

Адель: 
З мого проживання у Львові минув місяць. Місяць я жила з батьком, і цілий місяць не бачила маму. Звісно, я телефоную їй майже кожного дня, коли в неї є на це час, і за нашими розмовами згадую про Брест. Але не впевнена, чи сумую за ним так само, як сумувала за Львовом? За весь період тут, я пройшла місто з ніг до голови, і не знаю, чи здивуєтесь ви чи ні, але в моїх прогулянках мене супроводжував Потапенко. Доводилось мені тільки сказати, що я хочу пройтись по площі Ринок чи поглянути на Чорну Кам'яницю, як Свят одразу ж брав мене за руку і вів в те, чи інше місце. І до того ж, вже навіть не скаржився, що ми ходимо пішки, а не їздимо на його авто. Напевно звик до моїх привілеїв.
    Одного із сонячних днів, батько не поїхав на роботу (чим дуже мене здивував), і за нашим спільним сніданком (що буває вкрай рідко), розпочав розмову: 
- Є цікава пропозиція Адо. Розповісти? 
- Інтригуюче) - киваю головою на знак згоди, ще навіть не здогадуючись, що запланував мій любий Бойко. 
- Ми з Віктором вирішили взяти тижневу відпустку в Карпатах разом із сім'ями. Тому вирішив спитати, чи сподобається тобі така ідея? 
- Карпати? - радісно вигукнула я - Як таке може не подобатись? Але, невже Ольга Макарівна на таке погодилась? 
- Це було б надто дивно) - усміхнувся батько - Ольга матиме інші справи на цей тиждень. А от Свят..
- Відмовився? - здивовано піднімаю брову, граючи на випередження. 
- За словами Віктора, його син відмовився їхати, якщо не поїде моя донька) - усмішка батька стала ще більшою. Ох, я розумію до чого вони хилять.
- Он як..- зауважила я - Коли заплановано поїздку? 
- Сьогодні ввечері. Телефонувати Потапенку? - уточнив тато, розуміючи, що я погодилась. Але це не через Свята. Навіть якби його не було, я б всеодно поїхала в Карпати. Це ж Карпати! 
- Авжеж! - даю підтвердження - Тоді ви снідайте, а я поволі збиратиму речі. 
Чоловік задоволено кивнув головою та усміхнувся. Я подякувала за таку чудову можливість та поцілувала батька у щоку, і аж тоді, з дивним відчуттям хвилювання побігла збирати валізу. 
***
- Лука поїде з нами? - перепитую, коли всі речі були зібрані і годинник от-от мав пробити нашу годину. 
- Гадаю юнак теж заслуговує на відпустку, але без нас. - відповів батько, і я це вже збагнула, коли біля нашого дому зупинилась машина Потапенка. Тільки сім'ї, нікого іншого! 
Я кивнула головою та взявши свою валізу попрямувала на подвір'я, тато йшов прямісінько за мною. А нам на зустріч прямував усміхнений Свят, напевно хотівши показати із себе джентельмена.
- Добрий вечір! - привітався той, і одразу ж відібрав мою валізу. 
- Я б і сама могла, та все ж дякую) - стримую усмішку та йду до авто. І тільки но я думала, що сидітиму поруч із татом, як цей чоловік сів на перед поряд із своїм другом. Це він мене так м'яко кинув? Ну дякую вам таточку. І тільки но я хотіла відчинити для себе двері, як це замість мене зробив наш ходячий джентельмен.
- Це доля Бойко) - підморгнувши мовив хлопець, змусивши мене показово закотити очі, але все ж потай усміхнутися.
Зрештою, дорога була довгою, нудною і водночас цікавою. Інколи ми всі четверо розпочинали інформативний діалог, інколи спілкувались тільки батьки, а інколи тільки ми із Святом перекидались тихими фразами. Решту дороги я читала книгу, "Тисяча пам'ятних поцілунків",яка зараз сильно припала мені до душі. Моментами хотілось ридати як божевільній (хто читав, той зрозуміє), а моментами так широко усміхалась, що мій опонент заглядав мені у книгу, намагаючись зрозуміти що тут такого. 
