Глава 16

Святослав: 
- Ось, твоя кімната на цю ніч! - мовив я, провівши дівчину до гостьової спальні. 
- Дякую) - тихенько, як мишка, відповіла вона. Здається їй не дуже подобалась ця ситуація. А коли знову загриміло, дівчина, як і тоді здригнулась від переляку. 
- Я можу посидіти з тобою. - пропоную свою допомогу, бо бачу, що їй і справді лячно. 
- Спокійних снів, Потапенко) - натомість з легкою усмішкою мовила Адель та увійшовши в кімнату, зачинила за собою двері. Буквально ще хвилину я простояв, напевно очікуючи, що вона все ж дозволить мені зайти, але потім повернувся до своєї кімнати. 
Тим часом, буря ніяк не стихала, а грім ставав ще дужчим. З моєї голови ніяк не виходила Бойко та її перелякане обличчя. Я намагався залишатись в кімнаті так довго, наскільки це можливо, але коли знову гучно загриміло, я зірвався та побіг до кімнати дівчини, при цьому намагаючись нікого не розбудити. Постукавши, я не отримав жодної відповіді, тому буквально увірвався до неї, помітивши, що дівчина була повністю закутана в ковдру сидячи на ліжку, лиш трохи виднілись її яскраво-блакитні очі. 
- Адель, все добре? - підходжу та сідаю на край ліжка. Проте, попри бажання, не роблю нічого більшого, щоб зайвий раз не злякати.
- Свят, чому ти не спиш? - трохи визирнувши з під ковдри, здивовано запитала вона.
- Якщо скажу, що хвилювався за тебе, повіриш? - намагаюсь трохи підбадьорити. 
- Оскільки ти зараз тут..- розсудливо мовила та - Вірю) 
- Тож..
- Розкажи мені про свою бабусю, Свят..- різко мене перебивши, сонним голосом промовила дівчина, а яскраво-блакитні очі горіли цікавістю. 
- Бабусю? - перепитую, сам не розуміючи, як на обличчі з'являється тепла усмішка. - Окей. Тоді вилазь із своєї нори і лягай нормально. Ти в безпеці! 
Без жодних суперечок, Бойко слухняно, злегка знову закутавшись в ковдру, лягла у ліжко, а я лиш трохи присунувся, хоча так і кортіло бути набагато ближче. І от, я почав свою розповідь з далекого минулого, згадуючи кожен теплий момент до смерті бабусі, які робили мене щасливими. 
- ....але після її смерті все змінилося..- закінчував я, усвідомлюючи, що наша гостя нарешті заснула. І здавалась настільки гарною та безпорадною, що в мене виникало бажання захищати її від цілого світу, попри все, попри будь які перешкоди. Я всміхнувся своїм думкам, а потім тихо наблизився до її обличчя і ледь торкаючись щоки прошепотів: 
- Я оберігатиму твої сни, ляклива красуне) 
Нотки ванілі знову вдарили мені в голову, та все ж я віддалився, а потім і зовсім повернувся до своєї кімнати.. 
Адель: 
Ранок. Гроза минула, а за нею пішли і кошмари. Перш ніж остаточно прокинутись, в моїй голові майнув спогад про вчорашній день, і те, як Свят сидів тут поруч, щоб я почувалась в безпеці. Насправді я й досі не розумію, для чого він це зробив? І чому так добре поводиться зі мною? Але все ж, хоч як мій розум відмовляється це визнавати, мені це подобається. Проте страх, що він поводиться так з усіма, знову повертає мене у реальність. 
Одягаюсь та виходжу з кімнати і натикаюсь, здається вже не важко здогадатися на кого?! 
- О, добрий ранок Бойко. Як ти? - одразу ж запитав хлопець.
- Краще) - усміхаюсь та на знак подяки за вчорашній вечір, залишаю легкий поцілунок на його щоці, і аж тоді додаю:- Дякую) 
Помітивши, як піднялись його вуста в усмішці і він явно хотів щось сказати, я одразу ж втекла, щоб побачити батька, який вже сидів разом із містером Потапенком і щось обговорював за чашкою кави. 
- Доброго ранку! - вітаюсь перша.
