Глава 15

Адель: 
- Доброго ранку тату! - мовила я, спустившись до батька на кухню. О, невже сьогодні він нікуди не поспішає?
- Доброго доню. Як вчорашня прогулянка? - запитав у відповідь той, змусивши відчути себе вкрай ніяково від спогадів. 
- Непогано. Навіть дуже. - не брешу, хоч і намагаюсь приховати зрадницьку усмішку. 
- Віктор запросив нас сьогодні до себе на вечерю. Як ти на це дивишся? - одразу ж запитав чоловік, трохи ввівши мене в ступор. 
- Ем..- видала я - Навіть не знаю. Мені здається, я не дуже подобаюсь Ользі Макарівній. 
- Ольга трохи специфічна жінка, але запевняю тебе, моя донька не може комусь не подобатись. - підбадьорив батько. 
- Ох, та невже? - широко усміхаюсь. Мені подобаються такі лестощі.
- Святу ж сподобалась. - підкольнув той, загалом як завжди. І я знову зашарілась. Дідько. 
- Татууу..- серджусь - Може годі?
- Це твоя згода? - не здається чоловік і зрештою отримує мою згоду. Батько вміє добиватись того, чого захоче. Мама завжди казала, що я так само вперта як і він. І це золота правда. 
***
- Донечко, ти приголомшлива! - захоплено вигукнув батько, напевно довго чекаючи поки я нарешті оберу, що вдягнути на вечерю до Потапенків. 
- Я дуже старалась робити це швидше! - присягаюсь, кладучи руку на серце.
- Вірю.- сміється тато, і замість водія відчиняє для мене двері авто, тим часом як Лука вже сидить за кермом, очікуючи наказу. 
Буквально кілька хвилин, і нас вже привітно зустрічає Віктор Андрійович, позаду якого стоїть його дружина, здається трохи натягуючи усмішку. Нас запросили за стіл, але ніде і сліду не було за Потапенком молодшим. Не прийде? Чи навіть не знає за цю вечерю? Зрештою, це було й не так важливо поки мене спопеляв дивний погляд Ольги Макарівної. От ніби привітно розмовляє зі мною, а ніби готова задушити власними руками. Цікаво, чим це я їй так не сподобалась? Здається, звичайна дівчина, навіть відповідаю їхньому статусу, але для неї щось не так. Хоча, чому це мене так турбує? Не жити ж мені з нею, от і все. 
І щойно я змирилась, що буду сьогодні вечеряти в компанії старшого покоління, як в кімнату буквально вбіг Свят, тримаючи в руках букет гарних троянд. 
- Вибачте за спізнення, довго простояв біля квітів. - промовив той, прямуючи в мою сторону. Підтримуючи зоровий контакт я піднялась із-за столу, очікуючи просто прийняти букет. Але натомість, на моїй щоці відчувся приємний дотик його губ, а біля вух шепіт: "Сподіваюсь, тобі подобаються троянди." 
- Дякую) - тихо видала я і вдихнувши аромат квітів, знову повернулась до столу. А серце виривалось із грудей. 
- Я радий, що ви поладнали. - з усмішкою мовив Віктор Андрійович, переглядаючись задоволеними поглядами із моїм батьком. Ох, як же ж мені ніяково. Ще й цей пустоголовий додумався мене "привітно" поцілувати у щоку, що аж дихання зупинилось. Проте, задоволені були не всі. Ольга Макарівна і досі виглядала розлюченою, а після вчинку свого сина і поготів. От тільки самому Святу здається було зовсім всеодно, що думає його матір. Частково не зводячи з мене своїх каштанових очей, він сів навпроти, час від часу приєднуючись до розмови батьків. 
- Сину - раптово звернувся Віктор до хлопця - Проведи Адель екскурсію додом, поки ми владнаємо деякі питання з роботи. Ти ж не проти? (тепер поглянув на мене)
- Якщо у Свята немає інших справ..
- Немає - різко озвався той, тільки підтверджуючи бажання побути зі мною. Чи можливо так думаю тільки я?
- Тоді можете йти) - схвально кивнув містер Потапенко, а я отримала згоду і свого батька, який дивився на мене теплим, м'яким поглядом. 
Зрештою, щойно ми опинились подалі від тієї кімнати, як хлопець швидким рухом наблизив мене до себе і був готовий вже поцілувати, як я зупинила його:
- Ти надто поспішаєш..
- Щоб поцілувати тебе? - здивувався той, але не припинив тримати мене однієї рукою за талію, при цьому усміхаючись. 
- Свят, я не одна з тих, яких ти можеш цілувати будь те і будь коли. - промовляю, спостерігаючи, як темнішає його погляд. 