- Хто голодний? - раптово запитав мій батько, поки я поринала у світ фантазій. 
- Я - пролунало у нас із Святом зовсім випадково. 
- Я так і думав. - усміхнувся тато - Гаразд, тоді ми з Віктором сходимо щось купимо, а ви тут зачекаєте) 
Я кивнула і знову поринула у книжку, поки мій спокій знову не порушили. 
- Що ж там такого, що ти так усміхаєшся? - фиркнув хлопець, ніби я читаю якусь дурницю. Ох, подивимось зараз. 
- Тобі справді цікаво? - здивовано піднімаю брову та кладу книгу в сторону. 
- Уявімо, що назва інтригуюча і я можу запросто подарувати тобі ці тисячу поцілунків, та й навіть більше. - бадьоро заговорив Потапенко, на останньому слові задивившись на мої губи. 
- Ох, невже? - підсуваюсь ближче не відводячи погляду. 
- Навіть більше) - повторив той і заправивши пасмо мого волосся прошепотів:- І незабутньо) 
- Незабутньо?! - шепочу і я, вдаючи захват - А знаєш, що незабутнє у цій книжці? 
Свят підняв брову, мовляв, ну і що ж? Я скористалася моментом, щоб подражнити його, та ледь торкаючись вустами куточка його губ, мовила:
- Кохання..
І різко віддалилась, знову взявши у руки свою "Тисячу пам'ятних поцілунків", боковим зором помітивши напруження і здивування Потапенка. І на моє ж щастя, в той же момент повернулись наші батьки із їжею. Здається, сьогодні фортуна на моєму боці. 
Після перекусу, нам дозволили трохи розім'ятись, бо дорога насправді була довгою та й на дворі якщо чесно було темно. І саме через це, мій любий таточко, попросив свого улюбленого Святослава пройтись зі мною, бо зараз не найкращий час гуляти самій. Ох, та невже? 
- У вас є 15 хвилин! - зауважив Віктор, і аж тоді нас відпустив. 
Я пройшла кілька кроків та зупинилась, щоб трохи розім'яти свої м'язи, які після кількох годин сидіння трохи боліли. Як добре, що в таких випадках я знала кілька класних асан із курсу йоги, які легко привели мої м'язи в норму. Проте боковим зором, навіть попри темряву, я помітила, як мій опонент усміхався, склавши руки на грудях. 
- Ти ніколи не займався йогою? - запитую, здивовано піднявши брову. 
- Ні. - він підійшов ближче - Я займаюсь важчими видами спорту. 
- О, якими ж? - знову запитую, повертаючись до нього обличчям і тільки тоді усвідомлюю наскільки близько ми стоїмо один до одного. 
- Гадаю, буде краще, якщо ти це побачиш на власні очі..- прошепотів той - Після того, як ми доїдемо до готелю. 
- Я спіймала тебе на слові - підморгнула я, та вирішила повернутись в авто. 
- Але я не проти позайматись із тобою йогою) - гукнув той, і знову наблизився. 
- Після того, як доїдемо до готелю) - повторюю його слова та знову віддаляюсь, поки моє серце шалено билось. Ох, ну чому ж я так реагую на нього? 
- Спіймав тебе на слові, Бойко) - він повторив і мої, і аж тоді відчинив для мене двері машини. 
Проте коли його батько знову натиснув на газ, я вже не брала до рук книгу, тільки притулилась до сидіння і легко позіхнула.. Здається, дорога виснажує більше ніж я могла уявити, особливо посеред ночі. Крізь мляві думки я чула захопливі голоси батька та Віктора, які обговорювали щось, що явно стосується їхньої роботи. Ох, їх вже не виправити! І паралельно дивилась у вікно, до останнього намагаючись не заплющити очі. В той же момент, я відчула теплий подих біля свого вуха, а тоді, на диво приємний, шепіт Свята:
- Я оберігатиму твої сни, ляклива красуне)
І щось загриміло в моєму серці, як живий спогад, такий теплий і трепетний, що сон повністю заполонив мною і я поринула у царство Морфея, ніби і справді вірила, що мої сни з ним у безпеці.