- Доброго, Адель! - привітно відгукнувся Віктор - Все добре? 
- Так, дякую! - схвально киваю головою, на що отримую теплий погляд батька. Бачу, він також хвилювався за мене. 
- Якщо тебе цікавить, коли ви зможете поїхати додому - звернувся до мене Потапенко - То одразу ж після сніданку! 
- Гаразд, ще раз дякую) - усміхаюсь та очікуючи цього так званого сніданку, сідаю на окремий диванчик у вітальні. 
Майже одразу після цього, у кімнату зайшов Свят, тримаючи у руках чашку, напевно із своєю улюбленою кавою. Із стриманою усмішкою на обличчі, хлопець сів поруч зі мною та мовив: 
- Тримай - і віддав мені напій - Для хорошого настрою. 
І це була зовсім не його кава, а мій улюблений чай з лимоном. Стоп, він сам приготував це?
- Сам приготував? - здивовано піднімаю брову, вдихаючи нотки лимону. Ох, ранок і справді починається добре. 
- Майже..- натомість підморгнув той - Кухарка зробила за моїм проханням. 
- Ох, не треба було їй збільшувати роботу заради мого чаю. - закочую очі. Все ж я надіялась, що він зробив його сам. Але це було б занадто ідеально. 
- Наступного разу зроблю особисто) - промовив він, підсунувшись ближче. 
- Наступного разу? - тихенько сміюсь - Гадаєш, я часто залишатимусь у вас на ніч? 
- Я не проти..- прошепотів той, торкнувшись мого волосся. 
- Наші батьки у сусідній кімнаті! - попереджаю завчасно. 
- Моє бажання знову поцілувати тебе - шепотом заговорив хлопець, ледь торкаючись вустами мого обличчя - Сильніше, ніж те, що ми в одному домі з батьками. 
- Свят - шепочу і я, помічаючи як каштанові очі збільшуються - Час снідати! 
І різко піднімаюсь, прямуючи до столу, де нас вже чекали наші батьки та Ольга Макарівна.
- Доброго ранку Ольга Макарівна! - вітаюсь до неї перша та сідаю за стіл.
- Доброго. - з натягнутою усмішкою відповіла та, а помітивши, що її син вийшов з тої кімнати що і я, раптово спохмурнішла. 
Хлопець поцілував свою матір у щоку та сів навпроти мене, не відводячи свого погляду. А вже після сніданку за нами приїхав Лука, очікуючи на подвір'ї. Тато прощався з Віктором вдома, хоча насправді вони знову обговорювали робочі моменти. Ох, ну слід хоч інколи відпочивати. Хіба ні? А Потапенко молодший провів мене за межі будинки та став переді мною. 
- Все ж вибач за чай. Я міг і справді зробити його сам. - почав розмову хлопець, чим дуже мене насмішив.
- Гадаєш, я через це образилась? - здивовано піднімаю брову, усміхаючись. 
- Хіба ні? - показово дивується той.
- Ох, Свят, ти кумедний) - відвертаю погляд, розуміючи, що його рука торкнулась моєї талії та наблизила до себе. 
- Усміхайся так частіше) - прошепотів він, викликавши по моєму тілу мурашки. 
- Потапенко, тобі не соромно? Що ти витворяєш? - запитую, натякаючи, що ми у всіх на полі зору, при цьому намагаюсь заспокоїти серцебиття. 
- Я витворяю казна-що коли ти поруч, Адо) - відповів хлопець, м'яко промовивши моє ім'я. 
- Тебе не хвилює, що нас побачать батьки? -  все ж намагаюсь трохи віддалитись від нього. 
- Зовсім ні. - впевнено мовив він,а потім тихше додав:- Я ж не просто так це роблю) 
- Ох, все, годі, вони йдуть. - нарешті віддаляюсь, але щоб остаточно його не засмутити, швиденько цілую у щоку та додаю:- Дякую тобі за цей день, і за чай звісно) 
Хлопець багатозначно усміхається та проводжає поглядом до самого авто. Вітаюсь з Лукою та виглядаю батька, який вже тисне руку Святу, і ми нарешті їдемо додому.