- Ти права. Ти та, яку я хочу зовсім не так, як інших.- прошепотів він, змусивши моїх метеликів знову заворушитись. Але чорт, так неправильно, я не можу просто вірити його словам. 
- Я боюсь довіряти тобі, Потапенко! - все ж наважуюсь сказати, при цьому тримаючись гордо і високо. 
- Я вже обіцяв це своєму батькові, але скажу і тобі: я не ображу тебе, Адо. Я не зможу образити ту, яка зараз в мене..(він затамував подих та підніс мою руку до свого серця, яке здається також билось в такт з моїм) тут! 
Проте я не відповіла нічого. Точніше, не було підходящих слів.
- І я готовий заслужити твою довіру будь яким способом) - продовжив Свят і вже бува нахилився до моїх губ, щоб закріпити слова міцним поцілунком, як зненацька залунав грім, надто сильний грім, якого я боялась ще з дитинства. Я вся здригнулась і відсторонилась від хлопця, поки моїм тілом бігали мурашки від переляку..
- Злякалась? - занепокоївся той, помітивши мою дивну реакцію. 
- Боюсь грому ще з дитинства. - тільки підтверджую його слова, та обіймаю себе руками. Ненавиджу це відчуття. 
- Хей..- Потапенко приобійняв мене за плечі - Адель Бойко не може боятись звичайної грози. 
- Уяви собі. - куточки моїх губ піднялись, але тривога нікуди не зникла. Так, можливо це і справді дивно, адже мені вже давно не п'ять, але ж бувають у людей страх темряви чи замкнутого простору? А в мене це страх грому. 
- Окей. Тоді поглянь на мене. - мовив Свят, напевно намагаючись допомогти. - Гроза скоро мине і все буде добре. Думай про щось хороше, наприклад, про вчорашню прогулянку. Було ж добре, правда? 
- Угу. - погоджуюсь та усміхаюсь від спогадів. 
- А наші безглузді суперечки. - ще ширше усміхнувся той - Я й не думав, що злючки бувають милими та веселими, хоч і до біса вродливими. 
- Ей, я не злючка. - попри обурення, відчуваю полегшення від його слів. Це працює. 
- Трошки. Була. - хлопець продовжував обіймати мене за плечі, час від часу погладжуючиогладжуючи руку. 
- Дякую Свят. З тобою, чомусь не так лячно) - трохи піднімаю його самооцінку, але кажу найщирішу правду. Він вміє заспокоїти. 
- Лицар заслуговує на поцілунок? - з хитрою усмішкою перепитав Потапенко, пальцем показуючи на свою щоку. От же ж, всюди знайде для себе вигоду. 
Але все ж таки, цього разу не знущаюсь над бідолашним та дарую легкий поцілунок, від чого усмішка хлопця втричі збільшується. Йому справді так подобається? 
- Діти?! - раптово почувся голос Віктора Андрійовича. Невже нас так довго не було?
- Йдемо! - гукнув Свят, але його очі говорили про зовсім протилежне. Можливо і мої також. 
- Ми вже їдемо? - одразу ж запитую у батька, щойно ми опиняємось в кімнаті. 
- Залишаєтесь! - замість нього відповів Віктор - Я не пущу вас у таку грозу, це надто небезпечно! 
- Ем..- все що й видала я, поки всередині вирували емоції і зніяковіння від того, що ми залишимось на ніч у домі Потапенків. 
- Адель, все добре? - натомість перепитав тато, знаючи про мій страх. Я кивнула, тоді він продовжив:- Я не можу ризикувати тобою, тому пропозиція Віктора зараз найкраща! 
- Я розумію..- погоджуюсь, а потім перевівши погляд на містера Потапенка, додаю:- Дякую! 
- Це пусте Адель! Ви наші найцінніше гості. Правда ж сину? - підморгнувши до Свята, запитав чоловік. 
- Батьку, ви майстер ставити людей у незручне становище) - саркастично мовив той, але поглянувши на мене, ніби самими очима промовляв, радий, що я залишуся. 
- Олю, ти проведеш нашу юну гостю до кімнати? - після короткої паузи, Віктор звернувся до своєї дружини. 
- Ох ні, вибач любий, я дуже стомилась. Піду відпочину! - натомість промовила жінка, навіть не глянувши в мою сторону, а потім і зовсім зникла з наших очей. Невже я аж настільки їй не подобаюсь?
- Я подбаю про Адель! - раптово зголосився Свят, на що отримав схвальні погляди обох батьків. Ох, вони справді так хочуть нас звести, чи що? 
- Тільки без дурощів, сину! - заговорив Потапенко, на мить ставши суворим. Хлопець тільки пирхнув і побажав їм добраніч.
- Хороших снів тату. На добраніч Вікторе Андрійовичу! - попрощалась і я та пошкандибала за темнооким юнаком. Ох, чому ж я так хвилююся?